0

До дня медичного працівника. Медична реформа: підсумки «року» та цілі «тисячоліття». Історія питання. Доба пізнього СРСР (Частина 1)

anti_soviet_4

Продовження (Пролог)

Історія питання. Доба пізнього СРСР

Проблеми української медицини беруть свій початок з давніх «доукраїнських» часів розвиненого СРСР, орієнтовно з 70-х років, періоду початку комерціалізації охорони здоров’я. Назвемо це так. В авангарді процесів ринкової трансформації були лікарі хірургічних спеціальностей. Тріщину дала формула справедливості – «від кожного за здібностями, кожному за потребами». Хірурги почали вважати, що їх потреби суттєво обмежують, а їх здібності належать їм, а не державі.

Радянська влада могла, але не вважала за необхідне, виокремити з сірого медичного масиву віртуозів скальпелю і забезпечити їхнє фінансування на рівні льотного складу бригад тактичної авіації, оскільки не вважала медиків елітою за означенням (це чомусь мало хто розумів і розуміє). Прислуга у білих шапочках, як і годиться, отримала дозвіл від «власників закладу» на чайові. Однак чайовими не обійшлося. Чайові – справа добровільна. Хірурги, як відомо, пішли далі і налагодили нормальний підпільний комерційний процес нічим не гірший аніж нелегальне виробництво та збут алкоголю. Тодішнє партійне керівництво вперто не бажало бачити дві принципові речі: комерціалізацію медичної діяльності (формування ринкової ціни) та формування нелегального ринку медичних послуг (слово «нелегального» є ключовим). Скотоми  (сліпі ділянки в полях зору) партійних кураторів охорони здоров’я дуже легко пояснюються, якщо уважно дослідити «родословні» хірургів. До речі, тема для кількох докторських дисертацій. 

Ринок, як відомо, є похідним свободи. А свобода, як писав Бєрдяєв, – це право на нерівність. Невидима рука ринку почала робити дві речі: відсепаровувати прибуткові види медичної діяльності від неприбуткових та відокремлювати заможних пацієнтів від бідних. Той з лікарів, хто отримував прибутковий напрямок отримував заможного пацієнта. Таким чином, в осад випадали неринкові види медичної діяльності та пролетарі. Так в медицині з’явилися бідні та багаті лікарі, так з’явилися престижні та непрестижні спеціальності.

Адам Сміт, коли писав про невидиму руку ринку, мав на увазі прозорий ринок і чесну конкуренцію. Такий ринок насправді мав силу, яка сприяє досягненню гармонії інтересів між підприємцями та суспільством. Натомість радянський медичний ринок був нелегальним і замість балансу інтересів заклав основу  багаторівневого соціального конфлікту, заручником якого став пацієнт.

Стовпом цього конфлікту стала сегрегація за соціальною ознакою в медичному середовищі та перерозподіл прибуткових видів діяльності на користь дітей та родичів представників партійно-господарсько-номенклатурної еліти. Цього ніхто не хоче бачити і визнавати, але цей факт є незаперечним. Ще одна підказка інституту стратегічних досліджень МОЗ.

Масового характеру почала набирати спеціалізація в терапії (ендокринологи, пульмонологи, гастроентерологи, кардіологи тощо), яку треба розцінювати як природну реакцію на запити ринку. Масового характеру також почали набирати процеси руйнування інститутів, які заважали закріпленню на комерційних напрямках осіб наближених до медичних кланів. Наприклад, ліквідований інститут ротацій лікарів. Про нього взагалі ніхто не згадує, навіть ті, хто перед сном донині співає інтернаціонал і молиться на портрет Володі Ульянова.

До неприбуткових видів діяльності одразу відійшов профілактичний сегмент роботи, диспансерні групи, паперова «творчість», звітності та статистична брехня. Колектором для скиду функціонального непотребу став дільничний терапевт. Його, де-факто, можна назвати жертвою процесів нелегальної комерціалізації. Ця позиція в медицині стала непрестижною і перетворилася на тупикову гілку медичної еволюції. У дільничного терапевта забрали функції на яких можна було заробити та замкнули на нього незаможні верстви населення. Загалом бідний пацієнт починав ставати нікому не потрібним.   

Це був насправді серйозний виклик для країни рад.

Реакцією на недоліки в сфері охорони здоров’я з боку «Політбюро» стали два документи: постанова Ради Міністрів СРСР – «Основні напрямки розвитку охорони здоров’я населення і перебудови охорони здоров’я СРСР у XII п’ятирічці і на період до 2000 р.» затверджені від 19.11.1987 р. № 1318 та наказ МОЗ СРСР № 1284 «Про проведення експерименту з підготовки лікарів загальної практики», прийнятий від 08.12.1987 р.

На сьогодні важко сказати, що саме вкладалося у розуміння лікар загальної практики, але якщо пригадати 1978 рік – рік, коли на міжнародній конференції в Алма-Аті радянська модель загалом та первинна медико-санітарна допомога зокрема, були визнані ВООЗ найкращими у світі і  рекомендовані іншим країнам, то такий крок можна вважати більш як дивним. Варто наголосити, що так звана система Семашко була організована за дільничним принципом, де сім’ю (саме сім’ю, а не щось інше) обслуговувало три лікарі: дільничний терапевт, дільничний педіатр та дільничний акушер-гінеколог. Тобто саме така модель була рекомендована Америці та Європі, а не навпаки.

Тобто, все показує на те, що СРСР адміністративними шляхами намагався боротися з ринковою трансформацією, уміло приховуючи справжні причини комерціалізації. І все воно може б і виглядало природним для комуністів, адже інакшого вони робити просто не вміли, якби не одне «але». Вся справа у тому, що інститут сімейного лікаря є продуктом ринку. Він сформувався в жорстких умовах конкуренції з спеціалістами. Якщо вже СРСР так страждав від спеціалізації продиктованої ринком, то «його величність» ринок мав би щось запропонувати в противагу. Але, напевно, у цьому й вся проблема, що СРСР не знав від чого він страждав. А ринок, як показують реалії, ігнорує донині так звану сімейну медицину, оскільки це суспільний непотріб.

Таким чином, станом на 1991 рік українська медицина підійшла з комплексом прихованих проблем, природу яких мало хто розумів. Означимо їх ще раз: нелегальний ринок медичних послуг, сегрегація за соціальною ознакою в медичному середовищі, майнове розшарування на бідних і багатих лікарів, непотизм.

Наступная частина Історія питання. Українська доба. Частина 2. 

Автори: Анатолій Якименко, Сергій Сошинський

Першоджерело http://hvylya.net

Анатолій Якименко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.