0

Недобрехані реформи

Джерело: http://kiyinfo.com

Кінець року традиційно завершується підведенням підсумків. Центр Разумкова підбив результати реформаторської діяльності. Поважна інституція стверджує, що відповідно до даних проведеного соціологічного опитування у жовтні 2017 року жодна з шести реформ, запропонованих президентом країни та урядом не знаходила підтримки більше 26% громадян.

З’ясувалося, що в Україні найкраще ставляться до двох реформ: реформи освіти та реформи медицини. Іншими словами до двох реформ ставляться погано, а до решти чотирьох – дуже погано.

Реформу освіти підтримали 26% респондентів, 41,8% були проти, 11,7% ставились байдуже, 20,5% не змогли відповісти. До медичної реформи позитивно ставилися 21,2% громадян, 56,9% – негативно, 6,9% – байдуже, 15,0% – не змогли відповісти. Про це повідомляє тижневик «Дзеркало тижня». 

Відомий журнал «Новое время» 11 листопада, тобто після прийняття медичної реформи парламентом 19 жовтня, опублікував статтю комунікаційного директора Оксани Клименко з претензійною назвою «О пользе критического мышления» , у якій її автор пояснює проблеми з п’ятьма важливими реформами (медичною, пенсійною, земельною, освітньою і приватизаційною) засиллям популістів та маніпуляторів, котрі використовують комунікацію з метою поширення токсичної інформації.

Далі автор приходить до висновку, що недокомунікована реформа або окремі її елементи – це потенційна мета для популістів і критиків, які з готовністю придумають на базі цього прорахунку з десяток міфів і страшилок для населення. «Потрібно говорити першими, по правильним каналам і бути готовими роз’яснювати кожен свій крок», – завершує свою думку Оксана Клименко.

Однак пані Клименко дещо применшує діяльність фахівців з комунікацій. Попри низький рейтинг підтримки всіх реформ, про які говорить Центр Разумкова, у тому числі й освітньої, остання якраз може вважатися успішною. Ну хоча б тому, що вона досить легко пройшла всі етапи та була проголосована парламентом, чого не скажеш про медичну. А значить освітня реформа була гарно прокомунікована, тобто роз’яснена населенню. Саме на прикладі освітньої реформи, зокрема на одному з її елементів – зміни принципів виплати стипендій хочеться пояснити, що таке комунікація по-українськи.

Після того, як в заступника міністра фінансів Сергія Марченка на прес-конференції жбурнули тортом за ініціативу скоротити відсоток студентів, яким виплачується стипендія , уряд задіяв фахівців з комунікацій, котрі «пояснили», що зменшення частки студентів з 70% до 40% супроводжуватиметься підвищенням стипендії та зміною принципів її нарахування.

Частина людей розуміла, що дана комунікація є банальною брехнею. І лише тому, що ніхто після торту не кинув «коктейль Молотова» реформа освіти у частині оплати стипендій пройшла. Але питання зовсім не у тому, що запроваджуючи принцип рейтингування, Мінфін, де-факто, запроваджує ручний механізм формування фонду стипендій на власний розсуд, щорічно встановлюючи менші та менші відсотки «відмінників» навчання – спочатку 40%, потім 25%, а потім 15%  . Питання у тому, що держава, декларуючі підвищення мотивації до навчання та запровадження нового розуміння справедливості, насправді, демотивує здобувати освіту та, що не менш важливо, підриває віру у справедливість українських студентів.

Нагадаю, що з розпадом СРСР Українська вища та середня спеціальна освіта успадкувала державний принцип нарахування стипендій. Радянською державою був встановлений рівень знань, за який вона готова була платити бюджетні кошти. Саме так слід оцінювати виплату стипендії студентам, які мали середній бал «4». Держава не влаштовувала конкуренцію «хто кращий». Фактично вона повідомляла, що готова платити не 15% кращим, а 100% студентів, які здобули мінімально необхідний рівень знань. Тобто заохоченням було не причетність до групи самих розумних, а причетність до групи, які здобули знання на належному рівні. Ті, хто вчилися при СРСР пам’ятають, що були навчальні підрозділи, в яких стипендія виплачувалася усім студентам. І нікому в голову не приходило називати таку політику патерналістською й стверджувати, що стипендія нараховувалася просто за відвідування навчального закладу, як це стверджують у нинішньому Кабміні.

При цьому важливо розуміти, що поточні оцінки в радянських закладах освіти ставилися за знання, а сесії не купувалися.

Таким чином, колишній політичний істеблішмент своєю політикою в освіті робив два повідомлення: державі потрібні освічені люди, студенти повинні мати належний рівень знань.

Після розпаду СРСР  і переходу на рейки ринкової економіки олігархічно-люмпенівської моделі держава Україна не може зрозуміти для чого їй утримувати вищі навчальні заклади. І питання не у спробі уникнути виплати стипендій, це лише перший крок відмови від фінансування вищої державної освіти, питання у тому, що держава намагається самоусунутися від відповіді на питання: що робити з вищою освітою. Індикатором розгубленості є скасування мінімально необхідного рівня знань та повальна несправедливість в їх оцінюванні. На сьогодні відсутні критерії нормальності в освіті та кодекс честі. В українській вищій освіті студент, рівень знань якого може коливатися на рівні «2» публічно може бути оцінений на іспиті «п’ятіркою». І це приклад з медичних університетів. На сьогодні в Україні у вищих навчальних закладах вчаться студенти, які в СРСР могли вчитися хіба в ПТУ.

