0

Про загальну практику в контексті зміни політико-філософської концепції в країні

Попередній текст, який був присвяченій інтегрованій медицині і розглядався в контексті первинного рівня закінчився СИСТЕМОЮ та безсистемністю. У цьому дописі, як і обіцяно, буде продовжена тема рівнів медичної допомоги та невід’ємної її складової загальної практики. Але почнемо з того з чого закінчили.

Коли ми говоримо про медичну систему, то маємо розуміти, що вона є невід’ємною складовою суспільно-політичної системи. Інакше бути просто не може. Те що сьогодні відбувається з медициною можна охарактеризувати як процес деградації. Але якщо бути більш точним, то варто говорити про адаптацію системи медичної допомоги відповідно до примітивізації і деградації політикуму та соціуму. Тобто вони, соціум та політикум, деградували давно, тепер під деградацію підтягують всі сфери життя. І це стосується не лише медицини, а й освіти, економіки, юриспруденції тощо. Антикорупційна прокуратура, антикорупційний суд – це все воно.

Хтось запитає: не вже радянське суспільство мало вищій рівень організації чи було кращим? Що стосується «кращості», то однозначної відповіді на це питання немає. Якась частина сучасного соціуму робить зусилля і розвивається у кращий бік, але паралельно відбуваються процеси деградації і постколоніальна політична еліта, спираючись на аморальну більшість постійно бере верх.  Щодо рівня організації, то відповідь проста: радянське суспільство було вище організованим і мало вищий рівень. Безперечно, організація забезпечувалася централізовано вузьким колом осіб, але факт залишається фактом.

У мене в фейсбучних друзях є добрий десяток політологів, політтехнологів та політичних філософів. Один з них, Сергій Таран,15 березня написав такий статус: «Якби мене спитали яка наука зробить справжній прорив в Україні, то я б відповів, що це не IT, не ядерна фізика, не аграрний сектор, і навіть не військові науки (хоча все це архіважливо). Проривна наука для України – це політична освіта населення. Освіта тотальна, з дитсадка і шкільної лави, з жорсткими екзаменами і без шансів на кар’єру й участь у політиці, якщо ті іспити не складені… Тільки тоді з’явиться, принаймні, шанс вигребти з верескливого болота слизької безвідповідальності і невігластва».

Я далекий від того, щоб вважати таку постановку питання вичерпною, але насправді політичну освіту варто запроваджувати. Принаймні для вирішення медичних проблем вона є обов’язковою.

Система Семашка є плоть від плоті радянської політичної системи. Будь-яка політична система нерозривно витікає з ціннісних орієнтирів суспільства та розуміння природи людини. Російський націонал-комунізм базувався на створені рівних умов. Для порівняння, США – країна рівних можливостей. Між рівними умовами та рівними можливостями є принципова різниця.

Країна рівних можливостей на практиці означає можливість для індивіда проявити свої сильні сторони, тобто реалізувати природну соціальну нерівність в індивідуальному порядку. Країна рівних умов нівелює природну нерівність і не дає такої можливості. До речі, для цього в СРСР був введений культ колективного.

Треба розуміти, що можливість проявити свої сильні природні сторони пов’язано не лише з бажанням отримати матеріальний зиск. Це важливий акт самоствердження і самостійності.

Тому в СРСР, якщо ви хотіли блиснути своїми здібностями, не факт, що вам давали можливість зробити це. Адже ваші блискучі здібності ставили у незручне положення слабших, яким нічим було похизуватися. Якщо ж сильна людина все таки проявляла свої кращі сторони, то як мінімум система не дозволяла їй отримати від цього матеріальний зиск. Більш лояльним, відповідно до встановлених правил, система дозволяла безкоштовно працювати на слабких, менш лояльні дуже шкодували, що колись намагалися «випендритися».

Проте не можна сказати, що СРСР – це влада слабких. Але однозначно можна сказати, що колишня радянська імперія – це система для слабких і в ім’я слабких. Природа такої філософії криється у російському розумінні справедливості та витікає з природи російської людини. Вся справа у тому, що на відміну від англосаксів, у яких джерелом справедливості є свобода і працелюбність, в Росії джерелом справедливості є лінь та її рідна сестра заздрість. Окрім того, російські тримачі смислів вважали і вважають, що пересічний російський індивід не здатний до жертовності, тому йому треба у цьому постійно «допомагати». Американцю такої допомоги не потрібно, – заробивши кошти він жертвує на користь бідних у різноманітні фонди. Перефразовуючи Федора Достоєвського: «русский человек без коммунизма – дрянь».

