0

План дій: економіка та фінанси

Le Grande Kontredance. Єжи Дуда-Грач

Le Grande Kontredance. Єжи Дуда-Грач

Ми витратили трохи часу для викладення політологічних та інших аспектів реформування, які напряму стосуються потрібних змін в медицині. Особливої уваги було приділено такій важливій категорії як справедливість, оскільки справедливість по-перше, є обов’язковою і по-друге, різною.

Обережно починаючи розмову про план дій в медицині ми дуже добре розуміємо, що медична сфера не є ізольована. Вона залежить від економіки, соціальних інститутів, судів, прокуратори тощо. Більшість медичних проблем взагалі вирішуються не в рамках системи охорони здоров’я. На все це потрібні час, фінанси, людські ресурси і таке інше. Є така думка, і вона не безпідставна, що починати треба не з медицини, а, наприклад, з судової системи. Це справді так, але треба розуміти, що будь-яка добра справа потребує періоду якісної підготовки. Тому просто очікувати, коли закінчаться процеси змін правоохоронної системи, або просто спостерігати за абсурдом медичних реформ, сподіваючись, що ось-ось всі прозріють – не вийде. Треба працювати. Коли настане час діяти, то треба діяти, а не створювати черговий РПР.

В липні 2010 в Києві відбулася одна цікава подія. В рамках відзначення 5-ї річниці роботи німецького фонду Науманна за Свободу в Україні, місто-герой відвідав архітектор ліберальних реформ у Польщі Лєшек Бальцерович. У готелі «Редіссон», що на Ярославовому Валу, польський  реформатор прочитав більш як годинну лекцію англійською мовою (пан професор вільно володіє російською і без проблем розуміє українську). Під час доповіді Бальцерович розповів один цікавий епізод свого життя, який був би дуже корисним для тих, хто опікується змінами. Працюючи в університеті, наприкінці 70-х років він створив групу однодумців, які збиралися вечорами і розробляли плани дій по переходу «совкової» економіки Польщі на ринкові рейки.

Дуже цікаво Бальцеровичем були пояснені мотиви його ринкової спрямованості. Він хотів бачити Польщу самодостатньою країною, а кожен поляк мав навчитися давати собі раду. Запам’ятаємо це.

Не треба думати, що польському економісту у той час заважали лише КГБ та місцеві спецслужби. Не сприяли економічній творчості і певна частина колег, яка вважали пана Лєшека божевільною людиною, вказуючи йому на безперспективність подібного роду занять. Серед аргументів безсенсовості називали низку чинників, ключовим з яких був наступний: для чого розробляти плани модернізації економіки без розробки плану звільнення Польщі від російської залежності. У кінці 70-х СРСР вважався країною-монстром, яка, як тоді здавалося, мала існувати вічно. Однак минуло трохи більше 10 років і Польща не лише вийшла з-під впливу СРСР, але й побачила як виглядає «найбільша» геополітично катастрофа ХХ століття» – фрагментація країни рад.

З настанням цієї приємної для багатьох народів Європи події у Польщі виникло «вікно можливостей». І тут став у нагоді інтелектуальний теоретичний продукт створений «божевільною» групою. Принагідно відзначимо, що природа «робочої групи» Бальцеровича принципово відрізнялася від природи Стратегічної дорадчої групи МОЗ. У поляків почали працювати задовго до настання часу «Ч» і не за постановою уряду. Також за діяльність групи не платив грошей дядя Сорос. Бальцеровичем і його командою керували любов до батьківщини, прагнення свободи та гідності.

В Україні 2016 року ситуація нічим не краща, ніж у Польщі 1979 року. Тільки роль СРСР в нашій країні виконує не планова, а олігархічно-люмпенівська економіка. На сьогодні вона також представляє монстра, життя якого здається вічним. Основу цього монстра складають десятки тисяч успадкованих представників господарсько-номенклатурної радянської еліти, головною цінністю яких понині є презирство до праці. Ці люди зайняли «точки росту», заволоділи дефіцитним соціальним ресурсом (владою, фінансами, зв’язками), стали причиною  найвищого показника посередництва в економіці і слабкої її ефективності.

