Про самолікування

Стаття на «TRIGGER» Віктора Чумака «Поради ВООЗ Україні  щодо реформ СОЗ» заслуговує на реакцію нашого сайту. Справа у тому, що проблема, якої торкається автор не лише є важливою, але й ніколи не обговорювалася об’єктивно, або краще сказати правильно. Мова іде про самолікування, самозвернення та роль клінічного фармацевта. Актуалізовані проблеми безпосередньо торкаються лікаря загальної практики та первинного рівня  медичної допомоги.

У статті «Поради ВООЗ Україні  щодо реформ СОЗ» самолікування пов’язується з недофінансуванням медичної сфери. Це насправді так – брак ресурсів відіграє свою роль  серед причин спроб самостійно надати собі медичну допомогу. Але питання не лише у недофінансуванні. Або навіть не так – питання не лише у «причинах». Питання у стереотипах. В нашому суспільстві самолікування завжди подавалося як зло.

Однак вважати самолікування злом, те саме, що вважати злом самостійне керування автомобілем, або самостійне приготування їжі. Давайте погодимося, що всі процеси мають елемент небезпеки: можна врізатися в дерево, або отруїтися харчами. Чому б не довіритися спеціалістам? – професійним водіям та кухарям.

Хтось скаже, що самолікування некоректно порівнювати з харчуванням, оскільки ризики незрівнянно вищі. Безперечно, тому в харчуванні ми значно більше беремо відповідальності на себе, а у лікуванні значно менше. Але все одно беремо. Ми самостійно міряємо тиск, контролюємо цукор, обробляємо рану, лікуємо нежить та розлади шлунку.

Категорично негативне ставлення до самолікування виходить з радянського минулого – історичного відрізку, коли не лише лікувати, але і лікуватися поза державним контролем було протизаконно. Під ширмою турботи про здоров’я громадянина держава контролювала все, у тому числі й «нелегальний» прийом цитрамону.

На сьогодні не можна сказати, що в цивілізованому світі на самолікування не звертається уваги. Як правило втручання у самолікування в європейських країнах реалізується через обмеження доступу громадян до вільного придбання ліків. Людина може прийти в аптеку і вільно купити ліки лише з обмеженого безрецептурного переліку. В нашій країні специфічно пояснюють такі порядки.

У нас вважається, що обмеження вільного продажу ліків – це дуже правильно, оскільки примушуючи  звертатись до фахівця зберігає здоров’я людини. Але така позиція вірна, лише за виконання як мінімум наступних умов: у вас є гроші, аби звернутися до лікаря (або за вас заплатили, а не зробили вигляд, що заплатили); людина, котра одягнута у білий халат є компетентною або ви вірити у її компетентність. Якщо ці умови не виконуються, то звертатися до лікаря немає сенсу.

Ми не раз і не два писали, що сімейні лікарі програли конкурентну боротьбу аптекам за прості випадки. Пацієнти не вважають за потрібне витрачати час на спілкування з непотрібними для них особами, проходити примусово профілактичні огляди, здавати аналізи тощо. Не бажають спілкуватися з особами, які не лише не можуть дати потрібної паради, а й заглядають у руки до пацієнта. У цьому контексті важливо наголосити, що працівники аптек є суб’єктами ринку і не підтримуються бюджетними кошами, як їх колеги в амбулаторіях, створених за бюджетні ресурси. Також варто нагадати, що держава прагне обмежити громадянина у вільному виборі лікаря, намагаючись зробити з лікаря загальної практики основного реципієнта бюджетних фінансів, для чогось надаючи йому статус ФОП, який ще треба заслужити, довівши свою потрібність.

Потім, питання самолікування треба розглядати крізь призму освіченості. Треба розуміти, що ми живемо у ХХІ столітті, у якому рівень освіти не можна порівняти з ХІХ століттям. Дитина у 13 років може прийти до лікаря і заявити, що у неї «вітрянка», попередньо продивившись в інтернеті чим ця хвороба відрізняється від кору. Самодіагностика також сприяє самолікуванню. Все питання у здатності брати на себе відповідальність.

