0

Про долю лікарень, які не відповідають базовому рівню якості

Для тих людей, які вчилися в медичному університеті в пам’яті назавжди залишився розділ з підручника біохімії з інтригуючою назвою «Судьба всосавшихся амінокислот», під редакцією «Березов. Коровкин». Можливо це був літературний прийом, але навіть ті, хто не розумів біохімії бодай робили спробу поцікавитись долею складових елементів високомолекулярних природних органічних речовин.

В кількох текстах, присвячених реформуванню мережі закладів та створенню так званих госпітальних округів, ми писали про долю лікарень, яким пощастить стати «багатопрофільними» центрами з лікування апендицитів і демонстрували оголошення з лікарні швидкої допомоги міста Вінниці про те, як виглядатимуть кошти виділені на «інтенсивне лікування» в концентрованому вигляді: 5,85 грн на медикаменти та 5,6 грн на харчування. Тобто з долею «всосавшихся амінокислот» все ясно, а яка доля тих «амінокислот», яким не пощастило «всосаться»?

У цьому тексті ми поговоримо про долю лікарень, яким не пощастить отримати почесне звання «багатопрофільна лікарня інтенсивного лікування апендицитів».

Намагаючись якось пояснити причину непроходження конкурсного відбору, МОЗ турботливо та лагідно назвало майбутніх невдах «заклади котрі не відповідають базовому рівню якості». Ось саме ці, що не відповідають, мають стати лікарнями планового лікування. Треба розуміти, що «больниці», які не пройшли тест на якість для лікування апендицитів та прийому пологів автоматично стають відповідати базовому рівню якості для реабілітації пацієнтів після інфарктів, інсультів, переломів кісток, видалення пухлин тощо.

Більш детально про позицію МОЗ з цього питання можна прочитати у статті «Утримання малопотужних лікарень – це справа громад».

Передусім почнемо з того, що критерієм базового рівня якості в нашій країні є кількісний показник оперативної активності або виконання маніпуляцій. Хочеться сказати, що кількісний показник виконання маніпуляцій не може бути прямим критерієм якості. Тим більше єдиним критерієм якості. Кількісний показник – це непрямий індикатор. Наприклад, кількість пологів в закладі, про яку говорить заступник міністра Ковтонюк, насправді, ні про що не говорить, оскільки цю цифру треба ділити на кількість працюючих. Припустимо пологове відділення має 200 пологів на рік. А пологовий будинок міста обласного центру має 2000 пологів. Але у відділені районної лікарні всі пологи обслуговує 1 лікар, а в пологовому будинку великого міста це робить 25 лікарів. Якщо 2000 розділити на 25, то на одного лікаря припадатиме 80 пологів проти 200, тобто у 2,5 рази менше. «Структурним» відображенням такого навантаження є різниця в майстерності  оперативних втручань. Ми знаємо, що всі оперативні втручання в пологових будинках монополізовані вузькою групою осіб, але кесарів розтин в районній лікарні неуніверситетської Кропивницької області робиться розрізом по Пфаненштилю за 25- 30 хв, а така сама операція у клінічному пологовому будинку університетської області проводиться за 50-60 хв. І це при тому, що доступ в «університетських» клініках здійснюється, нерідко, нижньосерединною лапаратомією.

Уже не піднімається питання про те, що сама по собі частота виконання маніпуляцій абсолютно не гарантує її якість. Можна монополізувати право на вхід в операційну, але оперувати у 3 рази гірше ніж хірург з сусідньої лікарні, який робить таких самих операцій у 2 рази менше. Взагалі кількісний критерій оцінки якості як єдиний – це дуже зручний критерій для держави. Він звільняє владу від відповіді на запитання про низьку якість виконання самої маніпуляції, котра залежить від якості освіти та практичного навчання.

Потім, кількісний критерій для оцінки якості більш прийнятний для виконання планових операцій, наприклад, каротидної ендартеректомії, міоми матки тощо, коли людина може добиратися до лікарні кілька днів або й тижнів. І кількісний критерій абсолютно нівелюється в ургентних випадках, якщо бодай один пацієнт опиняється під загрозою не отримати медичної допомоги як такої. Треба сказати, що нині при існуючій мережі жінки нерідко народжують вдома або в автомобілях, а при госпітальних округах це стане масовим явищем.

Отже, так чи інакше, державою намічений курс на виявлення закладів охорони здоров’я, які не відповідають базовим критеріям якості. За задумом реформаторів ці лікарні доведеться перепрофілювати на заклади, де надають ті послуги, на які є попит у громади, а саме: центри здоров’я, реабілітаційні заклади, заклади з медичного догляду, хоспіси тощо. Однак, що реально приховується за цими словами і, головне,  яка доля чекає на новостворені медичні установи, де надаватимуть послуги на які є попит у громади?

Попит громади це, звичайно, дуже добре. Тільки хто сказав, що цей «попит» входитиме до переліку гарантованого державою пакету медичних послуг. А якщо якась постінсультна реабілітація і входитиме до якогось «синього» чи «коричневого» списку, то хто сказав, що цих грошей вистачить хоча б на зарплату, не кажучи вже про операційні видатки. Тут виникає велике питання до зеленого списку, за виконання якого лікарні отримуватимуть дохід. Як зазначає МОЗ з цього доходу заклад має передбачити кошти на своє утримання. Лікарня, безперечно, передбачить, але питання чи передбачило це утримання саме МОЗ? Що вже казати про центри реабілітації та планове лікування.

Також ні про що не говорить запевнення про фінансування у разі входження лікарні до так званої мережі, яка нібито стане закінченим циклом стаціонарних послуг. Ніяких грошей така лікарня не отримає навіть на операційні видатки, а не те що б «інвестицій в інфраструктуру», як пише Ковтонюк. І причиною цьому буде саме відсутність оплати за послуги потрібні громаді. Потрібні громаді, але не потрібні державі з боку так званої Національної служби здоров’я, оскільки ці послуги або не входитимуть до переліку «гарантованого» пакету, або фінансуватимуться на 10% від реальних потреб. Але й це ще не все. Коли все буде зроблено, районні центри, у яких проживає до 30 тис населення і які мали лікарні не матимуть навіть центрів первинної медико-санітарної допомоги. До 30 тис їм, виявляється, «положено» амбулаторію. А ті які отримають центри ПМСД отримають запитання від влади щодо доцільності існування при «центрах духовного розвитку первинного рівня» стаціонарів з планового лікування та реабілітації, тим більше, якщо грошей на це все одно не передбачено.

Безперечно держава знає, що вона не збирається фінансувати лікарні планової допомоги, які увійшли до мережі чи не увійшли до мережі. Також вона знає, що місцевим бюджетам це не під силу. Але, втративши контроль у брехні та маніпуляціях представники МОЗ говорять там, де треба промовчати: «Держава фінансуватиме тільки заклади, де надаватимуть якісні послуги». Знаючи, що в лікарнях планового лікування ніколи не буде якісних послуг з причин відсутності належного оснащення (яке планове лікування може бути в лікарні, де працює один рентгенапарат), а ті з них, котрі могли б надаватися не входять до гарантованого пакету, вона, держава, за допомогою малокомпетентних і брехливих посадовців всіх дурить.

Висновок. Доля лікувальних закладів, які не відповідають базовому рівню якості з причин державного нефінансування – визначена. Їх відправляють помирати в новостворені громади. Поховання та ритуальні послуги також за рахунок жителів сіл.

Анатолій Якименко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.