1

Чому помре Національна академія медичних наук України і разом з нею вся пострадянська медицина

Політична осінь почалася з повідомлення про скорочення фінансування лікувальних закладів, котрі належать Національній академії медичних наук України (НАМНУ). З першого вересня медичні інститути Академії наук переводять на так званий госпрозрахунок. На сторінках «TRIGGER» у грудні минулого року ми висловлювалися щодо даної проблеми і, незважаючи на стриманий оптимізм президента НАМНУ Віталія Цимбалюка, прогнозували серйозні проблеми для медичних наукових інститутів та усієї академії.

Багато експертів у сфері охорони здоров’я звинувачують громадян України, які чи то під впливом так званих громадських організацій, чи то з власної байдужості, неосвіченості, політичної короткозорості тощо довели ситуацію в медицині до реальної катастрофи. З їх логіки кожен народ заслуговує на ту медицину, на яку заслуговує. Ну не заслужили  наші люди на лікування в інституті ім.. Стражеска, і нема на то ради.

Це звичайно дуже зручна позиція. Однак вона, м’яко кажучи, не зовсім точно розподіляє відповідальність за катастрофу між винуватцями. Більше того, така позиція перекладає відповідальність на пересічних і виводить з-під удару медичну еліту країни. А саме вона, медична еліта, відповідальна не лише за заклади НАМНУ, а і за всю сферу в охороні здоров’я.

Поза увагою експертної спільноти та вітчизняних журналістів залишилась стаття Наталі Безмен «Здравоохранение в Украине — что делать (Часть 2)”. Ця стаття з ніг на голову перевертає розуміння медичної проблематики. Автор вважає, що місцем з якого необхідно починати реформу медичної сфери є освіта, третинний та вторинний рівні допомоги. Тобто починати необхідно з верхівки соціальної медичної піраміди. Єдине, чим можна доповнити Наталі, так це уточненням та конкретизацією щодо верхівки. Верхівка – це академіки та член-кореспонденти, які працюють в науково-дослідних інститутах та на кафедрах університетів. Перелічені установи де-факто є не визнаним ІV рівнем медико-санітарної допомоги.

Ми не раз писали на TRIGGER, що рівні медико-санітарної допомоги – це не є аморфна абстракція, у вигляді якої нам намагаються представити національну систему охорони здоров’я. Тим більше – це не потяг, локомотивом якої є лікарі загальної практики – сімейні лікарі. Рівні медико-санітарної допомоги – це соціальна медична ієрархія, яку очолюють академіки НАМНУ. Мали б очолювати, якщо бути більш точним.

Саме ці люди повинні були висловити свою позицію з питань медичного реформування, коли порядок денний медичних реформ тільки формувався. Саме ці люди мали стати ідеологами та лідерами медичних реформ, пожертвувати медичною справою, піти у політику і віддати себе створенню нової системи.

Однак академіки цього не зробили. Не зробили, тому що не знали старої системи. Не зробили, тому що не хотіли розібратися, що ми мали від СРСР і як провести ринкову трансформацію системи. Саме байдужість і малодушність медичної еліти дозволили Дмитру Шерембію представляти МОЗ на центральних телеканалах, а Павлу Ковтонюку представити на сторінках «Української Правди» систему Семашка у вигляді структури, яку створили дебіли. Українські академіки проявили себе ремісниками, які просто заробляли гроші. Не будемо навіть уточнювати як вони їх заробляли. Гроші також можна заробляти по різному.

Однак станом на сьогодні мова навіть не йде про факт деградації, мова іде про відсутність інстинкту самозбереження. Як ви думаєте, чим нині займаються підрозділи НАМНУ? Ніколи не здогадаєтесь. Вони допомагають МОЗ розраховувати медичні тарифи, щоб швидше перейти на самоокупність.

