0

Про обрання голови Національної служби здоров’я України

Після прийняття 19 жовтня реформаторського законну «Про державні фінансові гарантії медичного обслуговування населення» всім адекватним людям було зрозуміло, що державні фінансові гарантії почнуть забезпечуватись не з виконання пункту 5 статті 4:

«обсяг коштів Державного бюджету України, що спрямовуються на реалізацію програми медичних гарантій щорічно визначається у законі України про Державний бюджет України як частка валового внутрішнього продукту (у відсотках) у розмірі не менше 5 відсотків валового внутрішнього продукту України. Видатки на програму медичних гарантій є захищеними статтями видатків бюджету». Державні фінансові гарантії почнуться зі створення Національної служби здоров’я України, Положення про яку затверджено рішенням Уряду про Національну службу здоров’я України (НСЗУ) — національного страховика, який укладатиме договори із закладами охорони здоров’я та закуповуватиме у них послуги з медичного обслуговування населення.

Створення НСЗУ розглядається як головний крок, який має дати початок медичній революції. Даний орган держава намагається представляти як інститут, котрий повинен забезпечити осмислене та раціональне використання бюджетних коштів на користь громадян шляхом диференційованого підходу в оплаті праці лікарів і виведення з структури собівартості послуг витрат на утримання «стін». У протидію державній інформаційно-роз’яснювальній роботі проводиться кампанія з демонізації НСЗУ як головного корупційного органу країни. Промоція з владного боку та корупційні очікування з боку громадськості останніх півроку підігрівали неабиякий інтерес до цього інституту.

Окрім того, в умовах нерозуміння громадянами та лікарями державної політики в сфері охорони здоров’я та мети створення нових інституцій головна увага людей була і є прикутою до персони, котра очолить цей орган. Ця персона мала дати відповідь на всі запитання. Варто відзначити, що більшість чекала на цій позиції якусь одіозну фігуру на зразок Сергія Березенка – народного депутата від БПП – передвиборчий шлях якого запам’ятався продуктовими наборами та морквою, яку вилами вантажили у мішки чернігівському електорату. 

Як відомо, 27 лютого Комісія з питань вищого корпусу державної служби обрала керівника органу, який контролюватиме 100 мільярдів держкоштів на медицину.

Перемога у конкурсному відборі не стала для мене несподіванкою, оскільки ще у суботу  довелося відповідати «ні, не знаю» на запитання: а ти знаєш, що головою НСЗУ буде Петренко?

Попередня відомість результатів конкурсу не завжди є ознакою непрозорості чи корупції. Інколи результати змагань очевидні наперед в силу явної переваги над суперниками. Але у цій ситуації здивувало інше. Справа у тому, що в силу своєї професійної діяльності багато інформації до мене доходить всупереч бажанню. Але чомусь не у цьому випадку, коли все прогресивне «чєлавєчєство» запасшись поп-корном  перебувала у стані приємного очікування на головну розв’язку реформ. Тобто про сам конкурс я дізнався 24 лютого – за три дні до відбору, якраз під час повідомлення про майбутнього переможця.

Однією з перших про проблеми з комунікацією з громадськістю відзначила Олександра Устінова – член правління Центру протидії корупції у статті «Куратор 100 мільярдів. Хто очолить Національну службу здоров’я».

У публікації пані Устінова відзначає, що перелік кандидатів на главу НСЗУ оприлюднений менш ніж за добу до самого конкурсу та після того, як у ЗМІ почали з’являтися повідомлення про непрозорість відбору.

Складно сказати з якою метою була надрукована ця стаття у день проведення конкурсу, але устами Устінової фактично повідомлено кого саме МОЗ бачиь головою НСЗУ. Всі учасники членом правління Центру протидії корупції були розбиті на шість катеогрій:

– професійні держслужбовці;

-з бізнес-політики в медики;

-головні лікарі;

-юристи;

-противники реформ;

-розробники реформ.

Єдиним реформатором серед 14 претендентів представлено майбутнього переможця конкурсу, який був одним з 12 експертів, що розробляли концепцію реформування системи охорони здоров’я, яка лягла в основу ухваленого Верховною Радою закону. Загалом пані Устінову можна зрозуміти – вона опинилася у складній ситуації – треба було шукати непрозорість у конкурсі та уболівати за Олега Петренка. Тут якраз все ясно – Устінова, як симпатик МОЗ та реформ проявляє ознаки уваги і бореться з корупцією одночасно.

