2

Реформа охорони здоров’я: чому ліберали мають підтримати систему Семашка

З 2 квітня в Україні стартувала кампанія «Лікар для кожної сім’ї». Право на вибір сімейного лікаря громадянам пропонується реалізувати практично без будь-яких обмежень. Підписання декларацій триватиме завжди. Можна навіть сказати, що терміни визначені принципом: «есть у революции начало – нет у революции конца». Лікаря можна обирати звідки завгодно, головне щоб було зручно вам. Якщо зручно з Жмеринки їхати на прийом до Полтави – не проблема.  Якщо передумали і вирішили змінити лікаря – також не проблема – система внесе зміни автоматично. Для мешканців села запропоновано обирати собі «сімейника» колективно. За кого громада проголосує – той і буде її лікувати посімейно. Кампанія «Лікар для кожної сім’ї відбувається в рамках реалізації державної «програми» «гроші ідуть за пацієнтом». Тобто громадянину – лікар, державі – точна адреса куди відправити гроші. А, ну і є ще одна опція, яку чомусь не помічають: якщо кожен член сім’ї обере собі свого ескулапа, то сім’я матиме 3 або 4 «сімейних» лікарів. Все залежить від кількості членів родини. Наприклад, дитині обрали педіатра, мама віддала перевагу терапевту, татові сподобався сімейний лікар.

Вибори «свого» лікаря подібні до виборів «своїх» народних депутатів. Єдина різниця «лікарських» виборів від парламентських полягає у тому, що засоби масової інформації не показують нам фото усміхнених перших осіб держави, які виходять з кабінетів центрів первинної медико-санітарної допомоги після підписання декларацій про медичне обслуговування. Не полюють у нас журналісти чомусь за Порошенком чи Тимошенко, які оформлюють права на безкоштовні лабораторні тести сечі та крові, вимірювання артеріального тиску та окружності талії. Хоча Гройсман, Зубко, Рева, Розенко, Супрун, Ковтонюк, Лінчевський та інші запевняють, що результати реформи вони відчують. За кілька років. Мені, наприклад, не те щоб дуже цікаво яких сімейних лікарів обрали собі ці люди, цікаво як вони можуть відчути результати цього нововведення не обзавівшись «своїм» терапевтом за державні кошти?

Але дуже помилково у даній ситуації акцентувати увагу на явну меншість. Насправді, політична еліта країни не робить нічого для нас незвичного. Вона все розуміє і у неї буде все добре. Увагу треба акцентувати на більшості – звичайних громадянах, у яких подароване право вибору лікаря сприймається як великий прорив в світле майбутнє. Експертами та журналістами кампанія «Лікар для кожної сім’ї» подається як останній цвях у домовину системи Семашка – системи у якій раби обслуговували рабів. А ми тепер, після Революції Гідності,  вільні та горді.

Більшість громадян, переважно це люди без медичної освіти, дуже позитивно сприймають цей заключний акорд «декомунізації», мабуть, порівнюючи повалення залишків радянської моделі з демонтажем пам’ятників Леніну. На жаль у нашій країні не знайшлося жодної особи з середовища академіків чи авторитетів в охороні здоров’я, котрі б пояснили через центральні засоби масової інформації, що система Семашка – це не пам’ятники Леніну і не комуністична ідеологія. Систему Семашка можна порівняти з ДП «Антонов» і тому її не потрібно бездумно ламати.

Відсутності розуміння значення успадкованої форми організації системи охорони здоров’я, мабуть, дивуватися нічого, з огляду на те, що відбувається з флагманом авіабудування, останній цвях у домовину якого забиває новий керівник ДП «Антонов» – тракторист за освітою.

Погодьтеся, літак, на відміну від якоїсь там системи, можна оглянути і помацати руками. Але це, як ми бачимо, не зупиняє руйнування авіаційної галузі. Так що не варто дивуватися варварській поведінці з системою Семашка, котра майже для ста відсотків громадян є абстракцією.

