0

Про 49 статтю Конституції України

gerhard

Мсьє Робер налічує до 4000 листя на годину. У безвітряну погоду. Герхард Глюк

Дискурс навколо 49 статті Конституції України (КУ) триває давно. Якщо, звичайно, це можна так назвати. Де-факто ніякого дискурсу немає. Просто 49 стаття заважає медичним працівникам і політикам. Пригадується як за президенства Віктора Ющенка у рамках конституційного процесу, спрямованого на зміну системи влади, «згори» розпорядилися обговорити це питання у трудових колективах і внести свої пропозиції. Від лікарень куратори цієї профанації отримували лиши одну пропозицію щодо оптимізації системи влади… – відмінити 49 статтю КУ.

Нині часто доводиться чути, що 49 стаття КУ – основне гальмо будь-якої реформи ОЗ. За такою логікою можна відмінити, наприклад, ст. 39 про свободу мирних зібрань, та й з рештою більшість статей КУ, адже всі вони у тій чи іншій мірі не виконуються. А що? Не виконуються – відмінити і не морочити собі голову!

Сьогодні, як ніколи, наше суспільство наблизилось до розправи над останнім форпостом «комунофашизму», зафіксованому в основному законі – безоплатною медициною.

Отже, саме час, нарешті, хоч якось розібратися з 49 статтею. Для цього, передусім треба її прочитати, а головне, зрозуміти її філософію, оскільки відмінити статтю, ліквідувавши її як клас, певно, не вдасться. Треба запропонувати нову редакцію. А це не так просто для еліти, яка все життя вправляється у технологіях та методологіях.

Змінити статтю КУ, це не замінити пункт у правилах проїзду в громадському транспорті. Тут потрібна думка, формула справедливості, розуміння добра і зла. Тобто, відмінити можна, але що написати «замість»?

Хоча у наш час можливо все. Цілком очікувано, що «конституціоналісти» її просто «каструють» або «намалюють», наприклад, таке: не кожен має право на ОЗ, у державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається платно, існуючу мережу закладів можна скорочувати. Зрештою може з’ясуватися, що соціум взагалі не здатний сформулювати концентрований абзац «розуміння прекрасного» в медичній сфері.

Отже, Стаття 49 КУ.

Кожен має право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування.

Охорона здоров’я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм.

Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності.

{Офіційне тлумачення положення частини третьої статті 49 див. в Рішенні Конституційного Суду № 10-рп/2002 від 29.05.2002}

Держава дбає про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя.

Почнемо з права. З позиції об’єктивного права, право є системою загальнообов’язкових, формально визначених норм, встановлених відповідно до прийнятих в даному суспільстві засад соціально-економічного, політичного та духовного життя. Так ось 49 стаття КУ є насправді похідною радянського «духовного» життя, відповідно до якого заробляти на хворобах – не припустимо. Тобто, медицина в СРСР була принципово декомерціалізована, тоді як інші види діяльності були позбавлені фінансової мотивації умовно. Наприклад, сільськогосподарське виробництво було декомерціалізовано лише для селян-колгоспників. Хто знаходився на інших соціальних позиціях міг жити за правилами нехай й умовного, але ринку аграрного виробництва, де ціна на товар визначалася співвідношенням попиту та пропозиції.

Окрім того, треба розуміти, що декомерціалізація медицини відбувалася не для того аби комерційною діяльністю монопольно могла займатися сама держава.

Тобто, радянська держава брала на себе всі зобов’язання і відповідальність за виконання гуманної місії – допомоги людині, яка страждає, а не делегувала їх ринку. Саме тому лікування називалося допомогою, а не послугою (категорія ринку), система називалася «охороною здоров’я», а формою організації медичної допомоги та способом реалізації принципу солідаризму в СРСР було повне бюджетне забезпечення, яке по суті можна вважати аналогом товариств взаємодопомоги – некомерційних громадських організацій, батьківщиною яких була Англія.

Важливо також розуміти, що реалізація цієї гуманної місії здійснювалося за допомогою класичного «лівого» підходу: максимум податків з громадян – мінімум зарплати та відповідальності за своє здоров’я та життя. Тобто, ми за вас турбуємося – ви, шановні піддані, працюєте і наповнюєте бюджет.

Такий підхід мав свої переваги. По-перше, державі не потрібно було визначатися з гарантованим мінімумом послуг, по-друге, солідарний бюджет, за задумом, рівномірно розподілявся між всіма пацієнтами («феофанії та лєчсанупри» можна винести за дужки, оскільки вони погоди не робили), по-третє, суттєве заощадження бюджетних коштів робилося: за рахунок мінімізації оплати праці медичних працівників; за рахунок відмови від комерційних посередників у вигляді страхових компаній; за рахунок відсутності видатків на судово-адвокатську діяльність.  

Однак важливо розуміти, що ці переваги були похідними дотримання принципів, а не прагматичного підходу із застосуванням спеціальних технологій чи методологій.

Нині реформатори мають намір відійти від класичного «лівого» підходу і декларують лібералізацію взаємин. Це, звичайно, відповідає вимогам часу. Але у такому разі треба міняти формулу «лівих» на формулу «правих»: мінімум податків, максимум доходів. Ось вам гроші і свобода – лікуйтесь як знаєте і хто як може.

Проте цього не відбувається. А те що відбувається заслуговує на більше аніж критику. За ширмою невизначеності і ліберального популістичного базікання вимальовується наступна гібридна формула: максимум податків з громадян, мінімум зарплати – лікуйтесь як знаєте і хто як може, причім у того, у кого ми вам скажемо (у сімейного лікаря, бо нам так зручно). Саме так треба розуміти зусилля конституційних «старателів» щодо «модернізації» 49 статті КУ.

До речі, донині не визначений перелік послуг, який забезпечується державою. Але цього може і невідбутися взагалі, оскільки така визначеність візуалізує неспроможність – з’ясується що в нашій країні цей мінімум до непристойності буде мінімальним й складатиметься з щеплень вакцинами сумнівної якості, апендектомії та екстирпації зуба.

Анатолій Якименко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.