Ось лише після такого довгого вступу можна переходити до загальної практики та рівнів медичної допомоги.

Перед тим як почати шукати істину задамося дуже простим запитанням: лікар загальної практики, це одержимий медициною невиправний «трудоголік», обдарований геній та цілісна особистість здатна до системного мислення, якому доручено виконувати надскладні медичні задачі чи безталанна ледацюга та нездалий ремісник, якому сильні світу цього скинули прості випадки, які відволікають їх, сильних, від великих справ та великих грошей?

Відповідь на це питання є абсолютно очевидна. Лікар загальної практики на сьогодні, це сформована ринком спеціальність, яка виникла в результаті жорсткої професійної конкуренції. Функціональні обов’язки цього «універсала» прописані лікарями спеціалістами, які делегували йому кожний зі свого напрямку перелік простеньких завдань. Пульмонологи віддали гострі респіраторні захворювання, кардіологи  артеріальну гіпертензію та стабільну стенокардію, педіатри кір та епідпаротит, хірурги – панариції та неглибокі різані рани, гастроентерологи – гастрити, паразитологи – педикульоз, неврологи – радикуліти і таке інше.

У ХІХ столітті говорити про загальну практику взагалі не коректно. Економічні можливості країн, у якомусь там 1861 році, та рівень розвитку медичної науки формували просте поняття «лікар». Або іншими словами, за теперішніми мірками, всі лікарі в ті часи були лікарями загальної практики.

Потім, треба розуміти, що саме поняття загальної практики та вузької спеціалізації – це не щось стале. Якщо 50 років назад акушерство та гінекологію, педіатрію можна було вважати спеціалізованими напрямками, то у ХХІ столітті це напрямки загальної практики, яких є 5: терапія, педіатрія, акушерство та гінекологія, хірургія, стоматологія.

І коли в ХХІ столітті десь на віддаленому хуторі терапевту пропонують ведення нормальної вагітності, а тим більше ангажують на прийом пологів, то треба ставити питання про зміну вищої політичної влади у країні, можливо силовим способом.

Рухаємося далі. Процес фетишизації первинного рівня в Україні супроводжувався процесом сакралізації лікаря загальної практики. Ці явища не є випадковими і напряму пов’язані з новою політико-філософською концепцією в Україні. Безперечно цю концепцію ніхто не приймав, але «ВОНА ПРАЦЮЄ».

Якщо в СРСР сильна політична еліта примушувала сильних людей обслуговувати слабких, що дуже влучно артикульовано комуністичним гаслом «от каждого по способностям – каждому по потрєбностям», то в Україні слабка та ущербна політична еліта намагається використати таких самих слабких та ущербних для того, аби дурити один одного.

Порошенко-Гройсман, Супрун-Ковтонюк, лікарі загальної практики – це все складові елементи одного ланцюга. І всі вони один одного дурять.

Що стосується сильних, то цій країні вони не потрібні. Для сильних – відкрили кордони для еміграції.

Тобто ми хочемо сказати, що лікар загальної практики є продуктом негативної селекції. І ніякого прориву у вітчизняній медичній сфері дана категорія забезпечити не може за означенням. І не лише в Україні, а і в США, Канаді, Греції, Польщі, Нідерландах тощо. Авангардом медичної сфери були є і будуть спеціалісти. Спеціаліст – це людина яка пройшла через горнило загальної практики. Репродуктолог через загальну практику з акушерства та гінекології, кардіохірург через загальну практику хірургії, кардіолог через загальну практику з терапії й таке інше.

Спеціально для молодої команди МОЗ пояснимо специфіку медичної освіти та принципи формування ієрархії в медичній сфері так як воно мало би бути, або пояснимо хто кому Рабінович.

