0

Чи потрібна Україні 49 стаття Конституції?

В середу 5 липня в «святая святих», головній частині реформаторського храму – наметі Реанімаційного Пакету Реформ, де містяться «скрижалі завіту» та таблиці законів, переданих самим богом Реформ спеціально для України первосвященику Миколі Поліщуку та його учням на висотах Печерських пагорбів відбулося обговорення доцільності існування конституційної норми, котра гарантує право громадянину на медичну допомогу.

Даний захід був нашою відповіддю різного роду офіційним тлумаченням МОЗ щодо виправданості введенням співоплати, яка напряму порушує конституційну норму та різного роду неофіційним роз’ясненнями прихильниками реформ про дебільність 49 статті Основного Закону і відповідну неповноцінність тих, хто її приймав у 1996 році.

Актуальність порушеної проблеми обумовлена твердженнями, що стаття 49 КУ не дає можливість державі виконати соціальну функцію та гуманістичну місію, є причиною фінансових катастроф домогосподарств та депопуляції. Враховуючи загальнодержавний тренд декомунізації, в рамках якого зі статті пропонується вилучити патерналізм, популізм та усіляку комуністичну заразу та той факт, що багато країн не мають статті Основного Закону, котра бодай якось регламентувала б право на охорону здоров’я існує реальна загроза скасування 49 статті як такої. Якщо не де-юре, то де-факто.

Доповідь «Політико-філософський аналіз 49 ст Конституції України» мала на меті пояснити кілька важливих позицій.

Позиція №1. За що проголосували депутати 28 червня 1996 року, або про яку безоплатну медицину йдеться?

Сьогодні поширеною є думка, що голосуючи за безоплатну медицину депутати голосували за химеру та комуністичну утопію. Насправді депутати голосували за реальну радянську медицину, оскільки станом на 1996 рік вважали радянську систему ОЗ  еталоном до якого треба прагнути. У 1996 році після 5 років незалежності було з чим порівняти. Тобто вони не голосували за безкоштовну медицину у тому розумінні, як її уявляла собі члени політбюро ЦК КПРС.

Реальна радянська медицина – це абсолютно не безоплатна медицина. Вона мала нелегальну співоплату.  І про це всі знали. Просто у 1996 році на фоні тієї медицини, яку ми здобули за 5 років незалежності  радянська медицина нам видавалася безоплатною. У 1996 році в лікарнях не було шовного матеріалу і вузли доводилося в’язати не пальцями, а голкотримачами та затискачами, оскільки з метою економії кетгуту «шнурки» були такими короткими, що пальцями зав’язати вузол було не можливо. Медицина 90-х – це випрані від крові попередньої операції марлеві серветки та тампони, простерилізовані в автоклаві втретє або вп’яте, це перепалені халати для хірургів, які розлазилися під руками і ще багато неприглядних і жахливих речей.

Позиція №2. Безоплатна радянська медицина – це лише первинна медико-санітарна допомога (медицина простих випадків) та з великою натяжкою екстрена медична допомога всіх рівнів на яку замикалося багато передургентних станів. І більше нічого. Для того, аби забезпечити такий рівень СРСР витрачав 4% ВВП на саме медичне забезпечення та ще кілька відсотків на капітальні витрати. Це підкріплювалося потужним інститутом насильства та різними соціальними інститутами як то: «моральний кодекс строітєля комунізма», інститут партійного кураторства, ідеологічний супровід під час здобуття медичної освіти тощо. В перерахунок на наші реалії радянські 4% – це 8-10% українського ВВП. Тобто для того, аби забезпечити радянський рівень – екстрену допомогу всіх рівнів складності за умов тінізації економіки, виведення коштів в офшори і таке інше, потрібно було витрачати втричі більше ніж витрачається нині. І ні про яку абсолютно безоплатну медицину не йдеться.

Позиція№3. Намагаючись відтворити радянську модель забезпечення депутати у 1996 році помилилися. Замість того, аби прописати цифру фінансування від ВВП народні обранці сакралізували заклади охорони здоров’я і зобов’язали лікарів всіх лікувати безоплатно, просто перефразувавши статтю 42 Конституції СРСР і зробивши її більш заплутаною.

