1

Для реалізації антигуманної політики контракт укладається з дияволом, а не з дурнями, або ще раз про поширення в маси безглуздя

30 грудня 2016 року в пресі з’явилося повідомлення, що Розпорядженням КМУ від 30 листопада 2016 за №1013-р затверджено Концепцію реформи фінансування системи охорони здоров’я, якою передбачено перехід системи охорони здоров’я України до фінансування на основі моделі державного солідарного медичного страхування громадян з використанням для цього коштів, акумульованих у державному бюджеті.

Відповідно до затвердженої концепції вартість відповідних послуг буде покриватися через систему державного солідарного медичного страхування повністю або частково. Для тих послуг, для яких буде встановлене неповне покриття вартості єдиним національним замовником медичних послуг, передбачається запровадження механізму часткової офіційної співоплати пацієнтами.

Надходження, що отримуватимуть державні та комунальні заклади охорони здоров’я від співоплати пацієнтами витрат за надані їм медичні послуги на основі прозорої та економічно виправданої системи тарифів, стануть офіційним формально визнаним додатковим джерелом фінансування зазначених постачальників послуг.

Дана подія дає підстави вчергове апелювати до Конституції України й стверджувати про протизаконність даного розпорядження. Можна «поставити на вид» ідеологів запровадження інститут державних секретарів, а також акцентувати всю увагу на реакції новобраного державного секретаря МОЗ Наталії Шолойко. Все це можна робити. Однак подобається нам чи ні, більшістю посадовців та громадян протизаконна діяльність Кабміну вважається виправданою, логічною та осмисленою. Люди сприймають волюнтаризм держави в питаннях перерозподілу бюджетних коштів священним правом, наданим чиновникам з небес. Тому цією більшістю прийнято рішення виходити з того, що є: третина – бюджетні кошти, третина – співоплата громадян за «справедливо» встановленими державою цінами і ще третина – чайові лікарям та оплата медикаментів. Тобто, якщо сприйняти рабську покору підданих владному свавіллю, то розпорядження Кабміну, яким намагаються запровадити нове фінансування за підписом Гройсмана, має сенс. Ну так, заважає Конституція, яку ніхто не хоче чіпати з міркувань політичної безпеки, але смисл дії є незаперечний.

Що турбує в цій ситуації. Турбує потік абсолютно безсенсових роз’яснень діяльності з боку МОЗ, мінфіну та уряду. Ці роз’яснення не мають жодного смислового навантаження і при цьому на них ніхто не реагує. Мовчання соціуму на безсенсовість промов та роз’яснень з боку Гройсмана, Марченка, Супрун, Ковтонюка є, без перебільшення, вбивчим для психіки нормальної людини і формує переконання, що ми живемо у божевільні. На «Українській правді» 7 грудня 2016 року заступник в.о. міністра Павло Ковтонюк розмістив статтю «Фабрика здоров’я. Що ми змінюємо у системі охорони здоров’я. Частина 1». Анонсування першої частини, треба розуміти, передбачало в планах «частина 2». Проте замість неї 16 грудня було опубліковано «Як обрати лікаря, якою буде його зарплата і що з приватними лікарнями? Відповіді на ваші запитання».

Можливо треба було набратися терпіння і таки зачекати другої частини роз’яснень, але редакція TRІGGER наштовхнулася на фейсбучний пост Євгена Новитського «Заступник в. о. голови МОЗ Павло Ковтонюк продолжает нести в массы популистскую бессмыслицу» і опублікувала його. Достатньо активна реакція на нього читачів надихнула порушити тему саме ось цієї «бессмыслицы» або, українською безглуздя. У цьому місці, хочеться дати кілька роз’яснень. Мова не йде про низьку компетентність, заангажованість, упередженість. Тут все зрозуміло і про це було багато написано. При цьому мова не йде про популізм. Популізм має будуватися на смислових конструкціях, мати логічний ряд і подобатися людям. Мова іде про безглуздя – слова і дії, які явно не стикуються з вирішенням заявлених, нехай і вигаданих, проблем.

Ну, наприклад. На вибори до Верховної Ради України 2012 року з метою маскування справжніх методів і схем фальсифікації виборів Янукович та Азаров вигадали проблему вкидання бюлетенів – технології, яка уже давно не використовується. Для вирішення цієї неіснуючої проблеми з метою переконання іноземних спостерігачів вони «замутили» тему з відеоспостереження на дільницях під час голосування. Для цього за бюджетні кошти було закуплено тисячі відеокамер. Увага! Закуплені були відеокамери, але ніяк не нові двері для шкільних туалетів чи нові кальсони для членів комісії. Тобто були здійснені логічні дії відповідно до оголошених, нехай і несправжніх, проблем.

