0

Про дві-три реформаторські грядочки Володимира Гройсмана, або у чому полягає суть української журналістики

Не можу сказати, що прискіпливо слідкую за провідними засобами масової інформації, але час від часу звертаю увагу на їх реакцію на важливі події. Два роки тому головний редактор тижневика «Дзеркало тижня» Юлія Мостова написала статтю «Тимчасовий уряд».

У статті йшлося про відставку Яценюка, призначення нового уряду і, звичайно, про «видатну» політичну зірку, яка зійшла на небосхилі української політики прямо з Вінниці – нового прем’єр-міністра Володимира Гройсмана.

Поміж делікатними критичними зауваженнями авторка статті відзначила, що новий очільник уряду – справжній український куркуль. Зрозуміло, у доброму розумінні цього слова. Гройсман, виявляється, один із тих, на кому колись будувалася аграрна й ментальна міцність нашого народу: працьовитий, упертий, чіпкий, цінує все, ним створене. Саме тому Вінницю — історію СВОГО успіху, де його поважають і люблять, — так часто він ставить за приклад до речі й не до речі. Не любить розкиданості і вміє вибудовувати систему. Консервативний, але при цьому жадібний до нових знань.

І саме головне. Юлія Мостова далекоглядно відзначає, що йому соромно не впоратися, тому він старатиметься. Принаймні дві-три реформаторські грядочки в уряді Борисович замкне на себе і постарається зробити їх взірцевими.

Прочитавши два роки тому про дві-три реформаторські грядочки, одразу поклав статеєчку у закладочки  з розрахунку, що обов’язково матиму нагоду повернутися до цих грядочок. Але тоді я і гадки не мав, що головною реформаторською грядочкою куркуля з Вінниці стане охорона здоров’я.

За іронією долі рівно за 2 роки, 15 квітня 2018 року, на «ДТ» за авторством трансфуізіолога Лариси Вахненко був опублікований текст «Знекровлення-2». Ця стаття – реакція на ініціативу Гройсмана, котрий в рамках підвищення експортного потенціалу країни вирішив налагодити експорт крові. Але, на подив прем’єра, це викликало не схвалення, як у ситуації з баржею з кавунами (виплила з Херсону улітку минулого року), а загальну паніку та обурення в людей, оскільки усі чудово знають, що, приймаючи хворого в стаціонар, лікарі вимагають приводити донора, бо крові не вистачає. А тут чуємо від прем’єра, що її в нас надлишок.

Безпосередньо із статтею можна познайомитись ось тут.

З власного досвіду хочу сказати, що опублікувати такий матеріал в нашій країні у рейтинговому виданні надзвичайно складно. Хочу щоб усі зрозуміли, що про гонорар взагалі не йдеться. Тобто ви 2-3 дні пишете статтю, намагаєтеся подарувати її виданню, але редакція ваш матеріал не бере. Або бере, але не публікує. Без будь-яких пояснень. Тому поява такого роду текстів на сторінках такого поважного видання як «ДТ» у наш час є, без іронії, героїчним вчинком або подвигом редакції. І це насправді є героїзм…, якби не реформаторські грядочки. Все що описано у статті Лариси Вахненко – це і є саме та грядочка про яку два роки тому писала Юлія Мостова. Такими самими грядочками, наприклад, є ініціативи Андрія Реви – міністра «антисоціальної» політики: діти мають плати аліменти на утримання своїх батьків, ЄСВ має нараховуватися не у відносних, а абсолютних цифрах. Такою грядочкою є не менш оригінальна ініціатива МОН розподіляти дітей по школах за допомогою лотереї. Такою грядочкою є призначення тракториста на посаду керівника авіаційного гіганта ДП «Антонов» і таке  інше.

Але це ще не все. Мало хто задумується звідки міг взятися якісний матеріал, котрий би надрукувало «ДТ». Нагадаю, що тижневик потрапляє на стіл дуже поважних іноземних персон, представництва яких знаходяться у Києві. «ДТ» – це не газета «Бульвар», а Юлія Мостова це не Дмитро Гордон. «ДТ» це навіть не «Українська правда» і тим більше не «Нове врем’я».

Узятися  такий матеріал може тільки з медичних надр, і написати його може людина, котра безпосередньо працює у системі. Лариса Вахненко є саме такою людиною. Вона працює у відомому інституті ім. Шалімова. Як ви думаєте: легко працюється пані Ларисі після таких публікацій у «ДТ» в цьому інституті. Повірте – дуже нелегко. Як ви думаєте: а сенс у таких публікаціях є? Відповідаю: немає. Немає, тому що не дивлячись на весь героїзм однієї небайдужої людини, котра дбає не про себе і не своє матеріальне благополуччя, система переливання крові в країні не просто розвалюється, вона стає небезпечною для життя кожного громадянина. Як ви думаєте, а яка доля буде Лариси Вахненко після автономізації закладів охорони здоров’я? Правильно, після того як головні лікарі отримають довгоочікувану свободу вони виконають волю невдоволеного професорського складу інституту Шалімова і звільнять ненависну «письменницю» з роботи. І ось тоді нарешті, країна зможе наростити свій експортний потенціал і грядочка Володі Гройсмана заколоситься і Юлія Мостова напише про цю грядочку статтю.

Ось у цьому вся суть української журналістики. Замість того, щоб називати речі своїми іменами наші журналісти будуть писати про реформаторські грядочки, українофобських жлобів називатимуть українськими куркулями на яких колись будувалася аграрна й ментальна міцність нашого народу, ледацюг будуть називати працьовитими, безмозких – упертими, рвачів і хапуг – чіпкими.

У нас пишуть дуже багато літер тоді, коли треба обмежитись одним абзацом. Все що треба було написати 15 квітня 2016 року: «Новий прем’єр – дебіл. Він зробить кілька реформаторських грядочок, на яких він може хіба наср@ти і не запорпати після себе». І якби так було написано Мостовою, то не треба було писати статтю Вахненко. І толку було б куди більше. Ми маємо нарешті зрозуміти, що нація платить дуже велику ціну за делікатність моральних авторитеів. Їх мовчання в критичний час потім нам відгукується «Надіями Савченками», «Тетянами Чороноволами» та «Володями Парасюками» у владі.

Поки ми не навчимося називати дебілів дебілами – толку в країні не буде. І ніхто нікуди не полетить, скільки б ми не бажали один одному літати і скільки б не відвідували пінчуківських молодіжних форумів «Завтра буде краще як учора».

Доля молоді в Україні – все життя прибирати лайно після таких прем’єрів як Яценюк чи Гройсман. Це у кращому випадку. У гіршому – у ньому жити, оскільки ніхто уже зараз не може загорнути ті купи гною, які вони наробили на своїх реформаторських грядочках.

А так у нас все виглядаю чудово: героїчний вчинок редакції «ДТ» з публікацією гострого матеріалу, і  Гройсман ніби як і покритикований, але не ображений, і все добре.

Тільки не треба забувати, що весь цей героїзм закінчиться звільненням з роботи людини, а ми помремо від відсутності препаратів крові, коли вони будуть потрібні, або ж інфікуємося ВІЛ або гепатитами (В,С). Про стан трансфузіології ми свого часу також писали.

Тому не завжди довгими статтями і не завжди складнопідрядними реченнями. Просто на гімно треба казати гімно тим, хто це має казати і тоді, коли це треба казати. Загалом – нічого складного.  

Якщо Вам сподобалася стаття підтримайте наш сайт матеріально. Великі справи робляться малими коштами

Карта приват: 4149 4996 4053 3723

 

Анатолій Якименко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.