0

«Інститут серця»: революція Гідності

Події навколо виборів генерального директора «Інституту серця», які відбулися 14 – 19 грудня 2018 р треба розцінювати як відповідь медичної еліти суспільству на результати революції Гідності  лютого 2014 р. Фактично медична еліта сказала, що ми обираємо країну у якій існує кардіохірургія, але у якій правоохоронні органи вбивають журналістів. Все як було до 2013 року.

Але чи означає це, що вибір у 2018 є таким самим як і до 2013 року. Ні, не означає. У 2018 на вибір вплинув компонент вимушеності, яка обумовлена абсолютно об’єктивними обставинами – реальною загрозою розвалу системи охорони здоров’я постреволюційною командою. Немає жодних сумнівів, що «Інститут серця» після нейтралізації Тодурова чекала б доля «ОХМАТДИТ». Замість попереднього керівника через інститут «прозорих» конкурсів провідна кардіологічна установа отримала б чергову «Ірину Садов’як» з умовної Жмеринської районної лікарні, без досвіду роботи практикуючим лікарем. Пихатих, але дієвих столичних представників станового феодалізму Уляна Супрун замінює на хамовитих і неефективних представників кланового феодалізму з українських хуторів. Це у неї називається боротьбою з феодальними князівствами. І це абсолютно свідома політика спрямована на знищення системи як такої, а також на примітивізацію та деінтелектуалізацію медичного середовища.

Природно, що при реалізації такої державної політики на бік Тодурова відкрито стала чимала кількість представників медичної еліти, яка безпосередньо приймала участь в революційних подіях і була навіть їх обличчям. Всі ці люди перебувають у розгубленості та мають амбівалентність почуттів – неузгодженість, суперечливість, двоїстість почуттів, які одночасно переживає людина щодо однієї й тієї самої події чи об’єкта (любов і ненависть). Прихильна до революції Гідності частина медичної еліти не може пояснити для себе дії політичного істеблішменту в сфері охороні здоров’я. І це суттєва проблема. Оскільки нерозуміння дій «своїх» «для себе» не дає можливість пояснити ці дії «для когось». Ось ця проблема, власне, і штовхає прихильників Майдану ставати в один ряд з тими, хто називає активістів «С14» «тітушками», а Олега Мусія штовхає пропонувати Бориса Тодурова на посаду міністра охорони здоров’я після інциденту з Крисіним.

Вся ця двоїстість виникла не на порожньому місці. В її основі лежить нездатність до саморефлексії, неспроможність говорити правду і називати речі своїми іменами вчасно. «Кейс» з «Інститутом серця» відповідь усім тим, хто вважає, що компроміси зі злом та хитрість є нормальними практиками для приходу у владу. Що тільки влада є тим інструментом, яка дає реальні можливості впливати і робити добро. Влада не є інструментом для творення добра, якщо прожити неправильне життя та потрапити в політику неправильними та нечесними способами, щось приховуючи і недоговорюючи. Тим більше, влада не є інструментом для творення добра, якщо перебуваючи уже в її всередині 4,5 роки хитрувати, проскакувати «між крапельками», не визнавати попередніх помилок публічно, робити неприпустимі промахи, які не можна виправити ніякими вибаченнями. Не можливо проводити реформи охорони здоров’я не розуміючи на яку соціальну тканину вони накладаються, з яким політичним істеблішментом доводиться працювати, хто ти є і яка твоя сутність.

Тепер перейдемо до конкретики. Безперечно, майже через 5 років, аналізувати завжди простіше, але навіть через такий тривалий період мало хто з медичного революційного активу готовий до тверезого, об’єктивного і повного аналізу ситуації в охороні здоров’я.

Почнемо з того, що революція Гідності мала лише один головний пункт порядку денного – інтеграція до Європи і категоричний розрив з Росією. У переліку завдань, безперечно, знаходилися вимоги економічного та соціального характеру, але охорони здоров’я там точно не було. Люди билися і гинули за багато чого, але точно не за нові правила в медичній сфері. Про охорону здоров’я згадали після того, як навесні на Майдані затвердили уряд.

Влітку наказом Міністерства охорони здоров’я (МОЗ) України від 24.07.2014 р. №522 було затверджено Положення про Стратегічну дорадчу групу з питань реформування охорони здоров’я України (СДГ) та склад її Координаційної ради. До СДГ увійшли Олександр Квіташвілі (наступний міністр охорони здоров’я), Олег Петренко (нині голова НСЗУ), Тетяна Думенко (нині директор ДЕЦ), Володимир Курпіта (нині генеральний директор Центру Громадського здоров’я). Всі ці люди є командою в.о. міністра Уляни Супрун.

Олег Мусій зазначив, що основне завдання діяльності СДГ співпадає з головною метою, яка нині стоїть перед МОЗ України, — побудова нової національної системи охорони здоров’я Украї­ни, а також він щиро подякував за підтримку ВООЗ, Світовому банку, МБФ «Відродження» та іншим провідним міжнародним та вітчизняним організаціям, які словом і ділом долучилися до виконання цього надважливого завдання.

