0

Про старі реформаторські смисли нового політичного сезону в охороні здоров’я, або Як 80% усіх звернень пацієнтів мають завести у нові амбулаторії, які або не будуть збудовані, або не будуть оснащені

Виконувачка обов’язки міністра охорони здоров’я Уляна Супрун працює над реформами більше 2 років. Є всі підстави вважати, що її владні повноваження триватимуть до обрання нового президента країни, тобто до весни наступного року (чекати парламентських виборів не доведеться). Цілком очікувано, що за цей час ми станемо учасниками багатьох безсенсових громадських обговорень чергових ініціатив МОЗ.  

Вересень традиційно вважається початком політичної активності. Пропозиція міністерства поділити функції головного лікаря на дві посади свідчить, що осінь буде особливо спекотною і нас чекає багато цікавого. Безперечно, прогнози наслідків урядових ініціатив справа корисна і потрібна, але за аналітикою нісенітниць та критикою нестиковок «мозівських» прожектів, котрі є звичною справою (за 2 роки можна було б звикнути) важливо не загубити більш серйозні речі. Серйозними речами є виконання зобов’язань, підкріплених прийняттям відповідних законів та асигнуванням мільярдів бюджетних коштів. Також серйозними речами є різного роду політико-філософські та економічні обґрунтування реформ (вільні люди обирають вільних лікарів, «гроші йдуть за пацієнтом» тощо). Не дивлячись на те, що за своєю суттю вони є звичайною демагогією, але в нашому суспільстві ці обґрунтування є смислами, які є ідеологічною базою «реформ».

Мабуть, мало хто пам’ятає про ініціативу президента України Петра Порошенка про широкосмуговий інтернет та сільські амбулаторії, яка станом на вересень 2018 пішла у забуття. Ця ініціатива затверджена парламентом спеціальним законом. Офіційний сайт Мінрегіону повідомляє, що для імплементації закону про розвиток первинної допомоги у сільській місцевості, який має номер 2206 загальний обсяг субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам у 2018 році складає 5 млрд грн (4 млрд грн — призначення 2017 року, 1 млрд грн – 2018 року). Незважаючи на це лише 31 липня цього року на сайті Міністерства регіонального розвитку нарешті з’явилася інформація про наміри будівництва у 15 регіонах України 310 сучасних нових амбулаторій. Це перший пул проектів, який затвердили Наказом Мінрегіону, і які реалізовуватимуться за рахунок субвенції на розвиток сільської медицини.

Очільник міністерства Геннадій Зубко заявив, що міністерство рухається чіткою маршрутною картою з впровадження ініціативи президента України Петра Порошенка з розвитку якісної медицини у сільській місцевості. Амбулаторії будуватимуться в рамках нової мережі первинної медичної допомоги по всій території України. Нова мережа первинки була сформована відповідно до методики, розробленої Мінрегіоном спільно з МОЗ, та передбачає будівництво 505 нових амбулаторій.

Серед переліку затверджених проектів, амбулаторії моно-практики з 1 або 2 лікарями без житла — 102 об’єкти та з житлом – 104 об’єкти. Заклади групової практики на 3-4 лікаря (94) та на 5-7 лікарів (10).

Перебуваючи з дружнім візитом на президентському «5» каналі у середині серпня  віце-прем’єр-міністр підкреслив, що відправною точкою реформи первинної медицини була ревізія наявного майна і кадрового складу. «Ще минулої осені, за ініціативою президента, ми проаналізували ситуацію із забезпеченням сільського населення лікарями, умови їхньої праці, наявність ФАПів або амбулаторій у населених пунктах, їхній стан. З’ясувалося, що 80% таких закладів не мають сьогодні навіть санвузлів, 75% не мають водопостачання. Щодо необхідної кількості лікарів — вони ніби є, але від необхідних 4,1 лікаря на 10 тисяч населення, ми наразі маємо показник у 3,3. І здебільшого вони сконцентровані в обласних і районних центрах, або у великих селах», — пояснив Зубко.

«Сьогодні перед нами стоїть важливе завдання — яким чином повернути лікаря у село. Привести лікаря до амбулаторії, яка розташовується у мазанці позаминулого століття, нереально. Він повинен мати житло, достойні умови праці і автотранспорт. В Україні близько 22 700 сіл та селищ, і лікарі мають бути мобільними. Тому важливим було питання мотивації молодих людей, які закінчують медичні виші. Сільська медицина наразі тримається на лікарях, які пропрацювали по 20 і більше років. Є й такі, що вже 36 років у професії, і таких фахівців понад 40%», — розповів урядовець.

Саме так — планами з побудови нових  амбулаторій, закінчилася епічна загальнонаціональна боротьба з «фінансуванням стін». Але усім зрозуміло, що «амбулаторна» ініціатива президента походила зовсім не з любові та турботи про селян, а з розрахунків перетягнути на свій бік сільський електорат. Це те саме, що свого часу робила Юлія Тимошенко, закуповуючи на села німецькі «Опеля». Після того, як стало зрозуміло, що Петру Олексійовичу ніколи не стати президентом вдруге його запал щодо проведення широкосмугового інтернету у сучасні амбулаторії із зрозумілих причин зник, а зведення самих амбулаторій, судячи з планів Зубка, переноситься на зиму. Грудень-лютий, як відомо, є найбільш оптимальними місяцями для виконання будівельних робіт.

 Отже, марнування літнього вікна можливостей для реалізації розрекламованої програми дає підстави вважати, що новітні заклади охорони так і не будуть збудовані. І це досить дивне рішення, яке не пояснюється відсутністю перспектив розширення електоральної бази. Треба розуміти, що українська культура освоєння бюджетних коштів передбачає мінімум 50% їх привласнення. Тобто не станеш президентом, але пару мільярдів грн. можна «підзаробити». Однак пояснення цьому є.

