1

Медичні проблеми в контексті Революції Гідності

Цаголов Василь Балерина

Цаголов Василь. Балерина

Попри звикання до всеохоплюючої та глибокої недосконалості всього, що існує у нашій країні інколи рівень невдоволення цією недосконалістю досягає критичної межі і проявляється у вигляді масових протестів та бунтів, які у нас називаються революціями. Однак, якщо проаналізувати структуру всеохоплюючої недосконалості, то можна з’ясувати, що вона є неоднорідною та нерівнозначною. Не кожні елементи цієї недосконалості екстраполюються на владу, викликаючи бажання її повалити.

Останній народний протест був названий Революцією Гідності. Мабуть, виходячи з того, що спроби затягнути українців під російську «корону» та побиття студентів силовиками на догоду контрольованому Москвою Януковичу були розцінені як приниженням національної гідності. Але через чотири роки після революції почали виникати запитання саме щодо означення революції, – іменника «гідність». Інтегральна реакція українських громадян на політично-соціальні процеси, на зовнішню агресію, а також на прості побутові речі свідчать, що з гідністю, якраз, дуже серйозні проблеми. Іншими словами – не кожні елементи всеохоплюючої та глибокої недосконалості сприймаються як приниження гідності.

Видання «Новоє время» опублікувало статтю з промовистою назвою «Нелюдяність як принцип»,  у якій авторка статті директорка Мистецького Арсеналу Олеся Островська-Люта по-мистецьки художньо описує тотальне приниження людської гідності в українській лікарні, де вона доглядала тривалий час за кимось з важкохворих родичів, просидівши на стільчику біля ліжка не одну ніч.

Приниження гідності у Олесі асоційовані з лікарями, медичними сестрами, санітарками. Ні, авторка не веде мову у стилі: «лікарі-злочинці». Вона по-мистецьки делікатно пояснює, що «защемлений між непомірним навантаженням і психологічним тиском, особистою фінансовою неприкаяністю та покірністю і безвідмовністю пацієнтів і їх родичів, лікар потрапляє у стан моральної кризи. Це те, що російською називається «растление». І наслідком моральної кризи є подальша і все глибша дегуманізація пацієнтів. Цей знаменитий лікарський цинізм. Бездушність як серце системи».

Авторці, безумовно зустрічалися людяні, віддані справі, прекрасні лікарі. Але ще більше їй траплялося «внутрішньої системної бездушності, яка не була наслідком якоїсь особливої зловорожості будь-кого з медиків, а радше характеристикою специфічної медичної субкультури. Субкультури, де в центрі ніколи не стоїть людина, з усіма її сльозами і болями».

У заключній частині пані Олеся приходить до висновку, що шанс на зміну підходів у медичній системі з’явиться лише зі зміною основного підходу в самих інституціях. Людською мовою це означає, що кожна організація мала би ставити в центр своєї діяльності людину і її потреби. І це, виявляється, не так вже й складно. Ось у мистецькому арсеналі створений спеціальний відділ, чиє основне завдання – постійно дивитися на Арсенал очима відвідувача: наскільки зручна навігація, чи можна заїхати на візку, чи зрозумілі тексти до виставки? Ну й таке інше.

І у пересічного читача, насправді, виникне просте запитання: чому б не зробити такий відділ людяності у лікарні? Він би допоміг вважати людину не засобом, не функцією, не зламаним тілом, а метою своєї роботи.

Може хто пам’ятає, як у квітні 2013, в акурат на Благовіщеня, з тюрми випустили Юрія Віталійовича Луценка. Тоді це розцінювалося як «знак» і всі думали, що сидіння у в’язниці його чомусь навчило і він щось зрозумів, у зв’язку з чим з цією людиною ототожнювались правильні перетворення в країні після приходу його до влади. За іронією долі колишній міністр внутрішніх справ, насправді несправедливо ув’язнений, призначається генеральним прокурором країни. В результаті його діяльності на сьогодні, мабуть, немає людини, котра б шкодувала, що його посадили несправедливо. Більше того, усім зрозуміло, що сидіння, страждання та приниження гідності нічому не вчать, а головне не стимулюють до гідної поведінки та гідних вчинків.

Така сама ситуація і з приниженням панує в українських лікарнях. Ось уже протягом 26 років родичі пацієнтів сидять біля ліжок своїх рідних, сплячи у них у ногах. Вся «прекрасність» ситуації полягає у тому, що аналогічно до револьвера «Кольт», українські лікарні роблять усіх рівними. Всі, хто опиняється в ногах своїх родичів, надходять у розпорядження медсестер та санітарок, котрі використовують рідних на власний розсуд, намагаючись при цьому підзаробити. І немає значення чи ви доктор медичних наук, чи кондуктор «Київпастранс» – будь-хто з середнього чи молодшого медперсоналу може вам сказати все, що вважає за потрібним. Все це триває 26 років, але бідні і багаті громадяни, які ночують в ногах своїх родичів, ніяк не можуть зрозуміти чому їх тримають на стільчиках, а головне хто їх тримає цілодобово у незручній позі.