Виявляється пілотний проект із впровадження платних послуг та переходу на самоокупність мав стартувати з першого липня у чотирьох столичних інститутах – серцево-судинної хірургії ім. Амосова, нейрохірургії ім. Ромоданова, хірургії та трансплантології ім. Шалімова та кардіології ім. Але офіційно запустити пілотний проект не вдалося, тому що методичка для розрахунку собівартості послуг операцій з МОЗ надійшла тільки 30 червня. Проте не треба думати, що інститути пасивно чекали методичку, вони активно… рахували вартість послуги. І Олександр Усенко, директор інституту хірургії ім. Шалімова, відзначав, що інститути мають зберегти базове фінансування, аби сплачувати за комунальні послуги та видавати зарплатню співробітникам. На думку Усенка, платні послуги не дадуть інститутам достатньо коштів, адже, за попередніми підрахунками, собівартість операцій в інститутах НАМНУ становить від 80 тис. грн до 230 тис. грн.

Олександр Усенко – відзначив! Відзначення – це дуже сміливий крок за 20 років, який заслуговує на повагу.

Колись мені доводилось читати спогади юнака, який описував життя в окупованому німцями Харкові у 1941 році. Німецькі окупанти, замінивши російських вирішили провести демонстративне покарання партизан, які були сформовані з числа тих, котрі відстали від Червоної Армії. Партизан було троє. Їх мали повісити, але так щоб тіла висіли кілька днів. Вирішили це зробити на довгих мотузках з карнизу трьохповерхового будинку. Партизан розмістили на верхньому балконі, пояснили натовпу чому та за що їх карають і вибили з під ніг лавку. Однак мотузки, перерізали шиї засудженим до страти, відокремивши голови від тіл, коли небіжчики долетіли до першого поверху. Чому так сталося? А тому що в Харкові не знайшлося академіків, котрі попередньо прорахували б довжину мотузки і висоту з якої треба зіштовхнути засуджених.

Ситуація з українською медициною суттєво відрізняється від Харкова 1941 року. У нас є армія академіків і професорів, які розраховують довжину мотузки та висоту шибениці. Тому на сьогодні не стоїть питання чи вітчизняна система ОЗ буде страчена і чи мотузка переріже голову. На сьогодні стоїть питання скільки часу провисить на шибениці тіло української медицини і наскільки деморалізуючий вплив її труп і сморід матиме на населення.

Висловлені критичні слова на адресу медичної еліти зовсім не означають, що наша медична еліта погана. Ні в якому разі. Еліта у нас дуже хороша. Просто вона створена радянською політичною елітою і у своєму геномі має ділянки ДНК, які обумовлюють повну і беззастережну підкореність владі. Всі ці люди з науковими ступенями ніколи б не стали тим ким вони є, якби не влада. Байдуже яка влада: радянська чи українська, російська націонал-комуністична чи українська офшорно-популістична. Тому якщо влада сказала вішатись, всі будуть вішатись. Обурюватимуться, бурчатимуть, але вішатимуться.

Що важливо розуміти у даній ситуації. Постраждають безперечно всі, але найбільше постраждають найбідніші – найбідніші лікарі (смейники) та найбідніші пацієнти (пенсіонери).

Багаті стануть бідними, а бідні просто помруть.

Сімейним лікарям я б радив подивитися на те, як обходяться з академіками і при екстраполяції на себе помножив би їх прогнозовані нещастя мінімум на три.

Ось такий глобальний прогноз. Нинішня політична осінь – це лише етап цього процесу. Що буде прийнято Верховною Радою особливого значення не має.

 

