0

Реформа медичної сфери: увесь час дурити всіх

Першоджерело: http://kiyinfo.com

«Можна дурити весь народ якийсь час, можна дурити частину народу весь час, але не можна обманювати весь народ постійно». Ці слова належать шістнадцятому Президенту США Аврааму Лінкольну. Їх періодично згадують в Україні, однак ті, хто використовує цитату не розуміє, що «правило Лінкольна» діє виключно в англосаксонському світі. В Україні можна дурити усіх і постійно.

14 листопада Верховна Рада України ухвалила закон України «Про підвищення доступності та якості медичного обслуговування у сільській місцевості». Що традиційно являє собою набір невизначеностей та декларацій про наміри, про що свідчить висновок Головного науково-експертного управління (ГНЕУ) Верховної Ради України.

 

Проголосований парламентом документ є юридичним продовженням анонсованого Президентом країни проекту із забезпечення мешканців сіл широкосмуговим доступом до мережі Інтернет із гарантованою пропускною спроможністю, необхідним програмним забезпеченням, комп’ютерним та іншим обладнанням.

Йдеться про так звану телемедицину – використання ком’ютерних та телекомунікаційних технологій для обміну медичною інформацією.

Відповідаючи на питання представників ЗМІ, один з авторів закону, консультант у сфері медичних стратегій та інновацій Вадим Арістов, доповнив відомості про телемедицину і сказав, що широкосмуговий Інтернет це далеко не все. «До літа наступного року ми можемо побачити будівництво першої хвилі медичної інфраструктури – близько тисячі  нових сільських амбулаторій по всій країні. Лікар, – каже пан Арістов – має з’явитися у більшості місць, бо зараз близько 40% лікарів відсутні».

Для того, аби молодий лікар мав бажання їхати у сільську місцевість йому збудують житло та видадуть позашляховик. Про водогін та каналізацію нічого не було сказано, але треба розуміти, що якщо заробітна плата у сільського ескулапа буде обіцяних 17 тис. грн. на місяць, то кілька метрів труб він купить в «Епіцентрі», а вигрібну яму на «10 кубів» йому викопають селяни лопатою.

«Сільська медицина повинна оновитися і залучити нові знання, нових фахівців і ці фахівці будуть центральною фігурою», – відзначив експерт.

Історія «сільського медичного питання» тісно переплетена з реформою охорони здоров’я в країні і бере свій початок щонайменше з 2011 року, а сама проблема сільської медицини є штучно висмикнутою із загального «реформаторського» контексту про що, власне, говорить те ж ГНЕУ: «Проведений аналіз відповідних положень Конституції України, зокрема, ст. 92, за змістом якої виключно законами України визначаються основи охорони здоров’я, та законів України з питань охорони здоров’я, дає підстави висловити думку, що порушене у законопроекті питання не має самостійного предмета правового регулювання, необхідного для прийняття окремого закону. Річ у тому, що в Україні діє розгалужена система законодавчих актів, які відповідно до Конституції України визначають засади державної політики у сфері охорони здоров’я. Тому є підстави вважати, що порушені у законопроекті питання у разі необхідності доцільно врегульовувати шляхом внесення відповідних змін до чинних законів».

Починалося все з обіцянок створити із донині небаченого за своєю універсальністю та ефективністю виду лікарів в Україні (фахівців загальної практики) – сімейних лікарів. Для реалізації цього амбітного проекту поліклініки змусили відокремити від себе дільничних терапевтів, а разом з ними рухоме та нерухоме майно. Так створилися центри первинної медико-санітарної допомоги (ЦПМСД) – окремі юридичні особи з власними органами керування та бухгалтерією. Однак невдовзі певні люди дістали на стіл «нормативні» документи «рекомендаційного» характеру, відповідно до яких ЦПМСД доцільно створювати у громадах з населенням у 30 тис жителів.

Але це ще не останній сюрприз, який підготувала влада для усіх, хто вправлявся на ниві медичних реформ та сакралізації лікарів загальної практики й очікував дивідендів від первинного рівня, тобто ланки найбільш поширеної саме у сільській місцевості. Влада жорстко прив’язала до медичної реформи питання децентралізації та адміністративної реформи.

Створення об’єднаних територіальних громад (ОТГ) ідеологами адмінреформи представлялося не лише як укрупнення сіл, а також, як розукрупнення районів і створення нових адміністративних центрів-лідерів, що мало на меті наблизити жителів сіл до адміністративних послуг та заощадити кошти, на скорочені утримання адміністрації малих сільрад. З одного району мало утворитися дві-три ОТГ.

Але одним з головних завдань адмінреформи є «руйнування» районних лікарень та створення фізичних та правових підстав для переходу на шпитальні округи, центри яких мали виконувати функцію районних шпиталів  – тобто лікарень другого рівня. Важливо розуміти, що лікарня інтенсивного лікування центру шпитального округу – це не наближення до мешканців сіл третинного рівня, тобто послуг обласної лікарні, це віддалення від них вторинного рівня – послуг районної лікарні.

