0

Часи простих розмов

Коли нація переживає складні часи, на допомогу приходить її національна еліта. Від успішності дій еліти залежить майбутнє самої нації. Запорукою успішності є здатність адекватно діяти в екстремальних ситуаціях. До переліку  адекватних дій національної еліти під час кризи входить її спілкування з громадянами країни. Здатність простою мовою пояснити складні речі є тестом для політика на якість освіти, зрілість, ораторську майстерність тощо.

Яскравим прикладом успішного використання простої мови для вирішення надскладних завдань є США та її президент Рузвельт.  

Франклін Рузвельт у своїх традиційних радіозверненнях до країни  дохідливо роз’яснював принципи функціонування різних сфер життя американцям, і нація, оцінивши його відвертість, стала надійним партнером свого лідера у відновленні країни. Зокрема президент США «на пальцях» пояснив як діє банківська система чим зупинив її крах. Аналогічних зусиль було докладено й у сільськогосподарській сфері. Цікаво, що у США в 30-і роки ХХ століття при надлишку продовольства були зафіксовані випадки голодної смерті. Дуже нагадує ситуацію з українською медициною, – при надлишку медичних університетів та лікарів в Україні щороку фіксуються смерті від ненадання медичної допомоги в простих випадках.

Тобто нині наша країна також переживає складні часи, які характеризуються значними проблемами в багатьох сферах. Так само як і в 30-х роках у США сьогодні в Україні вирішується її існування знаходиться в залежності від розв’язання цих проблем. Однак, і це треба дуже чітко розуміти, у США і України природа проблем принципово різна. Якщо в Америці еліта нації з позиції виконавчої влади долала кризу породжену людською стихією, то в Україні еліта нації пробує протидіяти не стихії вулиці і паніки, а добре спланованій антилюдській діяльності, організованою найвищою політичною владою в країні в особі президента Порошенка та прем’єр-міністра Гройсмана. Результатом цієї антилюдської діяльності є масова еміграція громадян країни, у тому числі й лікарів.

Голову Комітету ВР України з питань охорони здоров’я є за що критикувати, але у даному випадку її варто підтримати, оскільки вона, як в далекі 30-і в США Франклін Рузвельт, виконує функцію національною еліти і намагається простими словами запобігти катастрофі національного масштабу у медичній сфері, яку для нас організовують Петро Олексійович та Володимир Борисович.

На прямому ефірі 3 березня, організованого «Громадським» пані Богомолець, на нашу думку, забракло гостроти і простоти в дискусії з представниками МОЗ. Не впевнені, що у нас так само вийде як у Франкліна Рузвельта, але ми вирішили також втрутитися з метою допомогти Ользі Вадимівні, адже справа загальнонаціональна.

Нагадаємо, що 3 березня «Громадське» у своїй студії зібрало Ольгу Богомолець та Юрія Зінчука з одного боку, Павла Ковтонюка, Олександра Ябчанку та Євгена Гончара – з іншого. Темою розмови була реформа первинного рівня медико-санітарної допомоги. Чи не головним обґрунтуванням переходу на контракти по 210 грн було пояснення в необхідності відмови від зрівнялівки в оплаті праці з метою стимуляції кращих сімейних лікарів, що, на думку МОЗ, забезпечить гідну винагороду ескулапів та підвищить їх мотивацію до виконання службових обов’язків.

Головною проблемою у даному разі є ототожнення зрівнялівки з солідарним принципом оплати і представлення солідарного підходу як головною причиною всіх проблем.

Для того, аби простою мовою пояснити ситуацію в медицині для наочності необхідно провести якесь порівняння. Найбільш влучно організацію медичної допомоги на первинному рівні буде порівняти її з організацією муніципалітетами пасажирських перевезень комунальним електротранспортом та приватними маршрутними таксі.

В нашій країні, на відміну від Західної Європи, оплата проїзду міського транспорту здійснюється виключно за солідарним принципом, – проїзд однієї зупинки коштує стільки саме як проїзд 10 чи 20 зупинок. Так само немає різниці скільки водій тролейбусу перевіз  пасажирів за день у порівнянні з колегами. Система перевезень працює, – водії «Київпастарнсу» виходять на роботу, а власники маршрутних таксі приймають участь у конкурсах і виборюють право перевозити пасажирів за 5 грн. Система працює не дивлячись на «зрівнялівку» для пасажирів маршруток та водіїв тролейбусів та трамваїв. І забезпечує роботу системи не диференційований підхід в оплаті праці водія чи вартості проїзду для пасажира, а адекватний до ринкових реалій тариф оплати за проїзд, або адекватна до ринкових реалій оплата праці водія. Зауважимо, що і те і інше встановлюється адміністративно. Питання дотацій «Київпастрансу» є десятим.

