0

Попи та лікарі. Горизонти «міжсекторальної» взаємодії

Коли ми говоримо, що людина приходить в медицину заробляти гроші, то, думаю, всі розуміють, що це велике спрощення. Напевно, така постановка питання пояснюється невирішеністю  проблеми оплати праці лікарів. Насправді все значно складніше. Ще складніше – вибір спеціалізації молодого лікаря. Якщо навіть все «медичне» буття спробувати представити у темних кольорах і згадати про негативні речі нашої медицини, як то непотизм або вульгарне ремісництво, то все одно існує якась частина випускників медичних університетів, котрими керує бажання торкатися вічного – народження, життя, смерті. Мабуть, тут також доречно говорити про намагання бути причетним до великого.

Тому хтось з лікарів іде працювати туди, де життя починається, а інше прямують туди, де воно закінчується. Один раз на рік ці люди збираються разом, щоб обговорити проблеми акушерства, анестезіології та реанімації. Зібрання відбуваються на початку листопада й називаються міждисциплінарним  науковим конгресом  з міжнародною участю. Відвідування таких заходів не може залишити байдужою будь-яку нормальну людину. Мені подобаються зібрання акушерських анестезіологів з тієї причини, що вони виривають медичну сферу з банального ремісництва і відводять її від примітивної пропаганди будь-чого.

Володимир Савченко попереднім текстом «Доколє?!» актуалізував питання доцільності присутності  на наукових медичних форумах представників духівництва. Я свідомо не  вживаю слова «попи», яке має явні негативні конотації, проте вважаю, що якраз «міжсекторальна» взаємодія тут є дуже доречною. Тільки ця взаємодія полягає не у ритуалах, як то нагородження та визнання заслуг перед церквою у формі вручення грамот, а у вирішені важливих філософських питань, нехай навіть у рамках християнської філософії. Скажу відверто, що при спробах пояснити та обґрунтувати медичну практику в царині вічного (народження/смерті) цитати з Біблії, які використовуються акушерами та анестезіологами часто є притягнутими «за вуха» та мало у чому переконують.

Медичну конференцію традиційно відвідала велика кількість анестезіологів єврейського походження, і не лише з Ізраїлю. У цьому немає нічого дивного, оскільки лікарська справа для євреїв є таким самим національним родом занять, як і для українців аграрна справа. Але анестезіологи з Ізраїлю не привезли з собою рабинів, оскільки в Ізраїлі ребе займається іншими справами.

У лютому 2016 року до Львова завітав модернізатор іудаїзму Пінхас Полонський для того, аби християнам прочитати лекцію про поєднання необхідності модернізації та збереження ортодоксальності .

Пан Полонський пояснює, що такій підхід (намагання модернізовуватись та одночасно зберігати минулі надбання) виходить з того, що все наше життя  (економічне, освітнє, культурне) є нашим загальнонаціональним діалогом з Богом. Тобто весь розвиток науки, культури і у тому числі медицини – це те слово, котре ми, як народ, хочемо сказати Богу. А все що з нами трапляється – це те, що Бог говорить нам. Це все і є сучасний іудаїзм. І в цій перспективі розвиток Ізраїлю як держави абсолютно невідокремлений від іудаїзму. Тобто, якщо релігія неадекватна запитам сьогодення, то вона не дає суспільству, того, що воно потребує. Як результат – неправильний розвиток суспільства. Державні інститути можуть задати рамки розвитку соціуму, але просунути соціум вони не в стані.

Змістом наповнити соціум може тільки релігія. Відхід сучасної людини від релігії, на думку Пінхаса Полонського,  пояснюється не спокусами сучасного світу, а неадекватністю духівництва. Тобто люди виходять з релігії перед усім з вини сучасних релігійних діячів. Це пов’язано з тим, що духовність народу істотно зросла, – простолюдин почав задавати питання більш серйозні ніж раніше, тоді як релігійні діячі відповідали на складні запитання так само як і 100 років тому. Отже, причина нерелігійності пояснюється підвищенням духовного рівня, і повернення до релігії почнеться тоді, коли духовні наставники піднімуться до того рівня, щоб могти відповідати на питання, які задає звичайна людина. Тому модернізація релігії потрібна для виживання соціуму. І робити цю модернізацію має робити сам народ. Ніхто йому у цьому не допоможе.

Отже відвідування релігійними діячами світських заходів є абсолютно зрозумілим, – якщо люди не йдуть до церкви, то церква іде до людей. Але питання з чим вона іде до людей? Якщо для того, аби відповісти на запитання, які цікавлять соціум – то це добре, а якщо для того, аби нагадати про своє існування, або ж натякнути на необхідність «повернутися» до Бога – то хочеться відповісти словами того ж таки Пінхаса Полонського: «духовність визначається не тим, як часто людина заходить до церкви, а визначається повагою до людської особистості, вмінням бачити в кожному близькому образ Бога на землі, розумінням цінності свободи».