МОЗ так само оголошує псевдопроблеми, але проводить дії та здійснює роз’яснення, які ніяк не пов’язані з вирішенням цих ідіотських проблем. В роз’ясненнях МОЗ нема ні потрібності, ні логічного ряду, ні елементарного глузду.

У новий рік прийнято підводити підсумки і робити нові прогнози. Можливо, щось подібне ще буде. Але цим текстом ми продовжимо тему безглуздя. Це робиться для того, аби знайти хоч якісь тригерні точки для реакції людини розумної. Ми зрозуміли, що шукати шляхів до людини духовної та апелювати до її гідності у ХХІ столітті, напевно, уже запізно. Цим треба було займатися в епоху модерну – часи, коли людина присвячувала своє життя пошуку вічного. В епоху постмодернізму з її  етичним релятивізмом (відносним характером моральних уявлень та понять), розмиттям кордонів між добром та злом може спробувати постукати не до душі, а до раціо  через апелювання до глузду. «Я з задоволенням укладу вигідний контракт з дияволом, але я ніколи не укладу угоду з відвертою дурнею», – сказав Олександр Невзоров, відповідаючи на питання чи готовий він продати себе православному телеканалу «СПАС».

Перейдемо до конкретики. Всім очевидно, що Кабмін та МОЗ не мають бажання пояснювати поєднання низьких зарплат та високої частки витрат (80%) медичного бюджету на заробітну плату неадекватними 3% ВВП, які держава виділяє на медичну сферу через бюджет (якби було 6% від ВВП, то і зарплата у медпрацівників була б вищою, і її питома вага у структурі бюджетних витрат була б нижчою). Також всім очевидно, що держава не хоче/не може переглянути нормативи навантаження на бюджетну ставку і намагається перейти на диференційовану оплату праці за вигаданими тарифами, які будуть називатися єдиними та справедливими.

Тому реформатори малюють псевдопроблему, висуваючи концепцію «неправильного» фінансування системи охорони здоров’я і пропонують відмовитися від фінансування інфраструктури та «стін» й переходити на фінансування послуги. На первинному рівні послугою вважатиметься  підписаний контракт на обслуговування, на вищих рівнях – проведене лікування.

Всім зрозуміло, що під інфраструктурою та стінами маються на увазі лікарі. І саме їх намагаються якось позбутися. Саме для цього держава пішла на безпрецедентний крок і «засвітила» мізерну суму у 210 грн на пацієнта в рік, які виділяються на первинному рівні. Незабаром, треба розуміти, на нас чекають нові безсоромні суми, як то лікування інфаркту міокарду за 3 тис грн. чи надання допомоги при фізіологічних пологах за 4 тис грн.

Це все ясно.

Не зрозуміло тільки для чого організовувати пошук зайвих там, де немає необхідної кількості? Для чого проводити відбір кращих дільничних лікарів пацієнтами на первинному рівні в умовах дефіциту ескулапів та в умовах обмеження кількості контрактів на одного лікаря двома тисячами? Не вже у нашій країні нема жодної кафедри “соціальної гігієни” чи якоїсь структури, які б могли підказати, що це безглуздя?

Нормальній людині ясно, що шукати зайвих лікарів на первинному рівні є сенс тільки тоді, коли їх є загальний надлишок. Нормальній людині ясно що в умовах кількісного й на додаток якісного дефіциту лікарів на первинній ланці не пацієнти обиратимуть лікарів, а лікарі пацієнтів.

Нормальній людині ясно, що виявити кращих лікарів за кількістю контрактів, за умови обмеження кількості їх укладання 2 тис – не можливо. Не вже складно зрозуміти, що в умовах дефіциту дільничних терапевтів та обов’язком держави всіх забезпечити лікарем не залежно від формалізації стосунків різного роду контрактами між громадянином та лікарем, так чи інакше, не залежно хто і кого вибирав, у кожного лікаря буде по 2 тис. потенційних пацієнтів, а у 2 тис. потенційних пацієнтів буде 1 лікар.  Де тут диференційована оплата праці?

Хто взагалі сказав, що вибір та симпатії пацієнта вказують на кваліфікацію лікаря? Невже немає кому підказати, що пацієнт вибирає лікаря суб’єктивно за психологічною сумісністю виключно на віру. Професійним відбором лікарів, допуском їх до роботи,  повинні займатись професійні інститути: або самоврядні недержавні організації, або держані інститути. Непрофесійних/малопрофесійних лікарів не має бути в системі ОЗ за означенням. Виходить, що професійні асоціації або держава самоусунулась від контролю якості спеціалістів і пропонують некомпетентним пацієнтам на власний смак когось собі обрати, даючи державі привід матеріально заохочувати  «кращих».

