0

Про легалізацію та аудит

Скетч «Стереотипы». Врачи. Меркулов Сергей

Скетч «Стереотипы». Врачи. Меркулов Сергей

Під час робочих візитів по провідним медичним регіонам (Дніпропетровськ, Вінниця, Львів, Харків) міністром ОЗ Олескандром Квіташвілі було анонсовано низку першочергових завдань в системі надання медичної допомоги. Одним з таких завдань є легалізація доходів медичних працівників. За словами міністра, це стимулюватиме лікарів не брати нелегальну плату з пацієнтів, залучати кошти на розвиток інфраструктури, заохочувати працівників залишатися в медичній сфері. Якщо вести мову про легалізацію, то треба дуже чітко уявляти про що ми говоримо.

Синонімом легалізації є узаконення. Перше питання, яке природно виникає: «А що ми узаконюємо?» Не секрет, що в медичній сфері напрацьовано чимало порочних практик, які з позиції моралі не можуть бути узаконені. Наприклад, експлуатація високотехнологічного обладнання придбаного за бюджетні кошти для задоволення власних фінансових потреб. Або намагання «допомогти» жінці перервати вагітність на пізніх термінах гестації. Тощо. Потім. Під легалізацією завжди розуміється декларування доходів та їх подальше оподаткування. Хто сказав, що лікарі, які заробляють кошти, прагнуть поділитися ними з податковою, а головне відкрити свою фінансову таємницю, яку вони ретельно оберігають від усіх, насамперед від своїх колег, але найбільше від медичних чиновників. Треба розуміти, що легалізації доходів передусім прагне та частина лікарів, які усунуті від «фінансового пирога» і задовольняються бюджетною ставкою. Під легалізацією вони розуміють дозвіл від держави «збивати» хоч якісь кошти ввіреної їм пастви – незаможних пацієнтів. Наприклад, якщо кожний пацієнт за візит до лікаря поліклініки заплатить 5 грн., то за робочий день ескулап зможе поправити своє матеріальне положення орієнтовно на 100 грн. Цікаво, що всіх медиків, й тих хто добре заробляє, й тих хто знаходиться на підніжному кормі об’єднує бажання скасувати 49 статтю КУ. Якщо знедолених ще можна якось зрозуміти, то вимоги заможних виглядають дивними. Нелюбов до 49 статті у них поєднується з небажанням легалізуватись. 49 стаття – це єдина стаття, яка відома лікарям, принаймні її порядковий номер. Мало хто задумується, що у ній написано. А написана там проста річ: медицина не є бізнесом, заробляти на хворобах – не можна. Тому в закладах комунальної та державної власності медична діяльність називається медичною допомогою і за неї гроші не беруться. Отже, легалізація – це зовсім не те, що уявляють собі медичні чиновники. Загалом всі розуміють, про що йдеться – «засвітити» заробітки лікарів й примусити ними поділитися з медичними чиновниками. Природно це викликає спротив з боку медичного істеблішменту, про що повідомляється публічно.

Сподівання на те, що легалізація стимулюватиме лікарів не брати нелегальну плату з пацієнтів і буде сприяти залученню працівників в медичну сферу є м’яко кажучи є наївними і безпідставними. Легальні заробітки ніколи не були співставними з нелегальними.

Медична народна мудрість говорить наступне: краще нелегально працювати на себе, аніж легально на когось. Важливо розуміти головне – легалізація фінансових стосунків зовсім не означатиме, що медична допомога для пацієнта стане доступнішою і відновиться справедливість. Гарним прикладом може бути «пілотна» Вінниця, де легалізовано все по максимуму завдяки впровадженню так званої страхової медицини (страхова компанія «Місто»). Результат дуже простий: для пацієнтів все стало дорожче, лікарі почали працювати на «дядю». Проблему неформальних платежів так і не вирішено – лікар як заглядав пацієнту до кишені так і заглядає. Далі, складається враження, що причиною браку лікарів є необхідність брати нелегальну плату. Швидше навпаки – відсутність можливості брати нелегальну плату є причиною недостатності медиків, це по-перше. По-друге, нікого стимулювати не потрібно. За право брати нелегальну плату необхідно сплати «організаційний внесок» організаторам ОЗ до 10 000$ за працевлаштування. Перехід в правове поле потрібен вільній людині. Гроші, у тому числі й великі, можна заробляти й у рабстві. Отже якщо людині потрібні гроші, а не свобода, їй не потрібна ніяка легалізація. Що стосується аудиту фінансової діяльності медичних закладів з метою встановлення вартості медичної послуги то ситуація виглядає, ще дивнішою. Кожний структурний підрозділ знає кількість оперативних втручань за рік (якщо мова йде за хірургію). Відомі бюджети відділень. Також відомі річні суми на рахунках спецфондів та благодійних фондів. Не відомі лише гонорари лікарів. Але їх ніхто й не збирається показувати. Для того аби порахувати валові витрати на апендектомію не потрібно цілий рік заповнювати якісь форми та рахувати те, що уже давно пораховано. Треба суму бюджетних коштів розділити на кількість операцій проведених у відділені/лікарні. Це буде,наприклад, валова вартість порожнинної операції, яка забезпечується бюджетом. Потім поділити суму оприбуткованих коштів від «добровільних» внесків на ту саму кількість оперативних втручань. Ця цифра дасть змогу порахувати дольову участь пацієнта. Безперечно цей показник буде неточним, оскільки не враховані всі витрати на медикаменти, а головне за дужками залишається гонорари лікарям. Однак цього буде достатньо аби переконатися, що дольова участь пацієнта є щонайменше 50%.

Мінімізація дольової участі пацієнта, а не ефемерна легалізація мають стати однією з цілей реформи. Якби головні лікарі були зацікавлені в легалізації, то вони вже усе давно порахували за один день.

Анатолій Якименко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.