Зізнаюся, – давно не вважаю, що віра, яка насправді є внутрішньою природною потребою людини, призначена для того, аби привести цю людину до Бога. Також не вважаю, що віра є базовою категорією яка робить людину духовною. Призначення віри, як і розуміння духовності, у ХХІ столітті без сумніву вимагає переосмислення.
Почати текст, який стосується медичної реформи з категорії віри мене змусила не теологічна стурбованість чи розмірковування про вічне, а масове заперечення реальності та добровільне самовведення в оману людьми, які лікують тіло. Коли з владних кабінетів виходить черговий закон або підзаконний акт – лікарі вірять, що він принесе їм користь. І так триває роками.
7 грудня, у Вінниці, відбувся круглий стіл «Обговорення проблемних питань медичної галузі в процесі реформування охорони здоров’я України».
У роботі якого взяли участь члени пацієнтських громадських організацій, члени громадської ради при Вінницькій ОДА, представник департаменту охорони здоров’я Вінницької ОДА. департаменту охорони здоров’я Вінницької міської ради, а також головні лікарі районних лікарень, центрів первинної медико-санітарної допомоги та лікарні інтенсивного лікування.
Якщо спробувати узагальнити сказане під час заходу, то керівний склад медичної сфери Вінниччини упевнений, що реформа системи охорони здоров’я потрібна. Алгоритм її проведення бачиться наступним: політичний істеблішмент на власний розсуд приймає закони і підзаконні акти, які починають реалізовуватися. Під час їх реалізації виявляються недоліки. Ці недоліки озвучуються на різноманітних обговореннях, оформлюються у різного роду резолюції та колективні звернення і передаються у Київ і з вірою, що там у столиці обов’язково дослухаються і наступного разу приймуть кращий закон з урахуванням попередніх помилок.
Однак цього чомусь не відбувається. Більше того, складається враження, що всі опитування, на предмет недоліків, проводяться з однією метою – ретельно приховати наступні огріхи, які свідомо закладатимуться у нові законопроекти, аби останні безпроблемно були проголосовані парламентом і стали підґрунтям для нового каскаду проблем.
Приміром, головний лікар Могилів-Подільської лікарні Василь Миколюк повідомив, що його заклад уже майже 6 років працює у статусі окружної лікарні інтенсивного лікування і обслуговує 3 райони. Але платити за пролікованих хворих райони категорично відмовляються. Тому Василь Миколюк вносить пропозицію законотворцям, аби ті передбачили, як будуть фінансуватися лікарні інтенсивного лікування.
Якщо винести за дужки питання на яких правових підставах Могилів-Подільська лікарня виконує функції лікарні інтенсивного лікування шість років, а просто замислитися що означає подібне звернення, то відповідь буде наступна. На практиці така пропозиція означає, що Київ має вигадати, як відібрати кошти у Шаргородської та Чернівецької районних лікарень переконавши, що їх заклади не скорочуються, а перетворюються у реабілітаційні центри або лікарні планового лікування. Звичайно за рахунок фінансування місцевого бюджету, тобто за рахунок «нічого».
Окрім усього, головний лікар з Могилів-Подільського ставить питання оснащення: «з медичним обладнанням важко – майже 75 % потрібно оновлювати».
Про що свідчать такі одкровення та пропозиції? А свідчать вони про те, що лікарня інтенсивного лікування створена виключно за допомогою адміністративного примусу в обхід законодавства та без обговорення з «простим народом». Саме тому юридично не вирішено питання капітальних та операційних видатків. Але головний лікар продовжує вірити, що наступні закони будуть прийняті в результаті взаємодії законотворців та лікарів.
Загалом круглий стіл характеризувався достатньо відвертим обговоренням проблемних питань, що дає підстави говорити, що медична спільнота досить критично ставиться до медичної реформи попри її формальну підтримку, яка є похідною специфічної угодовської культури характерної для медиків керівного складу.
На жаль всі ці критичні зауваження не увійшли до огляду ЗМІ, що дає підстави стверджувати про подачу інформації громадянам у абсолютно кастрованому вигляді. А розповісти насправді є що. І про те, як в результаті розукрупнення районних центрів більш сильні ОТГ дають вказівки своїм лікарням не брати на обслуговування колишніх пацієнтів, які увійшли до інших ОТГ або «бовтаються» самотужки без модного адміністративного статусу. І про те, як головні лікарі ЦПМСД бідкаються як вони з протягнутою рукою мають ходити до своїх підлеглих і клянчити у них зарплату, оскільки гроші на ЦПМСД будуть заводити саме вони підписаними деклараціями, і те що переважна більшість лікарів неспроможні працювати у статусі ФОП й таке інше.
Але не це головне. Круглий стіл чітко показав, що медики потонули у другорядному і не бачать головного. Саме про головне необхідно говорити. Й тому, якщо і треба запроваджувати якусь загальнодержавну програму, так це освітню, яка б підвищувала політологічну та фінансову грамотність серед лікарів.
Перше, про що треба говорити, так це про політику. У нас багато питають для кого в нашій країні проводяться реформи – для лікарів чи для пацієнтів? Відповідь: реформи в медичній сфері у нас проводяться і не в інтересах перших, і не в інтересах других. Медична реформа проводиться в інтересах політиків. Це є нашою національною особливістю і пояснюється кількома причинами.
Перша причина – трансформація радянської медичної сфери, як похідної адміністративно-комуністичної економічної системи при переході на ринкову економіку. Це є одним із самих важливих і водночас найбільш складних для розуміння моментів. Головна помилка полягає у тому, що ринкові відносини в економіці екстраполюють на медичну сферу, помилково вважаючи, що роботодавець зацікавлений у здоров’ї кожного робітника і лікуватиме його за власний кошт.