Незважаючи на всю безперспективність і явну запізнілість інформаційно-просвітницької діяльності пояснення що таке насправді система Семашка – потрібне. Хоча б тому, аби не виглядати ісламістськими фанатиками-дикунами, для яких руйнування палками і камінням сонячних панелей є святом. Ну і залишається надія, що після того, як точка «неповернення» буде пройдена ми нарешті трохи повернемося.

Якщо спробувати артикулювати претензії сьогоднішніх противників моделі Семашка, то цих претензій не так і багато. Головна з них – фінансова. Система в їх очах є причиною:

  • нераціонального використання коштів;
  • розкрадання бюджетних коштів.

Нераціональне використання фінансів пов’язане з тим, що система фінансує не медичну послугу, тобто безпосередньо якусь дію, а фінансує факт перебування лікаря на роботі. Для того, щоб це якось замаскувати і приховати той факт, що реформування спрямовано на виявлення лікарів, які просто ходять на роботу і не працюють вигадали термін «фінансування стін». Альтернативою «фінансуванню стін» представили фінансування медичних послуг. Для того, щоб фінансувати послугу було зручніше із структури її собівартості вилучили оплату комунальних платежів, автотранспорту та медичного обладнання, повісивши це все на місцеві органи влади. «Лікарні належать районам і муніципалітетам. А в цих районах – завдяки децентралізації – є мільярди. І я вимагаю від керівників районів та муніципалітетів діяти в інтересах громадян. Лікарні, ФАПи мають бути відремонтовані і забезпечені, а люди мають отримувати нормальні умови лікування», – наголосив глава уряду.

А ви думали гроші громадам дали на ремонт доріг та інфраструктурні проекти? Ви не знали що райони мають мільярди? Хоча чому дивуватися, якщо зарплати лікарів у Розенка 7-15 тис грн.. В реальності 3,5-4,5 грн. – для тих, хто раптом не в курсі.

Так ось, головними принципами системи Семашка було не утримання лікарів-нероб, фінансування «стін» чи ще якісь дурниці, які пропагандисти так званих реформ заклали у голови пересічним. Головними принципами організації охорони здоров’я в СРСР були:

  • єдині принципи організації і централізація системи охорони здоров’’я;
  • рівна доступність охорони здоров’я для всіх громадян;
  • першочергова увага дитинству та материнству (саме тому в СРСР, на відміну від країн на які ми зараз рівняємось, був не один сімейний лікар, а три лікарі: дільничний терапевт, дільничний педіатр, та дільничний акушер-гінеколог);
  • єдність профілактики і лікування;
  • ліквідація соціальних основ хвороб;
  • залучення громадськості до справи охорони здоров’я.

Реалізацію принципів забезпечували соціальні інститути, про існування яких з сьогоднішніх критиків системи Семашка мало хто навіть здогадується.

Перший з них це інститут партійного кураторства. Найбільшого впливу він мав в системі медичної освіти. Відповідальний за вступну кампанію партійний функціонер обкому партії ретельно вивчав усі справи абітурієнтів на предмет професійної вмотивованості. Оцінки на усних іспитах залежали  саме від його «позначки».

Для того, аби отримати студентський квиток потрібно було мати за плечима кілька років стажу у лікувальних закладах на позиції санітара або фельдшера/медсестри. Перевага при вступі до навчального медичного закладу віддавалася молодим особам, котрі не просто знали добре хімію та біологію, а довели своє бажання зв’язати свою долю з медичною професією. Деякі витрачали по 5-6 років життя лише для того, аби тільки переступити поріг інституту. Партійні куратори приймали відомості від особливо активних викладачів про «моральний дух» підростаючого покоління. Наприклад, моя викладачка терапії в медучилищі вела журнал «випадкових людей в медицині», у який записувала не  двійочників, а відмінників, котрі не виявляли почуттів турботи до пацієнтів під час практичних занять. Ці дані також передавалися у військомат, на базі цих даних писалися рекомендаційні характеристики і таке інше.

Доступ до престижних професій і найкращих місць роботи після закінчення інституту надавався виключно відмінникам та особам, котрі відвідували гуртки та мали рекомендації з кафедр. На рівні обласної лікарні чи диспансеру ніхто не проходив інтернатуру: право працювати отримували там лікарі, починаючи після І категорії.