Тому план дій в медицині має починатися з фінансів та економіки. Незважаючи на задекларований ліберальний напрямок ми не можемо обійти стороною проблему фінансування, а по факту виконання, ні не соціальних зобов’язань, а елементарних норм людяності.

Екстрена медицина – це не соціальні зобов’язання, це основи гуманізму.

А що робити, коли «ліві» заняті більш «важливими» питаннями – допомагають олігархам переконувати населення, що ми є бідна країна, котра не може собі дозволити дітей лікувати у педіатрів.  Або пояснюють, що брак коштів – це питання філософське – грошей завжди не вистачає, скільки б їх не дали. Якщо так мислити, то чому не обмежитись 1 грн на одного пацієнта в день?

Окрім того, треба розуміти і соціальні наслідки неадекватних бюджетних витрат на медицину. Недофінансування стало причиною дуже серйозних патологічних інституційних трансформацій як то створення нелегального ринку медичних послуг, який запустив процес деградації і розкладання медичного середовища. Про всяк випадок нагадаємо, що легалізація нелегального не вирішує  проблеми. Якщо держава легалізувала шляхом монополізації виробництво і торгівлю алкоголем, то це не означає, що вона вирішила проблему алкоголізму, рівно як і проблему раку легень після монополізації сигаретного бізнесу.

Отже, у питанні фінансування є речі, які не піддаються обговоренню і мають стати нормою закріпленою законом. Емпірично встановлено, що коштів на медицину має виділятися мінімум 20% зведеного бюджету країни. Законодавче закріплення цієї норми зніме всі спекуляції навколо цього питання, яке більше не буде вважатись філософським (дуже дивно чути про філософію у країні, де функцію філософів виконують доктора філософських наук).

В Україні цей показник не піднімався  вище 12%. На 2016 рік він складатиме 9, 57%                        (57 млрд/595млрд×100%). Причім треба наголосити, що 20% від зведеного бюджету є дуже умовною ознакою достатності, якщо врахувати відношення заробітних плат та пенсій  до ВВП країни та частку заробітної плати у структурі витрат на виробництво. Нагадаємо, що у такій «антигуманній» країні як США ці показники у рази вищі ніж у «соціально-орієнтованій» Україні. При цьому у США на покриття медичних програм з бюджету витрачається 25% коштів. Але чому дивуватися, коли середня зарплата у США в десятки разів вища за українську, а літр бензину вдвічі дешевший. Все логічно.

Нажаль в Україні немає жодної політичної сили або авторитетної людини, яка б підняла це питання. Проте є дуже багато бажаючих розповідати про нераціональне використання, фінансування ліжко-місця і всіляку іншу дурню (ніхто не заперечує необхідність скорочення непотрібних лікарських ставок та згортання діяльності деяких відділень). До речі, цікаво, а що реформатори будуть казати через півроку після скорочення 25% ліжок та лікарів, яке почалося з 1 січня цього року?

Фінансування лікарень нижче мінімального необхідного рівня обґрунтоване нераціональним використанням коштів, це все одно що припинення «асигнувань» з сімейного бюджету на харчування власних дітей, тому що якась частина каші розмащується по столу.

На сьогодні Україна має найнижчий валовий (лікування+профілактика) показник витрат на охорону здоров’я в Європі та світі, який складає 55 доларів на душу. Це нижче ніж у деяких африканських країнах. Для порівняння у Росії станом на 2016 рік він сягатиме 260 доларів (у 2013 – 800$). На практиці це означає, що на лікування та діагностичні заходи одного українського пацієнта у відділені ургентної хірургії виділяється «аж» 28 грн.

Для порівняння дуже небагаті Болгарія та Румунія мають 555 доларів та 504 долари на душу в рік відповідно.

Отже, є дуже проста, конкретна та зрозуміла пропозиція. На законодавчому рівні прийняти норму: 20% консолідованого бюджету має йти на медицину.

