0

Про філософію фінансового забезпечення медичної допомоги

Втрачений Рай... Даріуш Завадськи

Втрачений Рай… Даріуш Завадськи

19 червня світ побачила новина під назвою «Істинне обличчя шахрайської Medicare».

У повідомленні йдеться, що зловживати велферами можуть не лише патерналістично налаштовані громадяни, як стверджували політики. Автор статті пояснює, що головні проблеми походять не від люмпенізованого населення, а від шахраїв, які мають доступ до коштів фонду, нехай і непрямий.

За фінансові шахрайства було заарештовано 243 людини. Їх звинувачують у крадіжці  $712 млн з фонду Medicare. Під арешт потрапили 46 лікарів, медсестер, власників аптек та інших медичних працівників.

Якщо узагальнити інформацію подану в новині, то мова іде про банальну імітацію страхових випадків. Тут і інвалідні коляски, що не були потрібні за медичними показами, а в деяких випадках навіть не були поставлені для пацієнтів, і махінації з ліками.

Також повідомляється, що реальні втрати від шахрайства складають 10% від річного бюджету Medicare, який є більш ніж 500 млрд. $, що в абсолютних цифрах складає 50 млрд. $.
Новина про страховий фонд дає можливість, використовуючи факти, повернутися до певних важливих аспектів пов’язаних із фінансовим  забезпеченням медичної допомоги. Але екстраполяція ситуації на українські реалії не потрібна. І так ясно – якщо в США розкрадається 10%, то у нас буде 50%. Ця новина цікава іншим. Через неї можна зазирнути у філософію фінансового забезпечення медичної допомоги США.

Нагадаємо, що державою у США створено кілька урядових страхових програм, найбільш відомими з яких є Medicare, Medicaid, Tricare.

Medicare  – це одна з федеральних програм медичного страхування для населення старшого віку (старше 65 років) заснована в 1965 році в США. З 1972 року програма обслуговує інвалідів.
Medicaid, розрахована на допомогу людям з низьким рівнем доходів, фінансується як федеральним урядом, так і на рівні штатів.

Tricare – надає забезпечення ветеранам та членам їх сімей.

Як можна побачити з наведеної довідкової інформації, турботу держава виявляє лише за громадянами, які не приймають участь в економічному житті або знаходяться на його задвірках. Важливо розуміти чим обґрунтована така модель поведінки. У США держава має моральне право вимагати від економічно активних громадян вирішувати свої проблеми самостійно, оскільки вона не зазіхає на економічні свободи – це раз, та коректно проводить фіскальну політику – це два. Хоча, зрозуміло, держава як інститут нічого не вимагає. Швидше навпаки – від неї вимагають, щоб вона залишила в спокої працюючих, а переймалася ветеранами, безробітними та пенсіонерами.  

В Україні ж ситуація принципово інша. Висловлюючись боксерською термінологією держава працює «першим номером». Але примат держави це не головна різниця між Україною та США. Головна різниця у природі держави. В США держава створена вільними громадянами. В Україні вона створена постколоніальною компартійною номенклатурою, або просто рабами, які перейшли у статус рабовласників.

Ми якось мало задумуємося що приховується за такими породженими державою явищами як «зарегульованість» бізнесу  та «тіньова економіка». А за ними стоять нормативно-ціннісні установки  так званої української еліти. Виділимо дві головні. Перша – презирство до праці. Друга – сатисфакція за ущербність і неспроможність, які породжені лінню та її рідною сестрою заздрістю. Що таке сатисфакція за ущербність? А це отримання задоволення від експлуатації розумнішого і талановитішого від себе. Це сіль російської душі. Суть, так би мовити, місцевого українського колоніального капіталізму.

Далі важливо розуміти, що українська держава не лише приймає активну участь у паразитуванні на людській ініціативі, вона активно принижує людину і заважає реалізації її творчої енергії.

Ціннісні орієнтири вітчизняної еліти мають чітке відображення у відповідних макроекономічних показниках. Так у США, цитаделі капіталу, всесвітньому центрі «експлуатації» трудящих  мас, зарплати та пенсії складають 74% від ВВП. В «соціально» орієнтованій Україні цей показник менше 30%.  Цікаво, що зарплати і пенсії в США майже в 4 рази перевищують прибуток, тоді як в Україні прибутки капіталу в півтора рази більші за зарплати, а частка витрат на оплату праці у структурі витрат на виробництво в 5 разів менша.

