0

Медичне страхування: інституційна неспроможність

centaur

Кентавр. Василь Шульженко

Цим текстом ми підводимо проміжний підсумок у дискусії щодо природи медичного страхування, розпочатої публікацією на TRIGGER від 25/05/2015. Забігаючи наперед хочемо зазначити, що в циклі обговорень страхової моделі ми зробимо виняток і найближчим часом опублікуємо власне базове бачення фінансування медичної допомоги в Україні. Це буде відповідь на «праведну» критику на нашу адресу щодо відсутності конструктивного підходу та зловживанням “мочиловом” у нашій діяльності.

В останній публікації «Страхова медицина: про природу речей» на прикладі Англії ми показали, що страхова модель не є химерою чи абстракцією. Страхування є соціальним інститутом, заснованим на ціннісно-нормативних комплексах соціуму, сформованими на певному етапі розвитку суспільно-економічних та політико-правових відносин. Однак повне розуміння медичного страхування для українців не можливе без розгляду цього явища у Російської Імперії (слово «колишній», мабуть вживати поки зарано). У цьому місці доречно зазначити, що Росія, як держава, від початку свого заснування і до сьогоднішніх днів є європейським проектом. Принаймні поки. Як буде далі – не відомо.

Написання цього тексту викликане бажання візуалізувати принципову різницю між поняттям страхування у Європі та Росії та вказати на інституційну неспроможність впровадження будь-якого виду медичного страхування в Україні – чи то загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування (ЗДСМС), чи то цивільно-правового.  

Запровадження положень медичного страхування в Росії відбувалося в рамках розвитку соціального законодавства. У Російській імперії система медичного страхування населення була наслідком проведення реформ щодо захисту працівників вугільних підприємств, що розпочалися в акурат у 1861 р., коли при гірничих заводах були створені допоміжні каси, завданнями яких були видача додаткових коштів у разі непрацездатності та виплата пенсій робітникам і членам їх сімей.

За наказом самодержця, починаючи з 1866 р., набуває розвитку система захисту соціальних прав працівників заводів, яка включала положення про медичне страхування населення. Так, у 1903 р. прийнято Закон «Про винагороди громадян, які постраждали внаслідок нещасного випадку, робітників і службовців, а рівно членів їх сімей на підприємствах фабрично-заводської, гірничої та гірничозаводської промисловості». Цей нормативний акт передбачав відповідальність роботодавця за неналежні умови праці та встановлював виплати робітнику і членам його сім’ї у разі виникнення нещасного випадку на виробництві. Система страхування базувалася на цьому нормативному акті до 1912 р., коли було прийнято окремий Закон «Про страхування робітників від нещасних випадків», який розширив права працівників, закріпивши обов’язок кожного, хто працює за наймом, застрахуватися від нещасних випадків. Таке собі розширення прав через закріплення обов’язків. До речі, дуже промовистий приклад розширення прав у Росії.

Принципово різна природа розвитку медичного забезпечення стала причиною принципово різної культури ставлення громадянина до громадських коштів. Людина, вихована у російсько-радянській традиції, сприймає ресурси страховика не як власні, а як нічийні, або такі, що надійшли від суб’єкта експлуатації. І не важливо, чи ним вважається держава чи приватний власник підприємства, – поведінка громадянина підсвідомо спрямовуватиметься на максимальне «освоєння» ресурсів шляхом імітації страхових випадків.

В російській страховій моделі взаємна повага і довіра страховика і страхувальника можливі лише завдяки наявності державного примусу, або іншими словами страху. Можливо саме звідси і йде термін страхування на відміну від інших мов, де подібна діяльність називаєтьсь убезпеченням. (Детальніше можна прочитати в цій публікації).

Таким чином, страхування в Англії та страхування в Росії це різні речі. Росія одразу стартувала з адміністративної моделі страхування перевівши «акт благодєянія» рабовласника у писане право. Однак важливо розуміти, що російська модель страхування це також не абстракція і не химера, це теж соціальний інститут, який походить з нормативно-ціннісних установок російського соціуму. В його основі лежить жертовність рабовласника для свого раба. Жертовність реальна, а не позірна чи удавана. Різницю відчуваєте? І держава як інститут з правом на насильство працювала бездоганно у разі необхідності примусити «нєрадівих гаспод» забезпечити смердів встановленою медичною допомогою.

Так ось, в сучасній Україні, на відміну від Росії, немає критичної маси рабовласників, які б могли інституціалізувати свою турботу та гуманні почуття до рабів. Чому? А тому що немає ось тих інтимних ніжних почуттів до раба, які б спонукали пожертвувати. Чому? А тому що челядь не своя, не рідна.    

Вся ось ця тяганина навколо закону про ЗДСМС, нездатність визначити перелік нозологій та об’єм допомоги, гарантованих державою, обумовлена виснажливим пошуком тих, хто пожертвує за чужого раба. Як ми бачимо, бажаючих за 23 роки не знайшлося.

Що стосується добровільного цивільно-правового страхування, то в нашій країні воно є неможливим у принципі, оскільки пересічний громадянин не розуміє, що страхування не є інвестицію або капіталовкладенням, а є жертвою на користь особи, яка постраждала (захворіла).

Раб в принципі не здатний жертвувати ні за себе, ні тим більше на користь іншого раба. Жертвувати за означенням може лише вільна людина.

Нерозуміння цієї простої істини є головною причиною низької ефективності страхових програм, оскільки поведінка застрахованої особи завжди буде спрямована на бодай часткове повернення «інвестованих» коштів шляхом імітації страхового випадку, що юридично є кримінальною дією і називається шахрайством. Слід відзначити, що шахрайство в Україні – це візитна картка будь-якого страхування. Джерелом цивільно-правового страхування є інсайдери страхового ринку, які освоюють кошти або через фантастичні витрати на адміністрування своєї діяльності, або через неіснуючі страхові випадки. Ось це, до речі, і є справжньою мотивацією діяльності вітчизняних страховиків, але це тема окремої розмови.

Таким чином, убезпечення (страхування) є продуктом культури добрих і порядних громадян і потребує повної довіри, чесності, прозорості. Воно не існує в країнах з тіньовою  економікою та корумпованою судовою системою. Те, що створювалося в Росії з 1861 р., фактично не є страхуванням, а державним соціальним забезпеченням, яке є своєрідною компенсацією роботодавця (держави) за «експлуатацію людини людиною».

Не менш важливо враховувати, що всі спроби покращення організації та фінансового забезпечення сфери надання медичної допомоги відбуваються на корупційному ґрунті, тому апріорі реалізовуватимуться як корупційні схеми, а всі зусилля, які докладаються у цьому напрямі, слід розцінювати як розширення корупційної бази.

Анатолій Якименко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.