Це дуже ліберальна норма, така сама як норми органічного закону Грузії про економічну свободу, прийнятого у 2011 році: консолідований бюджет не може перевищувати 30% ВВП; дефіцит консолідованого бюджету не повинен бути більше 3% від ВВП країни, величина суверенного боргу не повинна перевищувати 60% від ВВП країни.

В аспекті обговорення фінансової частини кожен лікар має розуміти, що медицина напряму залежить від ефективності економіки. Це йому треба знати для того, щоб розуміти за кого голосувати на виборах різних рівнів. Ефективність олігархічно-люмпенівської економіки є дуже низькою. Це відбувається з кількох причин: відсутня необхідність у розвитку та модернізації (монополія і паразитування на бюджеті), виведення коштів в офшори, уникнення оподаткування.

Олігархічно-люмпенівська економіка, це:

  • низькі зарплати;
  • кастрований ВВП;
  • маленький консолідований бюджет (четверта частина з якого, до речі, іде на обслуговування та погашення держборгу);
  • тіньова економіка;
  • низькі абсолютні показники медичних витрат на душу.

Лівий рецепт від олігархічно-люмпенівської економіки – це націоналізація підприємств. Правий рецепт – демонополізація, примус до ринкової конкуренції, перехід на прямі податки та їх підвищення для підприємств з радянським анамнезом.

Конкуренція вб’є олігархів.

Все це важливо розуміти, оскільки за сьогоднішніх умов рекомендовані – 7% ВВП або 20% консолідованого бюджету країни – це 110-130 $ на душу. Якщо лікарі не розумітимуть елементарних економічних речей, вони ніколи не зможуть зрозуміти причин, трендів, прихованих напрямків і таке інше і завжди залишатимуться зручними об’єктами для обману та маніпуляцій. На всяк випадок повідомимо, що фактичний ВВП у 2014 році становив 1,56 трлн грн., 2015 році – 1,8 трлн грн., а у 2016 очікується на рівні 2,18 трлн грн. Уже ці макроекономічні показники викликають велике здивування постійному зниженню асигнувань на медицину, якого не дозволялв собі попередня “злочинна” (довелося брати в лапки) влада. Навіть, якщо при прийнятті бюджету наприкінці 2015 року орієнтуватись на точні дані 2014, то 7,6% від ВВП, які зазначені у стратегії СДГ і озвучені міністром Квіташвілі це 118 млрд. 57 млрд – це не 118 млрд.

57 млрд – це 3,6% від ВВП 2014 року, 3,16% від ВВП 2015 року і 2,85% від очікуваного ВВП 2016 року. Такий самий низхідний тренд ми спостерігаємо і в показниках від консолідованого бюджету країни: від 12% до 9,5%. Вся драма української медицини у тому, що вийти і сказати: Україна витрачає 8% від ВВП і це більше ніж Естонія, Польща і Румунія знайдеться кому. Таких як Квіташвілі у нас достатньо і своїх (для цього нам не потрібно привозити з Грузії). А ось встати і сказати: годі вже брехати – немає кому.

В організмі людини кількість крові становить 1/13 маси тіла або 5-6 літрів. Ми не можемо щороку випускати з неї по 1-2 літра крові і розповідати, що сенсу годувати цю людину немає, тому що вона не може укладати асфальт чи мішати бетон. Так само і з медициною – спочатку знекровити, а потім дорікати та звинувачувати її в неефективності. Це прості і елементарні речі повинен говорити кожен лікар кожному реформатору.

Знекровлення ще можна було б якось зрозуміти, якби кров протягом десятиліть віддавали на армію або на якісь інші корисні для суспільства проекти. А так, з крові робили кров’янку і жерли її на своїх корпоративах. Нині, не обтерши свої масні писки, починають прищеплювати нам комплекс провини за опалення приміщень, стіни яких завширшки у півметра взимку продуваються наскрізь. Хочеться тільки запитати, хто це все набудував.

Комфортних пропозицій не буде. Будуть пропозиції, які вимагатимуть зусиль і жертовності. Перша з них – законодавче закріплення фінансування охорони здоров’я на рівні 20% від консолідованого бюджету. Друга – брехунів називати брехунами.

Анатолій Якименко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.