Проваджуючи таку політику сучасна українська  держава дає кілька меседжів: їй не потрібні освічені, ніякого мінімально-належного рівня знань більше не існує, людська гідність – ніщо.

Замість того щоб визнати проблеми, уряд влаштовує профанацію з імітацією мотивацій до навчання шляхом влаштування бутафорної конкуренції – держава оголошує конкурс на пошук «кращих» в умовах свавілля і беззаконня на фоні загального різкого зниження рівня освіти, що лише посилює демотивацію до навчання. 

Однак комунікатори і комунікація виконали свою важливу місію – пояснили принципи нового «стимулювання» студентів до навчання і наша освіта, отримала новий імпульс для «розвитку».

Дуже подібна ситуація в медичній сфері. З 1 січня в Україні за аналогією з освітою запроваджуються нові принципи фінансування на первинному рівні медичної допомоги.

За аналогією з освітою держава також вирішила запровадити конкуренцію та провести  конкурсний відбір найкращих. Тільки не серед студентів, а серед лікарів загальної практики. Якщо критеріями відбору у ВУЗ-ах є оцінювання малокомпетентними та корумпованими викладачами, то на первинному рівні медичної допомоги такими критеріями є думка пенсіонера та пересічного люмпена. Важливо розуміти, що громадян використовують як механізм конкуренції. Громадяни ніколи не просили у держави надати їм право вибирати ескулапа. Вони вимагали надати їм кваліфікованого лікаря, а не виконувати роль кваліфікаційної комісії.

Ситуацію з вільним вибором лікаря можна порівняти з пропозицією вільного обрання пілота для перельоту легким літаком з райцентра до лікарні інтенсивного лікування госпітального округу серед льотчиків, значна частина яких немає льотної практики (брак літаків, пального, зарплати).

Цікаво, що держава не задумується, що вона робитиме з лікарями, які підписали не 1,5 – 2 тис декларацій, а, приміром, – 187 декларацій. Держава оголосить таких лікарів дебілами і розірве з ними стосунки? Що вона скаже тим громадянам, котрі обрали собі такого лікаря, чи, зрештою, куди держава подіне цих «187» у разі, якщо поганий лікар покине медицину?

Не менш цікавим є те, що формально, декларуючи право кожного громадянина на безоплатне лікування лише на первинному рівні держава ставить фінансування цієї допомоги у залежність від підписання громадянином декларації. А якщо громадянин не підпише її у січні, але з’явиться в амбулаторію у листопаді – то як тоді? На нього ж не прийшла річна сума у 370 грн?

Для довідки. За СРСР держава не з’ясовувала скільки громадян реально користуються послугами лікаря первинної допомоги – дільничного терапевта. Вона прийняла рішення що на кожні півтори тисячі населення треба дати терапевта. При цьому пацієнтам не слід було тестувати підготовлених лікарів на профпридатність. У випадку незадоволення наданим державою лікарем можна було перейти до іншого, звичайно, в межах поліклініки.

Український уряд, схоже, змінив парадигму. Тепер він нікому не надає лікаря. Уряд хоче дізнатися чи потрібні громадянам сімейні лікарі, яких він готує за бюджетні кошти. А якщо потрібні – то скільки. В Уряду є ілюзія, що насправді потреба у таких лікарях не така вже і велика, і утримувати ту кількість, яка є зараз зовсім не обов’язково. Ось тільки як це все узгоджується із заявами «всі будуть забезпечені безоплатною медичної допомогою на первинному рівні». Може під «всі» маються на увазі лише ті, хто визнав сімейного лікаря лікарем? А не той, хто є громадянином України?

Все воно було б нічого і фахівці з комунікації щось би комунікували, тобто помагали просувати брехню у маси. Але особливість медичної реформи, власне, і полягає у тому, що уряд не може спродукувати брехню для комунікацій.

Проблема у тому, що у Мінфіні та МОЗ переплутали страховий внесок із страховою виплатою. Наші урядовці не зрозуміли, що запроваджуючи нові принципи фінансування «гроші ідуть» за пацієнтом вони переходять з подушного фінансування на фінансування пацієнта. А пацієнт і душа – це різні кошти. Нинішнє подушне фінансування на первинному рівні (страховий внесок держави), яке складає орієнтовно 210 грн на рік трансформується у фінансування пацієнта (страхова виплата) орієнтовно у 1000 – 1 500 грн на рік. Уряд в результаті реформи пропонує за пацієнта у віці 18-39 років платити і 370 грн, а за дітей та старших від 40 років – 740 грн.. Це майже удвічі менше існуючого фінансування (1000 – 1 500 грн). Якщо ж Мінфін спробує заплатити 740 за душу, то зведений бюджет ОЗ буде вичерпано менше як за півроку. Саме тому закон «6327», який був проголосований ще 19 жовтня досі не підписаний президентом. Цікаво, це, мабуть, рекорд, уже минуло більше двох місяців з дня переможних реляцій.

Реформа медицини у нашій країні не йшла так жваво як освітня не тому що вона недокомунікована, а тому що вона недобрехана. Якби нашим комунікатором Мінфін підготував якісну брехню, то ми б уже давно перейшли на нові принципи фінансування в медицині, так само як це відбулося з нарахуванням стипендій. А там кілька років і доля лікарень та ВУЗ-ів буде така сама як доля колгоспних ферм.  

Анатолій Якименко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.