0

Кострубаті реформаторські пазли

getImageЦим текстом продовжуємо аналіз реформаторської діяльності у вільному режимі.

Якщо всі реформаторські ініціативи, ідеї та проекти уявити у вигляді складових елементів з яких має утворитися якесь єдине ціле, то це ціле нагадуватиме перекошене «доробало», яке виходило після збірки меблів виготовлених на одній з радянських меблевих фабрик. У медичному реформуванні також звертає на себе увагу колосальна кількість неузгоджень та нестиковок. Але якщо радянські меблі можно було хоч якось зібрати, то складові  елементи медичного реформування до купи не збираються ніяк.

Почнемо з можливості вибору лікаря пацієнтом. Ведучи мову про вибір як такий, треба розуміти, що вибір – це опція ринку. Це вештаючись базаром, маючи в кишені готівку можна вільно підходити, дивитись, вибирати, купувати. Але навіть на базарі свобода вибору обмежена ресурсними можливостями. Треба розуміти, що в медицині реалізується принципи солідаризму,  загальної доступності, рівності, мають місце розподіл, планування, регулювання, тому опція вибору є різко обмеженою. Вибір – це свобода. А свобода, як казав Бєрдяєв, – це право на нерівність.

В державному сегменті, навіть якщо він стане комерційним, з обмеженням рентабельності чи без такої, говорити про якийсь вибір – не серйозно з багатьох причин. Простий приклад. Уявімо собі, що Київпастранс на лінію випуств два тролейбуси обладнаних кондиціонерами. Це зовсім не означає, що всі, хто виявив бажання їздити у них на роботу зможуть це зробити, навіть якщо деякі пасажири будуть готові нелегально доплачувати за проїзд кондукторові. Так само і в медицині. Вподобати собі лікаря, це одне, а ось лікуватися у нього, це зовсім інше.

До речі, в теперішніх умовах нелегального ринку вибір насправді є. Але держава з ним чомусь бореться. Вона гнівно засуджує пацієнта, що він сам собі малює маршрут руху. Вибір пацієнта її не влаштовує, вона хоче аби він вибирав так як вона собі це уявляє. Хочеться нагадати, що ці маршрути будуються виключно з індивідуальної фінансової спроможності самого пацієнта, а лікар, на час якого “безпідставно” зазіхнули, швидко відправить хворого «за місцем проживання».

Дуже цікаво накладається, а точніше зовсім не накладається, право вільного вибору на концепцію сімейного лікаря. Не зовсім ясно як саме сімейний лікар буде знати все про сім’ю, а саме це подається як ключова ідея у створені інституту сімейної медицини, якщо кожний член родини, користуючись правом вибору, обере собі свого сімейного лікаря. Не піднімається уже питання хто навчить сімейного лікаря вести неускладнену вагітність, лікувати дітям отити та робити нескладні хірургічні оперативні втручання, коли цьому «володарі»  професійних навичок не хочуть учити молодих колег по цеху –  акушерів-гінекологів, педіатрів та хірургів. Якщо хтось вважає, що акушер-гінеколог буде вчити сімейного лікаря для того аби лікування простих випадків передати йому, той дуже наївна людина. Нагадаємо, що лікувати лікарі вчаться у лікарів, а не у професорів університетів.

Зовсім не ясно як сімейний лікар має бути одночасно ФОПом, заробляти на профілактиці хвороб та отримувати бюджетні кошти на принципах подушного фінансування. Що це за такий підприємець, якому призначається зарплата від держави в залежності від кількості укладених договорів з громадянами? Це що, такий бізнес, укладати угоди? Окрім того, як можна провадити підприємницьку діяльність займаючись профілактикою туберкульозу?

А держава? Ким вона стає після всіх цих реформ? «Медичним  Нафтогазом», який продаючи  медичні послуги заробляє гроші для бюджету чи умовним Міністерством оборони, яке закуповує для українських військових житло (у нашому випадку медичні послуги) за бюджетні кошти? Схоже і тим, і іншим. Держава одночасно планує заробляти кошти через комунальні підприємства та отримувати бюджетні кошти.

Замовник і надавач в одній особі кажете погано. А ось одночасно бути бюджетним бенефіціарієм та суб’єктом на ринку послуг, це виявляється нормально.

Інформація про те, що так звані некомерційні комунальні підприємства мають платити податок на прибуток, взагалі виглядає фантастикою. Тільки уявити собі конструкцію: громадяни платять податки, з яких на медицину виділяють 56 млрд. грн. Заклади охорони здоров’я розподіляють, пардон, отримують їх за надані послуги, потім заробляють кілька млрд. на тих же громадянах, які сплатили податки і з заробленої суми сплачують податок на прибуток, який надходить у бюджет і використовується на зарплату депутатам ВРУ або вчителям. Вважаємо, що це більше як геніально. Цікаво, а як буде визначатися прибуток комунальних підприємств і як буде обраховуватися податок на нього?

Дуже дивним виглядає пропозиція від держави організувати конкуренцію за пацієнта. Ось хто сказав, що її треба організовувати? Наскільки нам відомо останніх 20 років в Україні в державних лікарнях дуже навіть конкурують за пацієнта, у якого є гроші.

Викликає подив ставка на первинний рівень медичної допомоги, коли в країні відсутня екстрена допомога. Може хтось вважає, що це «поетичне» перебільшення, то ми нагадаємо, що в Україні не лише помирають від апендициту та ботулізму, у нас немає кому транспортувати пацієнта з 9 поверху до карети швидкої допомоги. Ще раз. Якщо родичі не організують перенесення важкого хворого з квартири до спеціалізованого авто, то він так і залишиться помирати дома. Наскільки нам відомо, то екстрена допомога надається в стаціонарі, а не на первинному рівні і яким чином перерозподіл коштів на “первинку” допоможе вирішити цюпрблему – не ясно.

Також викликає подив повне ігнорування нарікань з боку управлінців щодо уже виконаних реформаторських кроків. Менеджери ОЗ все хочуть отримати пояснень: як так вийшло, що 30% ресурсів відібрали на первинний рівень, а пацієнти як ходили, так і ходять на вторинний рівень?

Ніхто не може дати пояснень чому загальна практика це первинний рівень? Ось хто таке сказав? Далі. Хто сказав, що загальна практика це лікування всіх і всього підряд. Хто сказав, що загальна практика не може бути спеціалізована за 5-ма основними напрямками: терапія, хірургія та травматологія, акушерство та гінекологія, педіатрія та стоматологія, так як це є у цивілізованому світі. Чомусь ніхто не міг свого часу пояснити яким чином лікування у кардіолога артеріальної гіпертензії оцінювалося дорожче аніж у сімейного лікаря. Ось цікаво, тепер хтось пояснить, у кого дешевше лікувати артеріальну гіпертензію: у кардіолога, який отримує 1 800 грн., чи у сімейного лікаря, який отримує 5 000 – 7 000 грн.

Ну і саме головне, яким чином в результаті усіх оцих реформ медики будуть заробляти більше, пацієнти платитимуть менше, а державні витрати на медицину скорочуватимуть?  Насправді, дивний ми народ. «Велике» майбутнє на нас чекає.  

Наступний текст стосуватиметься головних лікарів як ключових фігур автономізації ЗОЗ

Анатолій Якименко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.