Згадування про цю подію не є спробою докорити Олегу Степановичу, просто у такій спосіб хочеться показати, що на той час фінансування іноземними грантами не вважалося чимось поганим. Це була усталена практика, напрацьована попередніми роками. Вітчизняна система охорони здоров’я отримувала гранти, але лише для того, аби реформувати первинний та у перспективі вторинний рівні. Якщо у когось виникає питання чому почали реформу з первинного рівня, то відповідь проста – тому що мета цієї реформи створення медицини для бідних. У такий спосіб намагалися «закатати» систему охорони здоров’я під бюджетні кошти, які не перевищували 3% ВВП країни. Так намагалися сотворити український феномен – система, яка фінансується 3% ВВП.

Головною дійовою особою цієї реформи обрали сімейного лікаря – ескулапа, який мав замкнути на себе всю амбулаторну терапію, а це: діабетологія, кардіологія, гастроентерологія, пульмонологія, ревматологія тощо. І доповнити це все малося педіатрією, акушерством та гінекологією, хірургією. До сімейного лікаря  планувалося скерувати 90% всіх звернень. Всі, хто сьогодні обурюється ініціативою Супрун з запровадження парамедиків на швидкій допомозі, мають розуміти, що сімейні лікарі у своїй задумці це ті самі парамедики, тільки утворені іншим шляхом – передачею всіх простих випадків з усіх спеціальностей. Фактично це фельдшеризація охорони здоров’я. Але для медичної резервації для бідних це саме те. Ну і розуміємо, що замовником цього всього зоопарку була вища політична влада країни. Медичні реформатори – це лише виконавці.

За розрахунками це мало заощадити великі кошти. Тобто не заощадити, а нівелювати їх відсутність. Уже все було заощаджено. Але хірурги та акушери-гінекологи швидко відбили всі реформаторські зазіхання на свій шматок хліба, не сильно вдалося відкусити і у вузьких терапевтичних спеціалістів. Все, що вдалося реформаторам це підім’яти самих слабких і беззахисних – педіатрів.

Всі реформаторські дії до 2013 не дали жодних позитивних результатів. Саме тому наслення у своїй більшості досить позитивно ставилося до брехливих ініціатив постмайданних реформаторів. У 2014 році ніхто і гадки не мав, що недоліки і провали попередніх реформ будуть експлуатуватися з метою запровадження ще більшого жахіття.

Після приходу в українське міністерство охорони здоров’я грузинського історика Квіташвілі, за якого, до речі, жодна політична сила не брала на себе відповідальність, а згодом американського радіолога Уляни Супрун, яка перебуває у безвідповідальному статусі «в.о.» повноваження сімейного лікаря «розширилися»: замість 1,5 тис громадян у містах його зобов’язали оформити на себе 2 тис пацієнтів, а в селах замість 1,2 тис громадян укласти угоду з 1,8 тис пацієнтами. До цього слід додати навішування на сімейних лікарів туберкульозних хворих та закриття протитуберкульозних диспансерів, а також спроби прикріплення інших пацієнтів, які отримують спецлікування з паралельним закриттям психіатричних, дермато-венерологічних та інших закладів. Але відмінністю проєвропейського напрямку після 2014 року стала спроба «реформування» ІІІ та ІV рівнів – закладів АМНУ, ОХМАТДИТ, «Інституту серця» тощо. Саме це збурило політичний істеблішмент і ми побачили наплив 18 грудня усієї феодальної знаті: мера Києва, жінки третього тисячоліття, журналіста всіх часів та народів, які захвилювалася за своє сердечко. Одне питання коли холопам лікарні закривають, а інше питання коли твої лікарні розвалюють, до Відня можна і недолетіти.

Отже, до 2013 року політична еліта будувала медичну резервацію для бідних на первинному рівні, зберігаючи саму систему охорону здоров’я, а з 2014 року політична еліта руками Квіташвілі та Супрун почала будувати медичну резервацію для всіх верств і станів, руйнуючи систему охорони здоров’я як таку. Безперечно, це викликало обурення у заможних та впливових пацієнтів, які сказали, що їм плювати на вбивство якогось там журналіста та переховування якогось там Крисіна. А всі хто будуть допомагати розвалу закладів охорони здоров’я називатимуться «тітушками». Це те, що не зрозуміли активісти С14.

Замість висновків. Сучасна політична еліта спроможна лише на виконання головного пункту порядку денного революції Гідності – політичного та культурного розриву з Росією. Тому всі реформаторські кроки в сфері охорони здоров’я краще всього заморозити. Глобальне вирішення медичних проблем знаходиться за межами цієї сфери і напряму залежить від якості вищої політичної влади.

Анатолій Якименко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.