Окрім того, не слід випускати ще один принциповий момент – структура українського бюджету, половина якого наповнюється непрямими безоб’єктними податками, головним з яких є ПДВ, є податками на кінцевого споживача. А це означає, що кожний громадянин щонайменше 20% свого доходу додатково витрачає на наповнення бюджету й тому, мабуть, вправі вимагати оплати медичних послуг. Хто хоче може поцікавитися структурою бюджету США і часткою у ньому непрямих податків – вона мізерна порівняно з нами.

Погодьмося, що на тлі цієї інформації пропозиція міністра Квіташвілі про забезпечення державним медичним страхуванням лише незаможних громадян викликає подив – може він плутає Україну з «Гамерикою»? 

У всій цій розмові важливо не пропустити ще один момент – американські страхові програми забезпечують не лише екстреною та невідкладною медичною допомогою, а й ще певним переліком послуг. Тобто держава США виконує вищий рівень зобов’язань перед громадянами, тоді як держава Україна вирішує дуже приземлену задачу – забезпечення екстреною та невідкладною допомогою.

Для того що вирішити це завдання не потрібно нічого вигадувати. Аби прооперувати апендицит не потрібно ані ринку, ані страхування. Треба просто ЗАПЛАТИТИ. У суспільства, виходячи з поведінки держави, є всі підстави це вимагати. Зрівнялівка, про яку так турбується міністр, впроваджуючи принцип «гроші йдуть за пацієнтом» не є проблемою для лікарів, якщо всі вони отримуватимуть однакову заробітну плату, але не у 1 500 грн., а у 1000 доларів в місяць. У пана Сандро ніхто з медичного істеблішменту ніяк не наважиться запитати: «зачем такие слова гавариш, обидные?». Це не гроші підуть за пацієнтом, а його сльози.

Тому медичним реформаторам нарешті треба припинити спілкуватися неологізмами і спустися на грішну землю. Солідарна модель в нашій країні є ідеальною, ефективною та справедливою.

Ідеальною тому, що не буде необхідності та спокуси імітувати страхові випадки. Не в же хтось думає, що перевівши апендицит у страховий випадок і призначивши за нього оплату у 100 грн. можна буде вирішити питання якості та доступності медичної допомоги?

Ефективною тому, що не буде відволікати учасників процесу на конкуренцію там вона не потрібна. При гасінні пожежі можна обійтись без конкуренції.

Справедливою така модель є тому, що виходячи з перерахованих соціо-економічних реалій, зобов’язує державу забезпечити громадян елементарним. Треба нарешті усвідомити просту річ: держава взяла все, а віддати не хоче елементарного – забезпечити населення ургентною медичною допомогою. 

Солідарної моделі абсолютно достатньо для того щоб вирішити примітивну задачу забезпечення громадян екстреною  та невідкладною допомогою. Соромно, коли в ХХІ столітті люди помирають від відсутності сироватки проти ботулізму. До речі, гарний приклад щоб запитати: до чого тут принцип «гроші йдуть за пацієнтом», як він тут допоможе?  

Замість висновків. Треба пам’ятати, що в Україні були розірвані природно-еволюційні процеси розвитку відносин власності, внаслідок чого відбулася її концентрація у руках вузького кола осіб зі створенням олігархічно-люмпенівської економіки з відповідними соціально-економічними наслідками.

Якщо комусь дуже хочеться організувати якийсь додатковий медичний фонд, як квазідержавну структуру, то базою для його наповнення має бути податок на прибуток юридичних осіб. Тішитися з того, що цей податок після приходу інвестиційно-іноваційних пацанів, починаючи з 2011 року з 25% став 18% можуть тільки ідіоти. В нашій країні він має бути від 25 до 30%. Все має залежати від природи бізнесу. Якщо останній, хоч якось походить від радянської ресурсної бази, то ставка податку на прибуток має становити до 30%. Ось цих 5% податку і має йти на медичні потреби.

Але для цього треба мати сміливість піти у протистояння з політичною та економічною елітою країни. Хто це зробить? Лакеї у білих халатах? Чому лакеї, а не невігласи? А тому що мова не про економічну освіту чи обізнаність в економіці медиками, питання у гідності та здатності відповідати на приниження.

Про ботулізм та медичну еліту читайте у наступних текстах.

Анатолій Якименко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.