МЕЛЬНИКОВ Л.Г. ХУДОЖНИК КОБИЛЕНКОВ М.В.
Залишаючись вірними власним принципам, ми продовжуємо реагувати на вихідців з медичного середовища, які пробують себе у політиці. Цього разу черга дійшла до Катерини Амосової, яка, зробивши перші кроки у політиці, здобула статус публічної особи та згодом опинилася в центрі скандалу пов’язаним з адмініструванням Національного медичного університету. Про пані Амосову ми не будемо писати нічого, оскільки це не потрібно. Катерині Миколаївні, так само як і колись Борису Тодурову, просто доведеться виконати роль збірного образу української радянської буржуазної медичної еліти.
А говорити ми будемо про ринок, комерційне лібідо та приватизацію. Не глибоко так, про все потрошки, а головне зрозумілою для лікарів мовою.
Візит у травні до Вінниці Ольги Богомолець спонукав нас поговорити про якості політика. Настав час дещо пригадати з того. Політик, це людина, яка здатна виокремлювати з потоку системоутворюючі речі. Нерідко ці речі не мають нічого спільного з медициною. Наприклад, якщо діяч від медицини говорить про недостатню оперативну активність хірургів районних лікарень і збирається щось реорганізовувати, то він повинен розуміти, що вплинути на цей показник без вирішення проблеми доріг в Україні не можливо. Тобто дороги є системоутворюючим елементом в організації надання медичної допомоги, якість яких не можна просто так ігнорувати.
Таким самим системоутворюючим елементом сучасної української медицини є нелегальний приватний ринок медичних послуг. Помилкою буде вважати, що цей інститут формувався протягом української незалежності. Треба розуміти, що він дістався нам у спадок від СРСР і на сьогодні представляє чітко організовану структуру зі своїми правилами гри та смислами. До речі, у нас багато у вузьких колах розумні люди говорили про нові смисли. Так ось новий нелегальний ринок народив свої сенси.
Ось кілька з них для прикладу:
частина бюджетних коштів за означенням має розкрадатися, обладнання куплене за бюджетні кошти повинно приносити прибуток і використовуватися в комерційних цілях, найкращі місця у ринку повинні займати спеціальні особи – вихідці з еліти, «чорні» (сімейні лікарі, педіатри тощо) повинні обслуговувати «білих» (спеціалістів вторинного і третинного рівня), за місце у ринку треба сплатити «організаційний» внесок та інше.
І якщо хтось думає, що він напише якусь чергову стратегічну концепцію чи навіть прийме якийсь закон, і усі ці правила та нелегальний ринок кудись подінуться, то він дуже і дуже помиляється. Тому що тримачі смислів, які створили нелегальний ринок давно теоретизували та лапідарно узагальнили, те, що вони створили: краще нелегально працювати на себе ніж легально на когось. Це узагальнення і усі ці смисли не озвучуються на конференціях і не вивішуються на банерах. Але вони існують, і не просто існують – на них тримається система. Будь-яка система – це завжди смисли, які виходять з нормативно-ціннісних орієнтирів соціуму.
Події, які відбулися в Національному медичному університеті ім.. О.Богомольця просто та промовисто все підтверджують. І немає різниці, хто буде наступним ректором, історія повториться знову. Навіть якщо цього ректора оберуть виключно студенти на чесних і прозорих виборах. Треба розуміти, що інших людей у системі немає.
І тут ось подумалося таке. А для чого у нас існують державні медичні університети? Давайте проаналізуємо випуски десяти останніх років. Яка доля молодих лікарів після закінчення навчання? Для чого витрачаються бюджетні кошти?
Ми не будемо зараз обговорювати проблему автономізації ЗОЗ, це не є завданням цього тексту. Але давайте погодимося, що ми маємо справу з колосальним надлишком лікарів, які з року у рік відправляють у ринок державні медичні університети, і від цього «баласту», за задумом реформаторів мають звільнитися автономізовані лікарні. Підкреслюємо, всі ці випускники відправляються у ринок. Саме так, державні медичні університети за бюджетні та за приватні кошти готують фахівців для ринку. Хтось з них виїжджає за кордон, хтось працює в офісах фармкомпаній, хтось стає ріелтором, девелопером чи таксистом, хтось купує місце у міській поліклініці або користуючись родословною безоплатно працевлаштовується на кафедри та в наукові інститути. Але все це ринок, нехай і у якісь сфері він є нелегальний. І якщо до молодих людей, які вчилися за власний кошт питань немає, то до тисяч бюджетників вони, мабуть, мають нарешті з’явитися.
Дуже допитливі читачі можуть поцікавитися скільки першокурсників в США переступають поріг медичного факультету університету і порівняти цю цифру з Національним медичним університетом. Тому, якщо на 5 років припинити набір у медичні університети всієї України, цього ніхто не помітить. Тобто, якщо вже ми говоримо про оптимізацію бюджетних витрат на медицину, то може варто почати з самого початку – медичних університетів? Залишаючи у державній власності стіни, вікна та дах, мабуть, варто здати приміщення сьогоднішніх «храмів науки» у оренду підприємливим ректорам, попередньо знявши їх з бюджетних ставок, після чого нам всім не буде діла до того скільки коштує у їдальні пляшка «Боржомі» і хто у цьому закладі є ректором.
А що ми можемо зробити з комерційним лібідо? Раз воно є, то його треба відправити у ринок, а не платити за його наявність бюджетні кошти.
Ми повинні нарешті зрозуміти просту річ: якщо держава не спроможна використати своє право на насильство до порушників законів, якими регулюються правила поведінки посадових осіб у державному закладі, то такий заклад не є державним. Приклад з Національним університетом є промовистим та яскравим – заклад, де-факто, не є державним, навіть якщо ректору заборонили заходити до себе у кабінет за кримінальне порушення.
Й на останок. Нелегальний приватний ринок медичних послуг – він є. І він є системоутворюючим елементом. Все і всі обертаються навколо цього ринку, у тому числі пані Павленко та пані Амосова. І поки він буде існувати, доти проблеми медицини тільки прибуватимуть, оскільки цей ринок є порочним. І ніякі вибори ректорів чи автономізації закладів нічого не вирішать. Проте чомусь ніхто впритул не бачить ані ринок, ані його пороків.