Мавпуючи Європу у нас чомусь випускають той факт, що відповідальність за клінічне рішення на Заході бере на себе пацієнт. До певної міри це також можна розцінити як елемент самолікування. Ось як про це говорить професор  К. Воробйов:

«… Тепер про те, хто приймає клінічне рішення. У всьому світі його приймає пацієнт – на основі повної інформації про діагноз, можливі методи вирішення проблеми, ефективності і побічні дії можливих в даному випадку лікарських засобів, в тому числі з урахуванням вартості лікування. І якщо лікар освічений, знайомий з альтернативними технологіями – він їх викладе. Біда в тому, що для подібного підходу треба багато вчитися. У нас таких лікарів практично немає – принаймні я їх майже не знаю. … Можу згадати з цього приводу фразу, яку почув у Відні на форумі анестезіологів. Одна з виступаючих сказала, що тільки росіяни і філіппінці дозволяють лікарю самостійно приймати рішення про їх лікуванні. Ніколи в Штатах або в країнах Скандинавії лікар не буде нав’язувати клінічне рішення хворому!»

Є ще один аспект. У нас вважається, що звернення до лікаря економить бюджетні кошти, які потрібно витрачати значно більше на ліквідацію наслідків самолікування. Але ніхто не задає собі питання чому наша держава крізь очі дивиться на відсоток самолікування в Україні, який давно перевалив за показник у 50%. На перший погляд байдужість держави  можна пояснити її участю у співфінансуванні занедбаних випадків захворювань, який не перевищує 40%. Однак якщо уважно все порахувати, то ми можемо прийти до висновку, що обов’язкове відвідування лікаря, рівно як і будь-яка профілактична робота, це дуже дороге задоволення для бюджету, значно дорожче аніж наслідки самолікування.  У нас чомусь не враховується, що візит до лікаря відшкодовується з бюджету. Нехай це оплата за солідарним принципом, але все одно це дуже великі кошти. В Україні для того, аби змінити маршрут пацієнта і завернути його з аптеки насправді треба зарплату сімейного лікаря з 4,5 тис грн. збільшувати у 5 – 6 разів. Всі розуміють, що обіцяна Супрун сума у 25 – 30 тис грн. є «художєствєнним свістом».

Й нарешті питання клінічних провізорів. Терапія була, є і залишатиметься королевою медицини. Ніхто з нормальних людей не хоче лягати під ніж, яким би сучасним він не був. Всі хочуть вирішити проблему консервативно. Частка терапії залишатиметься високою. На ринку праці насправді потрібний спеціаліст терапевтичного напрямку, котрий би не стільки слідкував чи хворий почистив зуби, скільки зміг би провести експертизу поєднаного використання кількох препаратів різних груп, які поназначали крадіолог, ендокринолог, гастроентеролог. І тут саме б проявити себе сімейним лікарям. Але проблема полягає у тому, що з групи студентів у 13 чоловік біохімію, нормальну фізіологію, патологічну фізіологію добросовісно вчать 10-20% майбутніх ескулапів, котрі йдуть у хірургічні спеціальності або вузькими спеціалістами. Компетенція сімейного лікаря і його здатність зрозуміти, що таке метаболіти дорівнює нулю. Тому іншого варіанту як об’єднати свої зусилля (поділитися прибутком) з клінічним фармацевтом у нього немає.

І сімейний лікар обов’язково цим прибутком поділиться, як тільки підвищиться платоспроможність населення і народ окрім ГРВІ почне ходити в аптеку за консультаціями безпечного прийому трьох препаратів.

Які можна зробити висновки. На сьогодні в Україні самолікування не переслідується, як це було в СРСР, проте  засуджується на державному рівні. Це засудження лежить в основі державної політики, яке нічим матеріальним не підкріплюється окрім надування щік. Є така підозра, що нічим і не підкріпиться. Більше того, держава Україна, засуджуючи самолікування є його ще більшим прихильником, аніж редакція нашого сайту, тому що це значно дешевше для бюджету країни, який можна освоїти набагато ефективніше, аніж платити за візити до лікаря. Ми лише підтримуємо ідею запровадження протоколів, які хоча б дисциплінували аптеки і покладали на них відповідальність за поради.

Цікаво, що обмеження продажу ліків за кордоном не вважається процвітанням «лікарської мафії», лікарським лобі  тощо. Натомість вільний продаж медикаментів в аптеках – це фармацевтична мафія.

Реалії життя все розставлять на свої місця. Більше всього у цій ситуації тішать поради з рекламних роликів: зверніться до свого лікаря. Це все одно що пенсіонерці порадити звернутися до власного шеф-повара для організації святкування 70-и річного ювілею.