Анатолій Якименко

One Comment

  1. Хватит реформировать, давайте строить.
    Игорь Шкробанец

    Много лет реформируется здравоохранение в Украине, «а воз и ныне там». Сегодня стать активными реформаторами здравоохранения пытаются и политики всех мастей и уровней, менеджеры из разных стран. И это похвальное желание, поскольку сегодняшнее состояние системы здравоохранения не может удовлетворить потребности общества – демографическая ситуация ухудшается, как и объективные показатели здоровья населения, нация вымирает. Не удовлетворяет эта система медиков, невозможностью профессиональной самореализации, в том числе и финансовой, не удовлетворяет качеством и доступностью медицинской помощи и услуг пациентов, коими мы все есть, или будем. Но желание стать реформатором без знаний, пониманий и реального патриотизма может быть вредоносным. «Разрушить до основания» – уже в нашей истории было. Для начала, я хотел бы поговорить о первом ошибочном устремлении (лозунге) «реформаторов» – реформируем устарелую систему Семашко. Чтобы что-то изменить (реформировать) надо знать систему, которую надо изменить, какие есть недостатки и достоинства, определить цели и планы изменений… Я говорю о программно-целевом методе управления. Термин «программно-целевое управление» обязан своему появлению такому понятию, как программно-целевой метод – научно-программный и временной способ увязки планируемых целей с ресурсами. Этот метод предполагает разработку плана с оценки конечных потребностей исходя из целей развития экономики при дальнейшем поиске и определении эффективных путей и средств по их достижению и ресурсному обеспечению. Впервые программно-целевой метод был введён, как ни странно, в частном секторе. Идея принадлежала собственнику автомобилестроительной компании «Форд» Линдону Джонсону, который в то время был президентом США. В 1960-х годах министр обороны США Роберт Макнамара использовал этот подход в министерстве, которое он возглавлял. Со временем было принято решение об использовании этого метода во всех министерствах США. Практика использования программно-целевого метода составления бюджета проявилась достаточно эффективно. Теперь большинство стран с рыночной экономикой используют элементы этого метода в бюджетном процессе. Сегодня большинство стран ЕС помогают другим странам в форме программ, направленных на достижение конкретных результатов. К сожалению нет чётко сформулированного ни плана ни программы реформирования здравоохранения страны. Для начала господам, которые имею целью «реформирование системы Семашко» нужно почитать классика. Николай Семашко положил в основу предложенной модели здравоохранения несколько идей: единые принципы организации и централизация системы здравоохранения; равная доступность здравоохранения для всех граждан; первоочередное внимание детству и материнству; единство профилактики и лечения; ликвидация социальных основ болезней; привлечение общественности к делу здравоохранения. Что из этих принципов вредоносно и достойно забвения?
    Для начала реформаторам нужно понять, что подлежит изменению не система Семашко, а планово-бюджетная советская модель здравоохранения. Проблемой здравоохранения в Украине, как и в СССР было и есть хроническое недофинансирование, не эффективное использование имеющихся ресурсов. А это общая характеристика социалистического хозяйствования.
    Сегодня у нас нет единой системы здравоохранения, она распалась на части. Платная — для богатых граждан, а другая, бесплатная, государственная, — для бедных. А очень богатые лечатся за границей. Финансовая бедность бюджетных больниц привела к дискредитации государственной системы здравоохранения. А следовательно, и государства. Но Николай Семашко здесь ни при чем. Советская система здравоохранения не может быть в государстве с рыночной системой.
    Для построения новой системы не обязательно быть изобретателем или рационализатором. Для начала, нужно понять, что в основе классификации систем здравоохранения разных стран лежит принцип финансирования: обязательное медицинское страхование по системе Бисмарка основано на взносах работников и работодателей. В Германии в 1883 году правительство Бисмарка ввело систему обязательного страхования по болезни, в 1884-м — от несчастных случаев на производстве, в 1885-м — по инвалидности и старости. Многие европейские страны последовали этому примеру. В настоящее время в Европейском союзе система обязательного медицинского страхования кроме Германии действует в Австрии, Бельгии, Нидерландах и Франции. Один из главных недостатков этой системы — она очень диверсифицирована и гетерогенна, как и организация ее финансирования. Она защищает, но не обеспечивает равенства.