Після художньої статті директорки Мистецького Арсеналу Олесі Островської-Лютої  та її закликів до медичних організацій в центр своєї діяльності поставити людину і її потреби випала нагода пояснити усім сторонам процесу ситуацію.

Почнемо з родичів. Рідні пацієнтів мають, нарешті, зрозуміти, що утримання їх у незручній позі та передача їх у користування медсестрам та санітаркам призначена для того, аби примусити представників пацієнтів підвестися зі стільчика і піти під стіни Кабінету Міністрів України – органу, який реально визначає фінансування системи охорони здоров’я. І товктися на Грушевського родичі хворих мають доти, доки Кабмін не почне розмову з медичною спільнотою про оплату праці лікарів, середнього та молодшого медичного персоналу, медикаментозного та матеріально-технічного забезпечення тощо.

Лікарі вважають, що не панська це справа – добиватися гідних умов праці. Це мають робити раби. Лікарі дають меседж у соціум, що вони мають великий запас аморальності, готові знущатися над пацієнтом і його рідними вічно, їх абсолютно не принижує перебування на нелегальному становищі.

Щодо медичних працівників. Лікарі мають нарешті зрозуміти, що всі нападки з боку пацієнтів на лікарську спільноту мають точно таку мотивацію, – громадяни вважають, що лікарі, відпрацювавши у лікарні, у вільний від роботи час мають піти під стіни Кабміну і добитися збільшення фінансування. Вони, громадяни, свою роботу виконали – справно сплатили податки, і їх не цікавить більше нічого.

Пацієнти також дають меседж у соціум – лікар має їх обслуговувати, і не справа громадян ходити за лікарів та вимагати для них підвищення зарплати.

Отже, цілком очевидно, що ми маємо справу з конфліктом, обидві сторони якого володіють нескінченним потенціалом до взаємних докорів і готові терпіти приниження людської гідності вічно. Сторони готові сідати за стіл перемовин і давати один одному поради та рекомендації. Це також може тривати вічно.

Що ж відбувається насправді і чим спричинена катастрофічна ситуація в медичній сфері. Насправді ми має конфлікт між двома таборами рабів – медичної рабської спільноти з одного боку та пацієнтської рабської спільноти – з іншого. Ці люди будуть довго розповідати про любов до ближнього, подвиг, служіння, жертовність, повагу до праці тих, хто рятує їх життя, але вони ніколи не поцікавляться для чого вони сплачують податки і як вони використовуються. Тим більше, вони ніколи не поцікавляться обґрунтуванням фіскального тиску на громадянина, фіскальним відсотком ВВП та відсотком витрат на медичну сферу від ВВП, які покриваються за рахунок бюджетних коштів.

У когось може скластися враження, що це все недоліки освіти та наслідки економічної та політологічної безграмотності, і варто запровадити по лікарнях та школах курс лекцій у яких роз’яснювати, що соціально орієнтована Україна має фіскальний відсоток від ВВП у 1,5 рази вищий як США (43% проти 28% відповідно), а покриття витрат на медицину за рахунок бюджетних коштів у 2 рази нижчий ніж у цій країні (2,7% від ВВП в Україні проти 5,9% від ВВП у США). Або що Китай має фіскальний відсоток від ВВП 15%, а витрати на медицину має все одно більше як в Україні (щоправда немає пенсійного фонду). Але вся ця інформаційно-роз’яснювальна робота має сенс тоді, коли у людей є гідність. Скільки ви б не пояснювали рабам, що з них збирають багато, а віддають їм у двічі менше, вони все одно будуть розповідати різні обґрунтування та вигадувати теорії, тому що це є психологічним захистом раба, який дозволяє йому не перечити рабовласнику – вищій політичній владі.

До тих пір, поки ми не зрозуміємо, що гідність має значно ширше розуміння, і відстоювати її потрібно щохвилини, починаючи зі свого робочого місця у стосунках з колегами та керівництвом, доти ми будемо цілодобово сидіти на стільчику в ногах у своїх родичів, виконуючи команди медсестер та санітарок. А потім написавши сотню другу розумних статей та прийшовши через чергові Майдани до влади будемо те само робити, що й нинішній генеральний прокурор.

Якщо Вам сподобалася стаття підтримайте наш сайт матеріально. Великі справи робляться малими коштами

Карта приват: 4149 4996 4053 3723

Анатолій Якименко

One Comment

  1. то, чего вы требуете от больниц – называется на нормальном языке “клиентоориентированностью” ))) это слово в наших больницах ЗАПРЕЩЕНО произносить, наравне с “платными услугами”. Чтобы больница начала заниматься тем КАК пациент чувствует себя в больнице – нужно сначала создать условия, когда и больница в целом и каждый ее сотрудник ЗАИНТЕРЕСОВАНЫ в каждом пациенте. Такое может быть ТОЛЬКО когда каждый пациент оплачивается, и заработанное справедливо распределяется. Когда пациент перестает быть бесплатным геморроем для всех медработников. При той системе финансирования здравоохранения что мы сейчас имеем – никакого достоинства в больницах быть не может.

    Конвеер есть конвеер… у раба просто нет времени (физически) думать о высоких материях

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.