Насправді все не так. Як це не парадоксально може для декого видатись, саме радянська модель Семашка є «комерційною» моделлю. Але лише у тому сенсі, що в рабській економічній моделі всім робітникам було місце для роботи на державу. Робочих місць було стільки, що у кінотеатрах за Андропова вдень виловлювали людей. Тому державі, з економічної точки зору, було вигідно вкладати кошти у лікування робітника. В ринковій економіці лише ексклюзивні працівники користуються особливою увагою у роботодавця, решту він може з легкістю замінити на нових, не переймаючись їх долею.
Головною причиною, яка спонукає «черствого капіталіста» розлучитися з коштами для медичного забезпечення є почуття гуманності. Якщо такі почуття у нього відсутні, то робить він це під примусом держави – інституту, котрий відображає загальний суспільний інтерес. Це ще один важливий аспект – державний службовець та політик на Заході – особа, котра здатна піднятись над економічною доцільністю і виявити почуття. У політика є совість та сором і він не може допустити, щоб співгромадяни помирали від умовного апендициту у ХХІ столітті.
Так ось, у нас забувають, що Україна є постколоніальною та постгеноцидною країною. А це означає, що на відміну від Норвегії, Франції чи Польщі вона немає національної політичної еліти. Існуючий політичний істеблішмент є політичною сараною, який, по-перше, не має ніякої прив’язаності до території на якій він перебуває, по-друге, не має прив’язаності до народу який тут проживає. Цей політичний клас, розглядає територію і людей як витратні матеріали. Тому політика у сфері охорони здоров’я – мінімізація витрат до критичної межі. Критична межа – соціальний вибух. Емпіричним шляхом встановлено, що фінансове забезпечення, котре дає можливість утримати ситуацію під контролем це виділення бюджетних коштів, які відповідають 3% ВВП країни.
Наступна проблема – моделі охорони здоров’я. В Україні не існує жодної сфери, де б реформатори так вперто шукали модель. Форми організації не шукають ні економісти, ні військові, ні освітяни. Це не означає що моделі не існують і ними не користуються. Наприклад, у країнах з розвиненою ринковою економікою склалися різні моделі банківських систем. Вони відрізняються характером взаємовідносин банків з корпоративним сектором економіки, ступенем спеціалізації кредитних організацій.
За характером взаємовідносин банків з промисловістю розрізняють дві моделі: відкритого ринку та корпоративного регулювання. За першої моделі між банками і корпораціями немає тісних і стійких зв’язків. Корпорації можуть користуватися банківськими послугами одночасно в декількох банках. Останні не надають переваги економічним суб’єктам за принципом «наш клієнт». Пільги можливі для тих позичальників, які забезпечать найбільш вигідну і менш ризиковане використання банківського кредиту. Така модель сформувалася в США, де не практикується встановлення тісних і ексклюзивних економічних взаємовідносин банків з промисловістю. У законодавчому порядку до 1999 р. банкам заборонялося набувати у власний портфель корпоративні цінні папери і здійснювати посередницькі операції з ними. Для залучення додаткового капіталу корпорації частіше вдаються до облігаційними позиками, ніж до банківського кредиту.
Для моделі корпоративного регулювання, навпаки, характерно наявність тісних, тривалих зв’язків між банками і корпораціями. Банки можуть виступати і як прямі акціонери підприємств, і як депозитарії акцій дрібних акціонерів, які передають банкам ще й право свого голосу. Це підвищує роль банків у створенні та діяльності корпорацій, у підтриманні їх фінансової стійкості. Така модель банківської системи склалася в Німеччині і Японії.
Також існують різні моделі регулювання і контролю за діяльністю банків. В одних країнах регулюючі та наглядові функції щодо банків виконує центральний банк, в інших вони покладені на спеціальні державні органи (наприклад, у Франції – на Банківську комісію). Є держави, де діяльність комерційних та інших банків контролює і регулює міністерство фінансів.
Але хтось колись чув, щоб в нашій країні обговорювали моделі банківської системи? Обговорюють політику регулятора, обговорюють політику комерційних банків. Це абсолютно логічно, оскільки політика – це наміри. Якщо наміри голови Нацбанку допомогти президенту країни стати міліардером на валютних спекуляціях, то яка різниця яку регуляторну модель ви оберете? Якщо намір комерційного банку зібрати депозити і відкрити кредитні лінії своїм знайомим та родичам та втекти з грошима за кордон, а наміри вищої політичної влади прикрити злочинців, то до чого тут модель відкритого ринку, корпоративна модель чи ще якась інша модель і до чого тут, хто здійснює наглядові функції – Мінфін чи Нацбанк?
Така сама ситуація і в медицині. Яка різниця, яку модель ми обираємо: Семашко, Беверіджа чи Бісмарка, якщо політична влада провадить політику «придумай, що хочеш, але не заплати за медицину»?
Чому для нас цифра фінансування 6% від ВВП бюджетними коштами є принциповою. По-перше, 6% ВВП на медицину забезпечує ринкову адаптацію медичної сфери і дає можливість втримати кваліфіковані кадри в Україні. По-друге, дає можливість виконувати соціальну функцію та гуманістичну місію. Людською мовою – забезпечувати населення екстреною медичною допомогою, яка в Україні відсутня як явище. Приберіть благодійні внески і в країні припиняться виконуватись банальні апендектомії.
Й на останок. Для тих, хто досі не розуміє раптову увагу президента до сільської медицини – пояснюю: увага до сільської медицини у вигляді 4 млрд грн. коштами невідомого походження продиктована не турботою про селян. Увага пояснюється тим фактом, що сільське населення потрапило у поле зору політтехнологів, а сільська медицина покликана сформувати соціальну базу під наступні президентські вибори.
Першоджерело: http://kiyinfo.com
