0

Про зміну правового статусу лікарень

Оксана Ямбих

Оксана Ямбих

В інтерв’ю агентству «Інтерфакс-Україна» від 13.03.15  заступник міністра ОЗ Олександра Павленко анонсувала плани МОЗ щодо зміни правового статусу лікарень. За повідомленням представниці МОЗ лікарні залишатимуться у державній чи комунальній формах власності, але змінять свій статус з держустанови на держпідприємство. Це дозволить лікарням не просто розподіляти бюджетні фінанси, а управляти активами. Треба розуміти, що якщо експеримент вдасться, то наступними після медиків будуть пожежники, міліціонери, військові, прокурори та судді. Особливо актуальне питання управління активами стоїть саме у двох останніх фахових середовищах, які також мають реформуватися.

Як з’ясувалося, зараз МОЗ активно співпрацює з відомою компанією “Ернст Енд Янг”, яка «допомагає міністерству за гроші» (є така форма допомоги) провести  порівняльну характеристику різних статусів в частині управління і фінансів. Все це робиться для того аби державі випустити в ринок лікарні підготовленими, залишаючи їх при цьому у державній/комунальній власності.

Представляти інтереси держави в ринку будуть головні лікарі, які стають господарниками та управлінцями. «У них з’явиться можливість самостійно розвивати свій лікувальний заклад», – зазначає Олександра Павленко. Це дуже влучний вислів, якій дуже точно відображає кінцевий результат цього процесу. Можливість розвивати свій (!) лікувальний заклад отримають саме головні лікарі. Очевидно, це станеться після того як статус суб’єктів ринку замість лікарів отримають державні підприємства в особі головних лікарів, а ескулапи присягнуть головному лікарю на вірність підписавши з ним контракт. Якщо це і є анонсована свобода і скасування кріпацтва, то що тоді рабство? Хоча не факт, що головний лікар використає можливість для розвитку своєї лікарні. У нього ще багато чого є свого.

Таким чином, держава легалізує або, іншими словами, узаконює ті практики, які були набуті за 23 роки діяльності лікувальних закладів без будь-яких спроб з’ясувати, що було добром, а що – злом. Тому, наразі, залишається невідомим, що робитимуть у ринку державні медичні підприємства: зароблятимуть на хворобах; вільно жебракуватимуть чи займатимуться шахрайством, адже саме цим вони досі займалися до цього, тільки нелегально. Неясно також чи буде медичним закладам наданий податковий статус неприбутковості. Чи, може, платою за можливість заробляти на хворобах буде обов’язок  поповнювати державну казну податками.

Наведений фрагмент роботи МОЗ дуже добре підходить для того, аби торкнутися важливості теми філософії реформ. У цьому контексті варто нагадати, що 24.07.2014 Наказом МОЗ № 522 в Україні була створена Стратегічна дорадча група з питань реформування системи охорони здоров’я в Україні (СДГ з ОЗ), яка дала життя Національній стратегії побудови нової системи охорони здоров’я в Україні на період 2015–2025.

Цей документ був презентований як філософія реформ під час робочих поїздок міністра Квіташвілі по провідним медичним регіонам країни.

Треба відзначити, що, мабуть, вперше в країні презентація змін відбулася з представлення філософії. І це дуже вірний підхід. Однак важливо розуміти, що філософія, це не спроба захистити себе від запитання: «як зробити?», далекоглядно попередивши аудиторію про те, що презентація представляє ідеальну модель або «світле майбутнє» і лише дає відповідь на запитання «куди ми йдемо?». Філософія, це не сентенції, це не нагода продемонструвати ерудованість чи можливість поговорити абстракціями. Філософія реформ – це визначеність щодо добра і зла. Це пояснення, чому треба робити так, а не інакше, апелюючи до вічного та великого, відкидаючи минуще і дріб’язкове.

 Треба сказати, що в ситуації з медичною реформою є що пояснювати. Вперше за всю історію реформаторських перетворень робиться спроба розв’язати конгломерат медичних проблем в ліберальній парадигмі, поширюючи в маси категорію свободи як цінність. Але ніхто не може пояснити у чому цінність свободи загалом і зокрема у медичній сфері.

 Чому свобода і гроші, а не любов і милосердя? Чи може і свобода, і любов? Якщо так, то де місце цим категоріям і як вони між собою взаємопов’язані у такій делікатній  сфері як медична. Врешті, філософія реформ має дати відповідь на запитання: медицина для українців, це бізнес чи волонтерство. Звідси ми отримаємо відповіді на питання: «ринок чи служіння?»; «медична допомога чи медична послуга?».

 Повертаючись до анонсованих змін правового статусу лікарень, треба нарешті розуміти роль держави у процесі легалізації чи узаконення. Держава, це не лише форма організації суспільного життя, це не є зло для лібертаріанців чи добро для соціалістів. Держава – це як мінімум арбітр. Є сфери діяльності, які не можуть існувати без арбітражу. Наприклад, спорт. Тому держава не може виступати ініціатором і тим більше стороною процесу, переслідуючи корисні інтереси.

 Для наочності. Держава може здійснювати комплекс заходів аби впорядковувати та убезпечувати діяльність з ігрового бізнесу чи проституції (вивести борделі і казино за межі міста). Але держава не може експлуатувати людські пороки для отримання зиску – оподаткування аморальної діяльності з метою наповнення бюджету. Роль держави у сфері виробництва алкоголю – це зло. Ця практика – компроміс із людським сумлінням, який не може бути прикладом. Так можна дійти до того, що оподатковувати корупційну діяльність, легалізувавши купівлю державних посад. Чим не спосіб наповнювати державний бюджет?

Саме тому держава не може просто штовхати лікарні у ринок. Якщо це примус до свободи і до відповідальності, то це так має бути і пояснено. Але у тому й уся проблема, що пояснювати нічого, оскільки держава робить вигляд, що 3% від ВВП, або 10-12% від зведеного бюджету – це не проблема моралі вищої політичної влади. 

 Поки показує на те, що держава під ширмою свободи  хоче поексплуатувати комерційне лібідо пройдисвітів у медичній сфері, якими, власне і є більшість (не усі, тобто) головних лікарів, директорів та інших чиновників для того аби не піднімати питання несправедливого розподілу бюджетних коштів на користь державного апарату (митниця, податкова, держуправлінці, правоохоронців, тощо). Для прикладу, у розвинених країнах на соціальні витрати – охорону здоров’я, освіту, культуру, спорт, ЖКГ і так далі витрачається до 70% бюджету. Витрати на держапарат складають лише 11%.

Про ринок і свободу можна буде говорити лише у тому випадку, коли його прагнутиме соціум: як пацієнти так і лікарі. Але ні від тих ні від інших таких вимог не чути. Ще раз повторюсь: якщо примус до свободи, то необхідно пояснити у чому її цінність і яким чином свобода узгоджується з добром.

Росія несе відповідальність за дискредитацію любові та справедливості у світі. Не хотілося, щоб українці стали могильщиками свободи. 

Анатолій Якименко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.