0

Про університетські клініки

водников

Уроки плавання в очікування глобального потепління. Валентин Губарев

Після закінчення брифінгу в Українському кризовому медіа-центрі, присвяченому реорганізації міністерства, молода і мила журналістка з мікрофоном каналу «1+1» притримала на виході міністра ОЗ Олександра Квіташвілі, з метою поговорити про трансформацію Республіканської клінічної лікарні МОЗ України, відомої у Києві як Лікарня водників, в університетську клініку. Старт цьому процесу надало звернення колективу НМУ ім. О.О. Богомольця  до МОЗ України. Про відомості щодо «зустрічного  позову» колективу медиків з проханням перетворити НМУ ім. О.О. Богомольця у навчальний підрозділ Лікарні водників поки не чути.

Ситуація, яка розгортається у цьому закладі дуже класична для українського медичного товариства: при зустрічі міністра з колективом відомчої лікарні – все добре і всі «за», на зборах колективу – все погано і всі «проти».

Міністр Квіташвілі запевнив про відсутність будь-яких насильницьких дій, але й водночас висловив щире здивування спротиву з боку колективу: «Я не можу зрозуміти чому хтось має бути проти відкриття університетської клініки, коли в університету є ресурси, є фінанси, вони можуть вкладати, можуть розвивати».

Цей діалог, власне, і став приводом для розмови про університетські клініки – чергової «тєми» вітчизняних реформаторів, які, схоже, серйозно інфікували нею чинного міністра.

Ідея створення університетських клінік сягає своїм корінням «сивої давнини»  української медицини і походить вона, якщо вірити апологетам поєднання науки і практики, з радянської мрії про відродження університетських клінік, з того самого часу, коли постановою Раднаркому СРСР інститутські клініки зробили комунальними лікарнями у 50-х роках минулого століття.

Процес навернення до науки у сучасній Україні розпочався з Донецька, де у середині 90-х років були створені клініки Донецького НМУ: клініка ортопедії і травматології та акушерсько-гінекологічна клініка (Донецький регіональний центр охорони материнства і дитинства під керівництвом академіка В. Чайки). Наступним кроком було затвердження пілотного проекту щодо створення університетської клініки шляхом передання міської лікарні із власності комунальної громади в державну власність – у 2004 році на державному рівні було підтримано ініціативу Одеського медичного університету, який взявся за розбудову новітнього інноваційного центру, роботу якого високо оцінив не хто не будь, а знаний прихильник розвитку науки, колишній Президент України В.Ф. Янукович.

Далі – більше. За ініціативи прем’єр-міністра України Миколи Азарова започатковано будівництво великої багатопрофільної університетської клініки Вінницького нацмедуніверситету: розроблено проект, виділено землю під будівництво, вкладено певні кошти, «це буде потужна університетська клініка ( її класичний зразок) – вона розрахована на понад 1000 ліжок, і обслуговуватиме крім Вінницької ще кілька невузівських областей (Черкащину, Кіровоградщину, Хмельниччину, Житомирщину). До речі, там буде обладнано вертолітний майданчик. Тож перед університетом постане завдання кадрового і матеріально-технічного забезпечення такого закладу». Одним словом – роботи на роки.

Зрозуміло, що в СРСР ніяких університетських клінік ні у колишньому, ні у нинішньому їх розумінні не було ні до 50-х років ні після них. Ніхто про них не мріяв й до1991 року. І зовсім не тому, що університети називалися інститутами. Мріяти про поєднання науки і практики не було ніякої потреби. Всі пацієнти інститутських клінік були зобов’язані надавати себе в користування кафедрі та студентам відповідно до писаного і неписаного медичного законодавства, яке походило з позитивістської концепції права. Його суть влучно сформулював англієць Джеремі Бентам: право — це «веління суверена». Відповідно до його волі влада у клінічних лікарнях належала кафедрам, завідувачі яких проводили оперативні наради та розподіляли оперативну активність між усіма членами колективу – клініцистами та ординаторами на користь, звичайно, перших.