 Під час медичної освіти в університеті лікарям даються важливі базові аспекти медичної та гуманітарної освіти. Наприклад, на кафедрі нормальної фізіології студенту намагаються закласти в голову, що артеріальний тиск у людини залежить від чотирьох складових: роботи серця, об’єму циркулюючої крові, периферичного опору судин та густини крові. На кафедрі патанатомії пояснюється, що кожна нозологія має свою патанатомію, а дистрофія це не слово, яким в дитинстві називають худих дітей, а структурне відображення порушень метаболізму, котре має 4 механізми: інфільтрація, декомпозиція, спотворений синтез та трансформація. На кафедрі біохімії пояснюють, як здійснюється зв’язок між білковим, вуглеводним та жировим обмінами, що для цього є центральні метаболіти тощо. На кафедрі філософії кажуть, що свобода – це пізнана необхідність. І так далі. Так ось студенти, котрі відбираються на загальну практику упускають в навчанні базові елементи освіти і тому ніколи не можуть сформувати цілісної картини функціонування ні організму людини, ні поведінки її в соціумі. Більше того, цілісність і системність – це дефіцитний соціальний ресурс, який властивий тільки невеликому відсотку людей. З огляду на деградацію та занепад медичної сфери протягом кількох десятиріч смію передбачати, що люди з дефіцитним соціальними здібностями не лише пішли з медицини чи кудись виїхали, вони давно туди не заходять уже років з 10 щонайменше.

Якість медичної допомоги визначається не наближеністю (хоча насправді вона віддаляється) людини одягнутої в білий халат до пацієнта, а якістю самої людини, яка отримала якісну освіту. Якісна освіта не обмежується якісним навчанням в університеті. Лікарів вчать лікувати не професора на кафедрах, а такі самі лікарі, які його оточують протягом 5 років після інтернатури. І якщо лікаря після університету запхати в село де він буде один, або в середовищі недоумків та ледацюг, котрі самоізолювалися від світу в центрах первинної медико-санітарної допомоги, то громадянин не отримає медичної допомоги взагалі, а не те що якісної медичної допомоги. Але для цього щоб це все зрозуміти, треба самому щось в житті побачити безпосередньо.

Якщо хтось хоче нам заперечити ми із задоволенням рекомендуємо вивчити принципи рейтенгування та розподілу випускників Національного медичного університету ім.. Богомольця.

Тепер перейдемо бодай до часткових висновків, котрі випливають з попередніх двох текстів. Почнемо з рівнів медичної допомоги, про що було багато сказано раніше. В Україні визначення рівнів медичної допомоги дано за абсолютно аморфними та хибними критеріями, як то місцем надання допомоги, поширеністю захворювання тощо.

Головним критерієм рівня медичної допомоги є складність медичного випадку. Є медицина простих випадків, складних випадків та надскладних випадків. Медицина простих випадків – це первинний рівень. Медицина складних випадків – вторинний рівень, надскладних випадків – третинний рівень. Прості випадки обслуговуються лікарями нижчої кваліфікації, складні та надскладні випадки лікарями вищої кваліфікації.

  • Якщо до лікарів нижчої кваліфікації не звертаються пацієнти з простими випадками, оскільки не бачать у цьому сенсу, то це не означає, що складні випадки треба адміністративно віддати на первинний рівень, тому що лікарям загальної практики нічим зайнятися або хтось вирішив, що це буде дешевше.
  • Якщо новоствореним лікарям загальної практики дати більше грошей, то це не означає, що вони більше і краще працюватимуть (новим поліцейським також дали більше грошей, але на якість ведення оперативно-розшукової роботи це не вплинуло).
  • Первинний рівень не має фінансуватися за рахунок інших рівнів. Якщо не вистачає грошей на прості випадки, тобто на первинний рівень, то гроші треба залучати з загального бюджету країни.
  • Переведення складного випадку з вторинного рівня на первинний рівень не робить його простим і не здешевлює лікування.

Головною причиною запровадження хибних критеріїв рівнів медичної допомоги і не здатність поділити медичну допомогу на медицину простих, складних та надскладних випадків є нездатність політичної еліти визнати наявність слабких та сильних людей, а медичної еліти визнати слабких та сильних лікарів.

Неспроможність слабких назвати слабкими напряму свідчить, що країною та медициною керують слабкі.

Редакція сайту TRIGGER наполегливо просить слабку політичну та медичну еліту припинити дурити людей і розповідати про сімейних лікарів як лікарів загальної практики, а також припинити розповідати громадянам про лікарів загальної практики як про лікарів, котрі мають якісь особливі здібності.  

 

 

Анатолій Якименко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.