А питань, насправді, тільки в акушерській анестезіології накопичилося чимало. На сьогодні перед акушерами та анестезіологами стоїть щонайменше дві філософські проблеми: трактування поняття «природний» та ставлення до болю в пологах. Обидві проблеми «матеріалізуються» катастрофічним зростанням кесаревих розтинів на фоні підвищення перинатальної захворюваності та збільшення кількості пологів із застосуванням епідуральної анестезії.

Ситуація із знеболенням практично «вирішена». У багатьох розвинених країнах прохання жінки про допомогу в пологах, передусім, передбачає з’ясування лікарем необхідності  проведення знеболення, а пряма вимога роділлі про зняття болю є «наказом» до виконання, у тому числі і проведення епідуральної анестезії. Десь на стадії «вирішення» знаходиться питання розродження шляхом операції кесарського розтину, якщо бажання підкріплюється наявністю матеріальних ресурсів. Так, у деяких закордонних приватних клініках більше 90% пологів закінчуються абдомінальним розродженням.

Отже, попри те, що пологи продовжують трактуватися як природний процес, у світі спостерігається дуже виразний тренд до стовідсоткового знеболення та стовідсоткового абдомінального розродження. При цьому ніхто не може сказати, наскільки спроби уникнути болю при пологах є «богоугодною» справою і яку роль природний біль виконує  у пологах. Ще складніша ситуація з відмовою народження через природні родові шляхи. Тут має місце не лише спроба уникнути больових відчуттів, але й уникнути ризиків травмування центральної нервової системи плода.

Прихильники усього природного донині вважають, що природа подбала і про жінок: під час перейм  організм посилено починає виробляти ендорфіни – гормони щастя. Вони тонізують і володіють природним знеболюючим ефектом. І все насправді залежить від правильного психологічного настрою. Однак незважаючи на пропаганду цілющої властивості ендорфінів кількість бажаючих вщасливитись їх впливом кожне десятиліття суттєво зменшується.

Якщо винести за дужки традиційну для українців містику та увімкнути «раціо», то очевидно, що біль під час пологів явно не заохочує не лише до наступних пологів, але й до материнства загалом. Значить  він виконує іншу функцію. Наприклад, тестує організм стресом. Для чого? Можливо тестує на зрілість, готуючи психіку до самостійного та відповідального існування. Без сумніву біль надає «цінності» людському життю.  Народження дитини – це завжди жертовність, і біль є невід’ємною складовою цієї жертовності. Але однією з надзвичайно важливих функцій болю є загострення чуттєвості, яке виникає після його зникнення. Людина інколи підсвідомо піддає себе больовим випробуванням (ті ж фізичні вправи, розтягування м’язів тощо) для того, аби краще відчути себе. З цієї ж серії цілюще голодування та релігійні пости. 

Психологічна неготовність терпіти біль, постійне бажання уникати будь-якого стресу, що спостерігається у сучасних людей корелює з психологічною неготовністю брати на себе відповідальність та відсутністю бажання ставати дорослим. Це модель поведінки дитини.  

Якщо до цього додати гедоністичні настрої, то сьогодні ми можемо говорити про виникнення парадоксальної ситуації – задоволення базових потреб за пірамідою Маслова зовсім не виводить людину на рівень творчості, а є або частковою причиною відмови від материнства, або обрання інфантильного образу життя з подальшою фізичною та інтелектуальною деградацією.

Припустимо, що призначення болю у пологах має інше значення, і взагалі все це не так.  Але, щоб було «так» – то над цим треба працювати. Для того, аби виписувати грамоти і нагороджувати розуму багато не треба. Це не функція духовенства.

І ще один дуже важливий аспект цієї проблеми. Прагнення до рівності у правах жінок з чоловіками отримало назву фемінізм. Жінки у Західній цивілізації все роблять на рівні з чоловіками і навіть служать у війську. Єдиною сферою життя, куди не зайшли жінки є філософія. Саме тому такі питання як «терпіти біль чи проводити знеболення», «народжувати через природні родові шляхи чи шляхом кесаревого розтину», за них вирішують чоловіки.  Не знаю наскільки потрібно займатися важкою атлетикою, і наскільки це є жіночою справою, але задатися запитанням для чого природою передбачений біль при пологах, все таке мають жінки. Жіночий пологовий біль та материнство – справа точно жіноча.

Анатолій Якименко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.