Атмосфера відбору

Перші відео-фрагменти конкурсних відборів почали з’являтися у вільному доступі з початку роботи Комісії з питань вищого корпусу державної служби. Перші враження від їх перегляду не давали відчуття атмосфери змагальності, боротьби, осмисленості та інтелектуальності. Конкурси не виглядали як битва інтелектуалів. Останній відбір мені взагалі нагадав тестування на предмет адекватності пацієнтів після прийнятого курсу галоперідолу. Так, претенденти на посаду голови НСЗУ цілком психічно адекватні, і що? Переглядаючи відеоматеріали з відбору не могло не звернути на себе увагу створення якогось жартівливого ставлення до деяких учасників. Загальна атмосфера, яка панувала в аудиторії, не переконувала у серйозності та не давала відчуття напруги боротьби за надзвичайно важливу для суспільства посаду. Допомагала створювати цю атмосферу, за дивним збігом обставин, саме Олександра Устінова, яка постійно перехіхікувалася з чоловіком, котрий сидів за столом комісії навпроти.

Критерії відбору

Можна, безперечно, висунути претензії щодо дивності запитань претендентам на керівництво НСЗУ. Але звідки члени комісії, можуть щось запитати по суті, коли сама Уляна Супрун, яка була запрошена в якості експерта не знає як це все має працювати? Членам комісії можна пред’явити претензії чому вони не розуміють, що головною метою запровадження НСЗУ – зробити статтю «заробітна плата» незахищеною. В претензію можна поставити нерозуміння причин захищеності статті «зарплата», що було зроблено на початку 2000-х з метою унеможливити органами місцевого самоврядування виплачувати заробітну плату працівникам медичної сфери капроновими кришками коли заманеться, наприклад, із затримкою у три місяці. Але звідки про це можна дізнатися в нашій країні? З «Української правди» чи «Нового времени»?

Про Комісію з питань вищого корпусу державної служби

Наприкінці 2016 року ми двічі торкалися теми державної служби у текстах «Як козаки держсекретаря обирали» та «Про держсекретаря серйозно» . Тоді йшлося про обрання Наталії Шолойко державним секретарем Міністерства охорони здоров’я України і відкрите втручання у цей процес представника уряду Уляни Супрун.

Історія з Наталією Шолойко закінчилася оголошенням нового конкурс на цю посаду, оскільки Кабінет міністрів України ухвалив рішення не призначати… після обрання конкурсної Комісії. Незатвердження Кабміном пані Шолойко на позицію держсекретаря тоді, у 2017, та присутність на засіданні комісії очільника МОЗ Уляни Супрун під час відбору керівника НСЗУ нині, у 2018, свідчить, що ми щось не те робимо, оскільки чогось не розуміємо.
Відповідно до Положення Комісія є постійно діючим колегіальним органом і працює на громадських засадах. Рішення про утворення Комісії та затвердження її персонального складу приймається Кабінетом Міністрів за пропозицією Нацдержслужби. Тобто Кабмін для себе підбирає кадри за допомогою створеної ним же комісії. Якщо так, то для чого тоді ця гра у публічність і прозорість? Для чого тоді ця імітація про забезпечення загального суспільного інтересу, а не інтересу коаліції у поточний період часу, якої, до речі, ніколи не існувало як і міністра охорони здоров’я? Чому Кабмін може самостійно призначити Супрун разом з її заступниками, а також Комісію з питань вищого корпусу державної служби, а керівника НСЗУ не може призначити? У чому нас хочуть переконати? У тому, що НСЗУ працюватиме на людей?

Навіщо це все?
У дорослих людей виникає питання: для чого наражатися на критику і тримати у напівсекреті проведення процедуру відбору, в умовах, коли сама структура конкурсу містить опцію у вигляді співбесіди – суб’єктивної складової, яка має значно вищу питому вагу і дає можливість перекрити всі попередні надбання зароблені у балах на попередніх етапах конкурсу? Саме ця опція давала можливість провести потрібних людей на державні посади замовникам конкурсу Гройсману або Порошенку. Незрозуміла поведінка організаторів відбору на посаду голови НСЗУ спрямована на обмеження учасників на користь Олега Петренка наштовхує на думку самостійної гри Уляни Супрун, яка представляючи інтереси іноземних суб’єктів під завісу свого правління намагається залишити після себе потрібних людей. І ці потрібні люди так чи інакше пов’язані з Києво-Могилянської академією. Очевидно, що справжні господарі ситуації, вони ж організатори заходу – представники іноземних фондів – остерігалися якоїсь конкуренції від випадкових учасників, які могли б якось потурбувати спокій, внести елемент інтриги або ж показати штучність відбору. Фактично можна говорити про таку собі грантоїдську мафію, яка доросла до того, що грає у свою гру. Призначення очільника Громадянської мережі Опора Ольги Айвазовської замість Романа Безсмертного керівником так званої Трьохсторонньої контактної групи в Мінську є ягідкою цього поля.