Тому дуже помилково вважати, що актуалізація проблеми університетських клінік походить з якоїсь ідеї. Необхідність створення університетських клінік – це реакція вітчизняних «науковців» на програну конкурентну боротьбу за пацієнта. Мова іде саме про ту конкуренцію, про яку так полюбляють поговорити реформатори. Саме тому університети апелюють до МОЗ, а не до ринку, який свою відповідь дав – більшість фахівців університетів ринку медичних послуг не потрібні.

Ще один важливий висновок – ринок, виявляється, не гумовий, і він не може розмісти та нагодувати усіх бажаючих. Своїм дітям нічого їсти. І це треба розуміти.

Що ж стосується здатності університету «вкладати і розвивати», як стверджує міністр, то для цього треба просто орендувати приміщення і відкрити власну клініку, а не відбирати сегмент ринку за допомогою адміністративних важелів впливу, отримуючи на додачу кріпаків.

Читачеві безперечно буде цікаво дізнатися звідки взялася конкурентна боротьба у соціально-бюджетній сфері. Дуже просто – тримачами смислів вітчизняної медицини сформований ринок…прямо в державному секторі. Якщо дуже треба гроші, то можна. Перемогу у ринку отримав той хто зміг довести свою потрібність, а також той, хто зумів створити вигідні для себе правила гри і закріпити їх у формальний і неформальний спосіб, тобто, інституціоналізуватись.

Треба розуміти, що ринок це завжди інститути. Інститути, які походять з ціннісно-нормативних орієнтирів соціуму. Тому вести мову про нечесну конкуренцію, це не розуміти аморальної сутності обох сторін у змаганні за місце під сонцем. Треба просто визнати, що українська наука у цій нечесній боротьбі була декласована. І така сама доля на неї би чекала якби конкуренція була чесною. Українському пацієнту не потрібен фахівець у білому халаті, який до термінів глікозаміногліікани та циклопентанпергідрофенантрен вивчив ще два: гайдлайн та трайл.

Українському пацієнту потрібні повага та результат. Емансипація і повага до людської гідності є невід’ємною частиною ринку та свободи і не передбачає використання пацієнта у якості тренувального муляжу. Тому лікарі ординатори захищають не лише свій сегмент ринку від непроханих гостей, але й гідність пацієнта від щоденних оглядів десятків зівак. Саме тому медичний колектив будь-якої лікарні, у тому числі й Лікарні водників, буде проти підпорядкування університету.

У цій короткій замітці не йдеться про особливості взаємин між «практиками» та «кафедралами», та не аналізується причини неконкурентноспроможності останніх. Це, зрештою, не так важливо.

Проблема полягає не в університетських клініках, а у тому що маса клінічного матеріалу не опрацьовується і не аналізується, тобто, марнується. І не факт, що потрапивши до рук «науковців» медичні заклади стануть осередками науки в середині яких запанують атмосфера творчості і дерзання. Окрім того, чомусь ніхто не задумується про кількість студентів, яку намагаються підготувати для ринку медичні університети за бюджетні кошти (український феномен). Якщо замислитись над цим питанням, то може проблема в університетських клініках виявиться не такою гострою?

Цікаво, що в середовищі, наприклад, репродуктологів ви не почуєте розмов про університетські клініки. Такої проблеми там не існує. Клініки репродуктивної медицини гармонійно поєднують науку і практику, а 30-и річний лікар ординатор на науково-практичній конференції дасть фори будь-якому сивочолому професору з хірургії чи терапії, передусім за масштабністю мислення.

Й наостанок щодо давньої мрії про університетські клініки з кінця 50-х. Не потрібно забувати, що медичні заклади в руках людей з науковими ступенями в сучасних умовах, це не просто заробіток на лікуванні чи навчанні студентів, це можливості проведення клінічних досліджень, які є суттєвим джерелом прибутку. Висловлюючись діалектом закарпатського коміка, який вдало вжився в образ російського пропагандиста Дмітрія Кисильова: «Совпаденіє? Не думоув».

Анатолій Якименко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.