Тобто головним є цифра «5», а не диференційований підхід. Так само і в медицині головною є цифра «210», а не кількість підписаних контрактів (свідомо упускаємо той момент, що кількість контрактів для лікаря обмежена двома тисячами, це не важливо).

Тепер більш детально зупинимося на принципах організації пасажирських перевезень за допомогою маршрутних таксі. Нагадаємо, що маршрути створюються та затверджуються муніципалітетами. Тобто мерії є власниками маршрутів та доріг. Звертатись до приватних підприємців і оголошувати конкурси на перевезення місцеву владу примушують «виробничі» обставини.

Приватний підприємець, це не людина, яка має права водія. Приватний підприємець, це особа яка має власність на засоби виробництва: один, два або десятки автобусів, а можливо й гаражі для їх зберігання. Тариф 5 грн насправді є погодженим з мерією. Але у цей тариф входить все: ремонт та паливно-мастильні матеріали, оренда гаражів для зберігання транспорту і таке інше. Перевізник не розраховує на те, що мерія до тарифу у 5 ргн дасть йому безоплатно ангари для зберігання мікроавтобусів. Але саме головне, 5 грн забезпечує самовідтворення бізнесу. Попрацювавши 2 роки на маршруті, підприємець не лише їсть сам, годує сім’ю та ремонтує свій транспортний засіб, через 2 роки він купує ще один автобус і у нього їх стає два: старий і новий.

Повертаємося до медицини. Держава має у власності заклади охорони здоров’я, медичне обладнання та має у власності лікарів. Це все не працює. Не працює тому що бюджетні гроші витрачаються на інші цілі (утримання поліції, суддів, прокурорів, СБУ, розкрадання тощо). Зрозуміло, що маючи у власності все, оголошувати конкурс на медичне обслуговування громадян виглядало б абсурдним. Тому МОЗ каже лікарям, що віднині вони стають приватними підприємцями. У вас немає приміщень та «засобів виробництва»? Не проблема. Ось вам 210 грн за кожний підписаний контракт і у нічому собі не відмовляйте.

Якби за такою логікою держава діяла при організації міських пасажирських перевезень, то водіям тролейбусів та трамваїв мали б запропонувати не підвищення заробітної плати, аби вони не виїжджали до Польщі чи Росії, а розділили б зарплату у 3 тис грн. на кількість перевезених пасажирів за рік і відправили б підписувати з ними контракти, але не більше тієї кількості пасажирів, яку вони возять за рік. Громадянам звичайно б запропонували обрати собі свого улюбленого водія. Зрозуміло, що виконати цей абсурд не можливо, і  якщо водій мав 3 тис грн. зарплати, то після «реформи» з підписанням контрактів він не матиме і того.

Нині кожний сімейний лікар має 2000 закріплених громадян на дільниці і низьку зарплату. Йому пропонують тих самих 2000 громадян, але які його виберуть і підкріплять це контрактами. Для того, аби не виникало питань доцільності таких кроків, до низької зарплати йому додають обов’язок оренди приміщення, сплати комунальних платежів і всієї господарської логістики, виділяючи на це такі самі неадекватні кошти, які в сумі складають незвичну цифру у 35 тис грн. Натякаючи у такій спосіб, що частину їх він може залишити собі провівши оптимізацію.

Якщо до цього всього порушити питання різниці між пасажиром і пацієнтом, то стане зрозуміло, 2 тис пацієнтів у одного лікаря можуть бути еквівалентом 10 тис у 5 інших лікарів. Тоді виникає питання, а де тут, власне, справедливість, стимуляція кращих і підвищення мотивації до праці?

І на останок хочеться відповісти на аргумент до всіх цих абсурдних дій з боку заступника міністра Ковтонюка щодо вимог простих людей у білих халатах робити хоч що не будь, аби робити. Ми не виключаємо таких закликів, але, передусім, треба розуміти, що вони лунають від дуже вже простих людей, можна навіть сказати одноклітинних. Цілком можливо, що цих одноклітинних в лікарнях розвелося надто багато, але в медицині не роблять щось, аби робити. Наприклад, якщо немає можливості віддиференціювати геморагічний інсульт від ішемічного, то прийнято нічого не робити, оскільки шансів на позитивний результат стає більше, ніж щось робити навмання.

Але людям, які розуміють ситуацію, ясно, що поїздки на місця робляться не для того, аби дізнатися, що треба робити і як (хоча чиновники це повинні знати самі, а не питати в одноклітинних). Що робити МОЗ знає і без поїздок. Відвідування простолюдинів здійснюються для того, аби обрати кращу методику як їх надурити.

Отже, цілком ймовірно, що ми вступаємо у період простих розмов для того аби вирішити складні завдання. Але феномен простих розмов Рузвельта пояснюється способом просування людини щаблями соціальної драбини. Америка, тому і є великою країною, що перед тим як потрапити у місце з якого пояснюють треба послідовно пройти в житті всі сходинки.

Анатолій Якименко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.