Наступним безглуздям є національне медичне страхування. МОЗ стверджує, що у нас діє принцип: «є лікарня – є кошти». «А після «декомунізації» нашої медицини буде: «є пацієнт – є кошти». І щоб це запрацювало треба запустити національне медичне страхування».

Насамперед, слід зауважити, що нічого запускати не потрібно. Те що називає МОЗ медичним страхуванням уже є і працює. Мова йде про принцип оплати праці бюджетними коштами. Держава хоче відмовитись від солідарного принципу оплати праці, так як вважає, що перехід на диференційовану оплату праці лікаря візуалізує зайвих лікарів на всіх рівнях та вивільнить якісь кошти. Треба сказати, що на відміну від первинного рівня на вторинному та третинному рівнях зайві лікарі насправді є. Але до чого тут страхування? Невже для того, аби гроші пішли за учнем в освіті необхідно застрахувати всіх учнів? Так само не потрібно страхувати військовослужбовців для того аби забезпечити їх житлом за бюджетні кошти. Для цього потрібні просто кошти з якими можна вийти на ринок та купити квадратні метри. Так само не потрібно страхувати громадян для того аби забезпечити їх стентуванням при ішемічній хворобі серця за бюджетні кошти.

Страхувати потрібно там, де немає бюджетних коштів. Наприклад, потрібно страхування при дорожньо-транспортних пригодах. На холери страхувати людей, коли гроші уже є? Їх просто треба розподілити «кому скільки» і повідомити яку суму треба доплати з власної кишені.

Окрім того, ми маємо справу з підміною понять взагалі. В основі страхування лежить страховий випадок. Страховий випадок в медицині – це хвороба. Страховий випадок у автомобілістів – ДТП. Медична послуга – не є страховим випадком. Рихтування кузова автомобіля – це також не страховий випадок. Тим більше, не є страховим випадком контракт на медичне обслуговування громадянина чи похід дитини до школи.

Якщо логіку медичних реформаторі перенести на військових, то треба фінансувати не казарму чи танк, а надану послугу. В армії надана послуга – це постріл у російського солдата або в російський танк. Потім, треба розуміти, необхідно запровадити принцип гроші йдуть за ворогом. Прийшов окупант в сектор М – гроші пішли в сектор М на військову послугу, прийшов окупант в сектор Д – гроші пішли в сектор Д. У нас зараз в армії також неправильне фінансування: є танк – є гроші. А треба так: є танкіст – є кошти. І щоб це запрацювало треба запустити національне військове страхування.

Безперечно порівняння з військовими є не коректним і маніпулятивним. Але воно потрібне для того, аби показати, що якщо бездумно щось мавпувати, то навіть для вирішення не існуючих або вигаданих проблем можна скотитися у безглуздя.

Тому, навіть вдаючись до формування вигаданих проблем та їх вирішення з метою імітації діяльності, тим більше для досягнення прихованих інтересів, необхідно користуватися глуздом.

Глузд також потрібний при інтерпретації дій людей, яких не поважаєш за їх комуністичне минуле. Ці люди були більш професійними та освіченими. Не треба розповідати про чиновників, які розподіляють кошти по всіх медзакладах за нормами планової економіки, розробленими ще за часів Брежнєва. Нормативи, нормування, планування та ймовірність є основою комерційної страхової діяльності. А те, що при СРСР заповнювали стаціонари всіма правдами та неправдами, то е робили не для того, аби отримати гроші на наступний рік, а для того аби звітувати про освоєння коштів. Проблемою в СРСР було не вибивання коштів, а їх освоєння. Для того аби заповнювати стаціонари треба було ходити на профогляди, виявляти пацієнтів та заповнювати стаціонарні ліжка. Це не завжди хотіли робити, тому малювали липові історії хвороби. Розмір мережі ніхто не стимулював. Це маячня. Мережі створювалися в рамках освоєння бюджетних коштів під виконання завдань якісного нагляду та лікування.

Сучасній Україні насправді не потрібна мережа закладів, тому що ані ідея (нехай і дурнувата як при СРСР), а ні людина (як, наприклад, в Норвегії) ніколи не були цінністю вищої політичної влади.

Й на останок наша порада вищій політичній владі. Для реалізації антигуманної політики контракт укладається з дияволом, а не з дурнями.

Анатолій Якименко

One Comment

  1. Замечательная статья, правдивая…Все как было и как есть.Можно спрогнозировать как плохо будет!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.