Позиція №4. У 1996 році помилка відбулася внаслідок нерозуміння філософії соціальної політики та пускових механізмів, які запускають фінансування медичної сфери.

Невиконання Конституції та законів у нас люблять пояснювати браком політичної волі, не пояснюючи, до речі, звідки ця воля має взятися. Так ось рушійною силою соціальної політики є почуття. Почуття спів страждання, обов’язку, любові. Воля потрібна для здобуття влади, для нав’язування свого розуміння прекрасного (в політиці це дуже важливо), для захисту країни від агресії, для реального ув’язнення свого політичного партнера за корупційні дії. Для цього потрібна воля. А для того, аби випустити  з рук якусь суму на лікування пенсіонерів та дітей потрібні почуття. Чим вони вищі, тим більше коштів прийде в охорону здоров’я. У постколоніальній та постгеноцидній країні еліта немає спорідненості з народом та, відповідно, немає ніяких до нього почуттів, тому все виводить в офшори, лікується не разом зі своїм народом і дорікає йому у великих витратах на медицину.

Тобто від еліти вимагаються почуття, а ось воля вимагається від народу. Саме тому право є інтегральною волею народу. Воно не виникає без докладання зусиль.

Позиція №5. Станом на 2017 рік абсолютно змінилися смисли, джерелом яких завжди була політична еліта. На відміну від радянських ці смисли стали непублічними.

Медична сфера – не є сферою інтересів держави в сенсі виконання соціальної функції та реалізації гуманістичної місії. Тому можна лікуватись приватно, в аптеці, в інтернеті тощо. Медична сфера є сферою для формування соціальної бази під наступні вибори, – гречку замінює метформін. Медична сфера – місце для реалізації комерційного лібідо політичної еліти та медичних чиновників. Експлуатувати людське страждання у відкритий спосіб з метою отримання прибутку – політично недоцільно, тому це робитимуть некомерційні комунальні підприємства.

Позиція №6. Патерналізмом є абсолютно безоплатна медицина. Безоплатна медицина має абсолютну визначеність і можлива за умов 12-16% ВВП та інституційного забезпечення з розвиненим апаратом державного насильства. Безоплатна медицина не є химерою і не є утопією. Але безоплатна медицина є злом і насправді сприяє деградації соціуму.

Позиція №7. В нашій країні ніколи не йшлося ні про яку абсолютно безоплатну медицину. В нашій країні під безоплатною медициною завжди розумілася ось та радянська напівбезоплатна медицина, яка забезпечувала людей протиботулінічними та протиправцевими сироватками та апендектоміями.

Позиція №8. Звинувачення 49 статті Конституції України у невизначеності, яка не дає можливості виконувати соціальну функцію – аморальні. Чому в СРСР 42 стаття Конститції, яка насправді була сформована філософією патерналізму дозволяла забезпечувати екстрену допомогу, а в Україні 49 стаття сформована елементарним бажання забезпечити екстрену допомогу громадянам не здатна цього зробити?

Позиція №9. Конкретика – це не список Уряду і не ручне формування гарантованого списку під вигадані кошти.

Конкретика починається з статті Основного Закону у якому зазначається яке право надається і яким чином це право забезпечується.

Позиція №10. В Україні стаття Конституції про право на медичне забезпечення потрібна з кількох причин:

  • Медична система в Україні не може функціонувати, чи тим більше бути сформована, поза системою писаного права. Це пояснюється відсутністю почуттів та зміни смислів політичної еліти.
  • Медична система має задовольняти загальний суспільний інтерес. Інтерес пацієнтів та інтерес лікарів. Інтерес бідних та інтерес багатих. Інтереси людини найманої праці та інтереси людини вільної праці. І в нашій країні це має бути оформлено законом.
  • Нам потрібні правові запобіжники на зразок тих запобіжників, які вставлені в Конституції Німеччини і унеможливлюють нацизм та узурпацію влади. Нам також потрібно вставити такі запобіжники тільки в медичній сфері, провівши власний «Нюрнберзький» процес з приводу 3% фінансування медичної сфери протягом 26 років.

Анатолій Якименко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.