Схоже на те, що Мінрегіон став заручником реформаторських смислів. І першим смислом, який заважає почати будівництво нових стін є: «вільні пацієнти обирають вільних лікарів». Справа у тому, що скільки б МОЗ не вправлявся у ліберальному популізмі суть цього гасла полягає не у виборі, а у відборі ринком найбільш вправних та орієнтованих на комерцію лікарів. І цей відбір однозначно закінчиться значними кадровими втратами. Будувати амбулаторії під скорочення кадрів якось уже зовсім неправильно.

Другим смислом, який стоїть на перешкоді будівництва є фінансування медичних послуг і відмова фінансувати стіни. Виведення з структури собівартості медичної послуги витрат на комунальні платежі робить базову ставку у 370 грн неспроможною сумою для утримання на балансі амбулаторії. Якщо до цього додати забезпечення амбулаторії відповідно до табелю оснащення за рахунок коштів об’єднаних територіальних громад (ОТГ), то інтерес ОТГ до амбулаторій наближається до нуля. Заклад охорони здоров’я є непосильним тягарем і взагалі абсурдним явищем. Для чого ОТГ утримувати 200 метрову амбулаторію, оснащену клізмою та сантиметровою стрічкою для вимірювання окружності живота? Уже краще хату-мазанку ХІХ століття, а на гроші Мінрегіону збудувати церкву, яка насправді перейде на самофінансування, оскільки довіра до попа є вищою як до сімейного лікаря, а тариф на газ є удвічі меншим від тарифу для населення і у 4 рази нижчим як для амбулаторії. До речі, Гройсман піднімаючи тариф на газ для громадян пояснював подорожчання перехід на єдиний тариф на газ як для домогосподарств так і для підприємств. До останніх чомусь у нас зараховані і лікарні.

Це не єдині смисли, заручниками яких стали самі реформатори. Реформатори котрий рік вперто посилюють первинний рівень з метою розвантаження вторинного . Дуже хочеться запитати: а у нас перевантажений вторинний рівень? Його треба розвантажувати? Так ніби 4 роки нас не переконували у тому, що стаціонари в країні реально використовуються на 30%, а їх площа дорівнює площі Естонії, пропонуючи у вечорі зайти до лікарні і переконатись у 70% порожніх ліжок.

Пропонуючи перевернути піраміду звернень з 20% на 80% на користь первинного рівня пропагандисти реформ якось не можуть порахувати, що зменшивши звернення на вторинний рівень у 4 рази заповненість стаціонарів зменшиться з 30% до 7,5%. Боротьба із завантаженістю вторинного рівня витікає з нерозуміння структури звернень. І базова причина лікування 80% на вторинному рівні громадян зовсім не медична і називається вона бідність. У найбіднішій країні Європи звернення до лікарні відбувається виключно у екстрених ситуаціях, це часто занедбані стани, які відносяться до медицини складних випадків, місцем надання допомоги при яких є виключно стаціонари, тобто вторинний чи третинний рівень. Не збільшивши макроекономічні показники неможливо вплинути на структуру звернень.

В нашій країні уже 27 років успішно працює олігархічно-люмпенівська модель організації держави. Якість людського матеріалу дозволяє спрогнозувати тривалий час її існування. Така організація завжди має дві проблеми, які напряму позначаються на сфері охорони здоров’я: низький показник ВВП на особу (2200 доларів) та несправедливий перерозподіл бюджетних коштів на користь силових структур, що і є причиною низьких показників виділених бюджетних коштів на ОЗ (3% від ВВП за рахунок бюджетних коштів загалом та 80 доларів на душу).

Парадоксальність мислення українських реформаторів полягає у тому, що бідність вони використовують для обґрунтування розбудови первинного рівня, який є похідним заможності суспільства. Для порівняння: у Франції на одну особу на медичні потреби асигнується 5 тис доларів бюджетних коштів , а в Україні припадає 2 200 доларів ВВП на душу . Різницю відчуваєте? – реальних 5 тис доларів на лікування і віртуальних 2200 доларів ВВП на душу.

Фінансова спроможність та адекватна політика урядів європейських країн дозволили влити колосальні кошти у медицину простих випадків, що позначилось на оснащені амбулаторій лікарів загальної практики, які стали центрами не лише лікування, але і профілактики завдяки додатковому бюджетному стимулюванню. Все це, безперечно  змінило структуру звернень. В Україні на сантиметрову стрічку, призначену для вимірювання окружності живота намагаються завести 80% звернень за медичною допомогою, головною причиною яких є ургентні випадки. Просто феєрично.

Бідні країни, такі як Мозамбік чи Зімбабве, розуміють це й тому мають у розпорядженні  кілька лікарень та кілька сотень лікарів. Ці країни не розвантажують стаціонари. В Україні вперто намагаються їх розвантажити і перемістити пацієнтів у амбулаторії, які або ніколи не будуть збудовані, або ніколи не будуть оснащені, або ніколи не будуть укомплектовані лікарем, або і перше, і друге, і третє бо немає за що це зробити.  

Стрижнем будь-якої системи охорони здоров’я є екстрена медицина. З неї все починається. Це розуміють навіть в Африці. Це розуміли в СРСР. Але цього не розуміють  в Україні, де на фоні відсутності ургентної допомоги розвантажують вторинний та третинний рівні, тому що 70% ліжок не використовуються.

Уважно спостерігаємо за подальшими кроками реформаторів.

Анатолій Якименко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.