    Системы Уильяма Бевериджа и планово-бюджетная советская базируются на бюджетном финансировании здравоохранения, хотя и существенно отличаются своим внутренним строением. Система бюджетного финансирования здравоохранения действует в Великобритании, Швеции, Дании, Ирландии, Италии. В Великобритании с 1911-го до 1948 года существовала система страхования здоровья рабочих, охватывавшая около трети населения. Эта система была введена премьер-министром Великобритании либералом Дэвидом Ллойд-Джорджем. Основной принцип, который был положен в основу английской страховой системы, предусматривал, что деньги следуют за пациентом. Пациенты в этом случае имеют возможность отчасти регулировать спрос по законам свободного рынка, так как обладают правом свободного выбора врача. Однако страхование не обеспечивало медицинской помощью всех подданных королевства и не гарантировало равенства. И в разных слоях общества возникло стремление преодолеть эту несправедливость. Кроме того, британское общество искало пути предотвращения социальных катастроф, подобных кризису 1930-х годов. В 1942 году известный экономист, либерал и член умеренно социалистического Фабианского общества Уильям Беверидж представил парламенту доклад, в котором предложил реформу всей социальной сферы, в том числе здравоохранения, которую пришлось осуществлять уже послевоенному лейбористскому правительству. Стали говорить о «модели социальной защиты» Бевериджа. Но, как заметил Александр Линденбратен, Беверидж подготовил свой доклад после того, как внимательно изучил все труды Семашко. Идея реформы заключалась в том, чтобы солидарность, проявленную гражданами Великобритании во время войны, направить на обеспечение благополучия граждан, положив в основу новой системы здравоохранения более справедливое и дешевое бюджетное финансирование, для управления которым предполагалось создать соответствующее ведомство. В основе как обязательного медицинского страхования, так и бюджетного финансирования медицины лежат два принципа, которые стали основополагающими для современного социального государства: справедливость и солидарность. Справедливость в данном случае означает, что равное право на медицинское обслуживание, гарантируемое государством, имеют все его граждане вне зависимости от их доходов. Солидарность — что более богатые граждане поддерживают более бедных за счет перераспределения части своих доходов через систему прогрессивного налогообложения или страховые взносы. Богатый платит за бедного, здоровый — за больного. Поэтому системы здравоохранения развитых стран, независимо от общественного строя.
    Американская система здравоохранения основывается на добровольном медицинском страховании. Перспектива реформы президента США Барака Обамы, предусматривающая переход на обязательное страхование, будет зависеть от политики нового президента Соединённых штатов. Потребность властей США, несмотря на высочайшее качество и возможности медицины в стране, в реформировании системы здравоохранения весьма объективна. В стране функционируют тысячи страхователей, тысячи больниц, сотни страховых компаний; большой процент страховых денег уходит на содержание страховых компаний и на транзакционные издержки банков; большое количество незастрахованных граждан – как результат огромные и недостаточно эффективные расходы на здравоохранение. Существует мировой опыт который показывает, что применение рыночных критериев к медицинским услугам оказалось не просто несправедливым, но и нерациональным в силу особой специфики медицинских услуг, чем больше делается для развития здравоохранения, тем дальше идеал, от полного достижения которого вынуждены отказываться даже самые развитые страны из-за все возрастающей его цены. Потому что, чем лучше развита медицина, чем больше болезней она способна излечить, тем дороже это стоит.
    Таким образом, возвращаясь к желанию и потребности реформировать: давайте всё-таки, на государственном уровне создадим, на основе мирового и национального опыта, ПРОГРАММУ ПОСТРОЕНИЯ НОВОЙ СИСТЕМЫ ЗДРАВООХРАНЕНИЯ, системы, в основе которой будут принципы Семашко, но реализовываться они будут не на основе дискредитированного социалистического метода хозяйствования, а на основе современной экономический модели.
    Построим систему:
    • в которой медицина не социальная-гуманитарно-виноватая сфера, а отрасль производства, которая производит на принципах доказательной медицины продукт (медицинскую помощь и услугу), определённого государством качества, по государственным стандартам;
    • в которой государство закупает продукт медицинской отрасли, а не содержит нужные и ненужные ФАП-ы, палаты, больницы;
    • в которой финансовый ресурс формируется на принципах справедливости и солидарности;
    • в которой у пациента есть права и обязанности, а у медика ответственность и право на достойную жизнь гарантированные государством.
    Хватит реформировать, давайте строить!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.