0

Про визначення об’єму обов’язкової медичної допомоги та принципи фінансового забезпечення

cats

Блакитна безодня. Серія “Сині коти”. Ірина Зенюк

В рамках обговорень медичних реформ від медичної громадськості доволі часто чути заклики про визначення фіксованого пакету гарантованих державою медичних послуг. З боку урядових структур поширюються думка про переважну турботу про малозабезпечених. Мовляв  бюджетні кошти мають використовуватися для оплати медичної страховки пенсіонерам та інвалідам, працююче населення повинно само собі купувати страховий поліс.

Окрім того, пропонується гарантії держави забезпечити державними цінними паперами, а ризики застрахувати в найбільших страхових компаніях світу. Ще є пропозиції страхувати лікарів від лікарських помилок та нещасних випадків. Одним словом, страхувати всіх і від усього.

Почнемо з визначеності держави щодо гарантованого мінімуму медичних послуг. Визначеності не буде ніколи, принаймні при нинішній якості українського істеблішменту. Тому що визначеність – це відповідальність і зобов’язання – чесноти не притаманні вітчизняній еліті. Окрім того, в українському суспільстві чомусь вважають, що перелік хвороб та послуг для громадян має скласти держава. Вона ж і має визначити об’єм допомоги. Це принципова помилка. Цю роботу мають зробити потенційні пацієнти. Як? Це їх проблеми. В іншому випадку ніякого переліку ніколи не буде.

Далі. Забезпечення страховими полісами незаможних громадян за рахунок бюджетних коштів. Важливо розуміти просту річ. Будь-яка система національної системи ОЗ можлива виключно завдяки реалізації принципу солідаризму. Принцип солідаризму покладений в основу як страхової моделі (будь-якої), так і бюджетної. Варто нагадати, що весь тягар у накопичені коштів в системі фінансування ОЗ завжди лежить на економічно активному населенні. І це нормально й справедливо. Однак віддати ці кошти у повному об’ємі громадянам, які мають меншу дольову участь у формуванні бюджету – не справедливо. Фактично, це двічі оподаткувати заможних.

Що ніяк не можуть зрозуміти в Україні, так це те, що в медичній сфері накопичені кошти розподіляються порівну між її учасниками. Наприклад, при лікуванні апендициту водій таксі та обласний прокурор мають отримати однакову суму із зведеного медичного бюджету по цій нозології.  Ця норма взагалі не обговорюється. Але цього, як ми розуміємо, немає.

А тепер до головного запитання. Чому в Україні ніколи не буде визначений так званий гарантований державою пакет. Все дуже просто. Тому що в нашій країні при реалізації принципу солідаризму, немає жодної нозології, лікування якої держава може забезпечити не те щоб у повному об’ємі, а хоча б менш як із 50% дольовою участю пацієнта. Це стосується всіх порожнинних операцій (апендектомія, холіцистектомія, кесарів розтин, защемлена кила тощо). Це стосується всіх ургентних станів у кардіології, ангіоневрології, пульмонології тощо. А це значить, що в Україні де-факто відсутня екстрена та невідкладна допомога як явище.

Іншими словами, для того аби повністю забезпечити одну роділлю при абдомінальному розродженні треба якусь кількість вагітних примусити самостійно оплатити свою допомогу. Або для того, аби ввести тромболітик одному пацієнту при ішемічному інсульті, десятки інших соматичних хворих залишаються без будь-якого медикаментозного забезпечення. Та й сам щасливий отримувач тромболітичної терапії все інше купує сам. Хто в темі, знають, що лікування інсульту не обмежується тромболітиком.

Що стосується страхуваня ризиків та цінних паперів, то це “дуууже” перспективна тема для страховиків… Нехай вони нею й займаються. Українцям це все не загрожує найближчі десіліття.

Тому, коли ми пропонуємо якісь варіанти по оптимізації і впорядкуванню надання медичної допомоги, завжди треба пам’ятати про ключові принципи навколо яких формується організація її надання – солідаризм та справедливість.

Анатолій Якименко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.