0

Про реформаторів-мародерів

Apofeoz

Апофеоз війни. Верещагін Василь

16 квітня президент країни Петро Порошенко на засіданні Національної ради реформ раптово згадав про реформу медицини, вчергове зазначивши, що за медичні послуги хтось повинен платити, і держава сама з цим не впорається. Тому треба вводити ефективну систему реформованої медицини. Зокрема з’ясувалося – не вистачає чесного визнання, що безкоштовна медицина є одним з найбільших міфів сучасності, яким українські політики з року в рік обманюють людей.

Треба сказати, що центральні ЗМІ не дуже жваво коментували цей несподіваний епізод  правдорубства. Лише деякі інтернет-ресурси відреагували на цю заяву головнокомандувача  черговими гучними заголовками з претензією на сенсацію: «Порошенко: Україна ніколи не буде лікувати людей безкоштовно», «Порошенко наказав зробити медицину платною», «Порошенко: Безкоштовна медицина в Україні – це міф» “Система охорони здоров’я перетворилася на національну катастрофу” тощо. До інтернет-видань хіба що приєдналися деякі київські телеканали, які спробували розібратися у месседжах «батька нації» й з’ясувати щоб це все значило.

Аналіз промови  Петра Олексійовича звичайно виявився б продуктивним для викриття його некомпетентності і пустодзвонства. Однак це уже не цікаво й у даному випадку справа не в персонах, невігластві чи словоблудді. Цим страждає не лише президент країни. Більш вірно у даній ситуації поговорити про приховані наміри колективного Порошенка та подивитись на «накази зробити медицину платною» крізь призму українських соціальних, економічних та політичних процесів.

Тільки наївна людина може вважати, що грузинський міністр українського МОЗ реалізує власне розуміння прекрасного в українській медичній сфері. Щоб ніхто не сумнівався – Олександр Квіташвілі тут не вільний художник, він виконує волю вищою політичної влади та українського істеблішменту сформовану протягом двох останніх десятиліть.

Медична сфера в Україні, починаючи з 1991 року, є «більмом» для українського політикуму. Проте великою помилкою було б вважати, що нездатність врегулювати таку сферу життєдіяльності як медична сприймається українською елітою як філософська (нездатність вивести власну формулу справедливості) чи бодай управлінська неспроможність. «Великі» люди таким не переймаються. «Великих» дратує постійний плач незаможних рабів про відсутність елементарної екстреної/невідкладної медичної допомоги в принципі, яку не можливо приховати в сучасному світі від стороннього ока.

Цю відсутність було названо недоступністю, яку, у свою чергу, почали представляти як віддаленість, що стало причиною народження концепції «наближення медичної допомоги». Розуміючи те, що відсутність не можливо замінити наближенням та й наближати, власне, нічого, реформатори почали формувати образ медичної віри/візії для українського пацієнта – спеціального лікаря який буде лікувати всіх та від усього,  не проситиме грошей і, головне, за все нестиме відповідальність.

Були у «великих» звичайно й думки про приватизацію медичного майна на власну користь, але стримуючим чинником виявилася оцінка співвідношення користь/ризик. Справа у тому, що медицина не дає швидких прибутків й водночас є надзвичайно небезпечної в соціальному-політичному плані. Будь-яка помилка могла закінчитися «гуманітарною» катастрофою і знищити політичне майбутнє ініціатора проекту офіційної комерціалізації. Цим, власне, і пояснюється політична обережність і безініціативність головних потенційних гравців  на ринку медичних послуг, яка проявлялася хіба що «страховими потугами».

Спочатку метою всієї цієї «реформаторської» діяльності було сформувати переконаність у громадянина про те, що грошей мало (2,8 – 3% ВВП), але  держава робить все можливе у цій непростій ситуації – послуги сімейного лікаря на порядок дешевше аніж спеціалістів (залишимо цю summae stultitiae без коментарів).

Нове дихання медична реформа отримала у 2010 р. з приходом до влади «неприхильного сторонніка НАТО». Призначена на роль головного мультидисциплінарного командира медичних реформ Ірина Акімова уже примушувала вслухатись у цифру 40 млрд. грн. (зведений бюджет ОЗ у 2010 році) і починала у населення формувати відчуття провини.

Сьогоднішні «представники президента» у медичній сфері прийняли естафетну паличку від «папередніків» і пішли ще далі. Для більш успішного закріплення комплексу провини у медиків, а особливо у працівників районних лікарень, бюджетне фінансування тепер почали називатися субвенцією державного бюджету… у розмірі 46 млрд. грн. (також залишимо це без коментарів). Але це не все. У програмному документі «Національна стратегія реформування системи охорони здоров’я в Україні на період 2015 – 2020 років» відповідальність за нераціональне використання коштів у медичному сегменті покладається, треба розуміти на всіх учасників процесу (лікарів та пацієнтів), й на ту частину коштів, яка залучається як неформальні платежі! Це дало можливість не лише дорікати абсолютними цифрами, але й відносними (див. посилання):

«Україна витрачає значну частину ВВП на послуги охорони здоров’я, проте рівень ВВП на душу населення в Україні є нижчим, ніж у більшості європейських країн.

Водночас, багатьом країнам вдається досягати досить хороших показників тривалості життя та смертності, маючи співставні витрати на охорону здоров’я»

«У 2012 році загальні витрати на охорону здоров’я в Україні становили близько 7,6% від ВВП, що насправді стільки ж, або навіть більше, ніж у країнах, які приєдналися до ЄС після 2004 року, і вище, ніж у таких країнах як Польща, Румунія та Естонія».

Тобто, уже не просто 46 млрд. грд, уже не просто субвенція від турботливої держави, а 7,6% ВВП!!! 7,6% ВВП – це уже серйозно! Нехай і з поправкою на мізерність самого ВВП. Але можна бути впевненими, що маленьке ВВП – справу часу. Пару місяців, й нам розкажуть, що наше ВВП просто неправильно рахують, і якщо його порахувати за американською формулою або ще якось, то наше ВВП…

Підводячи перші підсумки виступу президента на засіданні Національної ради реформ можна зробити висновок, що вища політична влада відчула політичний момент. У зв’язку з військовими діями в країні склалася дуже вигідна політична кон’юнктура, яка дозволяє не просто скинути з себе відповідальність за забезпечення соціальної справедливості у медичній сфері й перекласти фінансове забезпечення на громадян при існуючих правилах оподаткування без будь-яких політичних наслідків, але й непогано підзаробити шляхом створення ринку медичних послуг «по своєму образу і подобію».

Привласнення чужого, використовуючи безкарність і людську безпомічність в окремих трагічних ситуаціях називається мародерством. На сьогодні в країні створені ідеальні умови для цього явища. Справа за малим – обставитись благими намірами та задурити голову. Цьому нас не вчити. Перші успіхи «обнадіють» – тарифи на газ та інші послуги монополістів, курс національної валюти тощо. Очевидно, що далі буде.

Анатолій Якименко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.