«Києвомогилянці»
Києво-Могилянська академія в політологічних колах вважається лівацьким центром, який підгодовують грантами різного роду європейські соціалісти. Насправді Києво-Могилянська академія є центром постмодернізму з характерними для нього етичним релятивізмом та множинністю істини. Самі вихованці цього закладу є ні лівими, ні правими, або і тими й іншими одночасно. Якщо висловлюватись академічно, то постмодерністи, завдяки гіркому історичному досвіду, переконалися у марноті спроб поліпшити світ, втратили ідеологічні ілюзії, вважаючи, що людина позбавлена змоги не лише змінити світ, а й осягнути, систематизувати його, що подія завжди випереджає теорію. Це такі собі яппі, котрі пливуть за течією і обслуговують сильних. У нашому випадку йдеться про підготовку до заходу на медичний та фармацевтичний ринок іноземних суб’єктів.
Для того, щоб зрозуміти феномен постмодернізму рекомендую продивитись панель на «Зимовій школі» за участю заступника «в.о» міністра Павла Ковтонюка у тій частині, де він спокійно повідомляє, що в процесі автономізації закладам охорони здоров’я місцеві органи влади у статут прописують положення, які роблять їх ще більш залежними, ніж вони були до цього. У нормальній країні така подія стала б причиною зупинки процесу і підставою для перегляду засад реформування. Навіть так звані хтиві акули фармбізнесу призупиняли дослідження у випадках, коли дослідження давало непередбачуваний негативний результат. Феномен постмодернізму, власне, і полягає у тому, щоб робити будь-що поки вам за це платять, обґрунтовуючи все спеціальною постмодерністською філософією, як то: ми не кажемо, що помилок не буде; помилки робили всі; не помиляється той, хто нічого не робить; краще помилятися, ніж нічого не робити.

Епоха розквіту постмодернізму в Україні
У нашій ситуації слід говорити не про появу, а про прояви постмодернізму. Вони стали можливими після відходу донецьких і приходу вінницьких. Теперішня влада пішла на поводу у постмодерністів, оскільки думає, що здавши медичну сферу західним донорам відкупиться від них й водночас отримає електоральний зиск. Весь цей «грандіозний» проект тримається на упевненості безпосередніх виконавців у відсутності  відповідальності у випадку електорального провалу. Чомусь вважається, що перенесення основного етапу фінансового шоку на перший рік після виборів (2020 рік) дасть можливість владі спокійно все пережити. Це дуже ризикові розрахунки і за влади донецьких піти у фронтмени медичної реформ відважились або божевільні, або авантюристи, оскільки вони закінчили б або у лікарні, або у тюрьмі. Яппі чомусь забувають, а може не знають, що медики в пострадянських країнах не є елітою, а витратним матеріалом.

Стратегічні прорахунки
Помиляються усі. Іноземний капітал помиляється у тому, що в Україні не вийде того, що вдалося американцям у Південній Кореї. По-перше, південно-корейці не мали тривалого досвіду адміністративної декомерціалізованої моделі медичного забезпечення. По-друге, поряд з заходом нерезидентів на ринок медичних послуг була створена американізована економіка на базі нормативно-ціннісних комплексів соціуму. «Хюндай», «Самсунг» «КІА» тощо створені військовою елітою країни. Аналоги творців південнокорейських брендів в Україні – це Пінчук, Ахмєтов, Коломойський тощо.
По-третє, з країни уже давно вивели спекулятивний капітал, вийшли іноземні банки, великі фармкомпанії тощо. Вийшли з причини бідності населення та безперспективності ринку. Всі, хто розраховує, що прихід на українські медичні руїни нерезидентів медбізнесу дасть можливість отримати профіт – помиляються. Іноземні медичні провайдери так само підуть з ринку як пішли звідси банкіри та інші. Цілком можливо, що сюди взагалі ніхто не зайде.

Наслідки та «перспективи» створення НСЗУ
Передусім треба розуміти, що наявність приміщення та керівника НСЗУ ще не свідчить про його утворення. Рівно як і перші оплати від ЦПМСД. Про повноцінне НСЗУ можна бути вести мову після переходу на диференційовану оплату на вторинному та третинному рівнях. Створення НСЗУ як і створення некомерційних комунальних підприємств є нічим іншим як модернізацією існуючого рабства. Причім у значно глибшому рабському становищі опиняться як пацієнти так і лікарі.
Всі хто чекають, якихось корупційних схем або чогось смаженого можуть розслабитись. Нічого такого не буде. Думаю, нова фігура буде затверджена Кабміном. Цілком можливо, що нічого так і не запрацює.

Якщо Вам сподобалася стаття підтримайте наш сайт матеріально. Великі справи робляться малими коштами

Карта приват: 4149 4996 4053 3723

Анатолій Якименко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.