Отже, нині у сільській місцевості складається така ситуація. На місці невеличкого району з населенням 20-25 тисячі створюється дві ОТГ. При цьому ЦПМСД були створені на базі районних центрів, але після розукрупнення району кількість населення територіальної одиниці зменшилася удвічі – до 12 тис населення.

Органи місцевої влади, якщо і розраховували на щось від децентралізації та адмінреформи, то явно не на участь у медичному забезпечені населення. Перебуваючи під тиском «згори», вони не лише прохолодно ставляться до Центрів первинної медико-санітарної допомоги на 12 тис. населення, але й скептично дивляться на їхню медичну спроможність, що позначається на небажанні фінансової участі. Але окрім ЦПМСД  у колишньому районному центрі залишається районна лікарня, яка увійшовши до нової об’єднаної територіальної громади із меншою кількістю населення, дає підстави стверджувати про її недоцільність. Якщо на 12 – 15 тис недоцільним є ЦПСМД, то як може бути доцільною районна лікарня?.

Таким чином, все буде зводитись до схиляння новостворених ОТГ відмовитись від районних лікарень зі стаціонарами  та навіть від попередньо створених ЦПСМД, й натомість, задовольнитись амбулаторіями. Пониження статусу лікувального закладу є дуже зручним для влади, оскільки зменшує рівень вимог щодо його матеріально-технічого забезпечення. Власне це і є наближення лікаря з районної лікарні до сільського жителя про яке говорить співавтор законопроекту Вадим Арістов. Спеціалісту з районної лікарні просто нікуди буде дітися як податися до амбулаторії.

Стаття 7 Закону про  «Організаційне та матеріально-технічне забезпечення медичного обслуговування у сільській місцевості», «дбайливо» турбується про долю лікарів, які вивільняться унаслідок розвалу районних лікарень. Зокрема у Пункті 1 цієї статі говориться, що медичне обслуговування у сільській місцевості забезпечують лікарі загальної практики – сімейні лікарі та лікарі інших спеціальностей. Вони  надають первинну медичну допомогу, зареєстровані як фізичні особи – підприємці, і одержали в установленому законом порядку ліцензію на провадження господарської діяльності з медичної практики. А також, уклали договір про медичне обслуговування населення з відповідним розпорядником бюджетних коштів.

У Статті 7 надзвичайно важливо звернути увагу на надання первинної медичної допомоги лікарями, які зареєстровані як фізичні особи – підприємці (ФОП). Можна  у черговий раз поставити запитання щодо доцільності адміністративно примушувати лікарів ставати суб’єктами ринку для виконання соціальних завдань у сегменті незаможних громадян, але тут є ще один цікавий момент. Переведення лікаря у ФОП розв’язує руки державі у питанні оплати праці лікаря. Якщо не заплатити «державному службовцю»  – непросто, то не заплатити приватному підприємцю – як дурному з горба збігти.

Згадування на початку вислову Авраама Лінкольна було не випадковим. До всього викладеного у контексті прийнятого закону про «сільську медицину» варто пригадати обіцянки влади про вільний розподіл медичної субвенції головними лікарями на початку реформ. Але сьогодні бачимо, що не просто багато створених ЦПМСД будуть перетворені на амбулаторії разом з ліквідацією посад головних лікарів, але й ОТГ звільняються від медичної субвенції шляхом створення Національної служби здоров’я України (НСЗУ) – монополіста з розподілу бюджетних коштів.

Як влучно сказав Юрій Ганущак – головний ідеолог адміністративної реформи: громади перестануть турбуватися про долю медичної субвенції,як тільки буде створена НСЗУ. Відповідаючи на запитання журналістів щодо можливості допомоги громадами амбулаторіям та ЦПМСД, Юрій Іванович пішов ще далі: «А чому вони повинні допомагати автономним, майже приватним установам? Коли Верховна Рада приймала відповідне рішення, ніхто не питав думку представників органів місцевого самоврядування. Зараз вони відмовляються фінансувати державні пільги і субсидії, які їм нещодавно передали, причому без ресурсів. І це логічно».

Тобто все, на що можуть розраховувати амбулаторії з сімейними лікарями та ЦПМСД, а саме про них іде мова – це на гроші медичної субвенції, що будуть виплачуватися монополістом НСЗУ ФОП-ам у ручному режимі за укладеними деклараціями.  Так само в ручному режимі будуть розподілені 4 млрд. грн., які нібито конфісковані у режиму Януковича. До речі, 4 мільярди – це фінансова база для реформ сільської медицини. Але системного фінансування капітальних витрат не передбачається за означенням. Все, що обіцялося і на чому будувалася пропаганда попередніх реформаторських кроків та законів – давно забуто реформаторами. І те що їх попередня брехня не узгоджуються з теперішньою брехнею, нікого не дратує і не хвилює.

Анатолій Якименко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.