Мало хто знає про інститут «процентників»: 5% та 10%. Це соціальний ліфт, який відбирав 5% найкращих випускників медичних училищ, які закінчили заклад з червоним дипломом. Їм надавалося право вступати до будь-якого вищого навчального закладу СРСР, здаючи один іспит. «Десятипроцентникам» надавалося таке право при вступі в медичні інститути. Саме головне – відбір проводився прямим голосуванням студентів. КПРС розуміла, що ніхто так один одного не знає, як знають одногрупники, які разом вчилися, і оцінка викладачів – це одне, а оцінка студентів – це інше.

В системі працював інститут ротації кадрів: кожні три місяці лікарі стаціонарів переходили працювати в поліклініку і навпаки, що давало можливість бачити недоліки власної робити та формувало правильні етичні норми професійної поведінки.

Для пересічного громадянина важливо розуміти, що система Семашка – це модель інтегрованої медицини, яка забезпечувала взаємозв’язок між рівнями допомоги.  Цей зв’язок утримувався соціальною ієрархією та службовою підпорядкованістю і був необхідний для того, аби забезпечувати допомогу сильніших лікарів слабшим. Система дозволяла виправляти помилки у лікуванні допущені на нижчих рівнях і таким чином виконувала важливу гуманну та соціальну місію. Лікарі, котрі знаходилися на нижчих щаблях медичної соціальної ієрархії визнавали легітимність тих, хто перебував на вищих щаблях. Еліта, в свою чергу, відчувала зобов’язання прийти на допомогу слабшим. Пацієнт не був заручником складних ієрархічних стосунків і корпоративних конфліктів.

А тепер кожен має задати собі запитання: з чим ми боремося? Де-факто, системи Семашка уже давно немає. Років так з 20. Немає ні тих соціальним інститутів, які її забезпечували, ні тих соціальних ліфтів, котрі виводили найкращих, ні взаємодопомоги, ні передачі пацієнта з нижчого рівня на верхній, а також з верхнього на нижній. Розшифрую: сьогодні пацієнту з нижчого рівня спокійно відмовляють у переведені на вищий рівень, якщо у нього немає необхідної суми грошей. І навпаки нижні рівні повністю ігнорують рекомендації верхнього рівня. Немає нічого. За 20 років створений нелегальний ринок з порочними правилами та соціальними інститутами. Система уже абсолютно дезінтегрована для пацієнта, який є заручником глобально соціального конфлікту, і система є тупиковою гілкою еволюції для лікаря.

Держава з метою заощадження коштів просто це легалізує. Уляна Супрун використовується для узаконення порочних практик. Вона робить це не навмисно, абсолютно нічого не розуміючи. Їй просто байдуже, оскільки вона виконує інші завдання, сформовані нашими іноземними «партнерами».

Дуже показовою щодо розуміння системи Семашка виявилася дискусія навколо статті «Якби не було Уляни Супрун, або з чого почати реформу охорони здоров’я», опублікованої на «Хвилі» 29.03.18. Ця дискусія показала, що рівень розуміння радянської медичної моделі в нашій країні є нижчим, ніж рівень розуміння мусульманства.

Найбільш промовистим був такий коментар: «стаття дійсно нікчемна – охорона здоров’я як система, як послуга, не може бути заснована на любові. Передусім це система взаємовигідних стосунків пацієнтів та лікарів, сервіс, за котрий хтось платить гроші. Все решта – казки про комунізм».

«Система взаємовигідних стосунків, сервіс, за котрий хтось платить гроші», – коротка фраза, яка відображає суть пострадянського «лібералізму» – за взаємовигідність, хтось має заплатити. Десь звідси щедрість за рахунок когось, жертовність з очікуванням подальшої винагороди й таке інше. Але увагу краще звернути на любов як зло, яке асоційоване з комунізмом.

Радянська інтегрована модель була створена тримачами смислів адміністративно. Це правда. Виходячи з особливостей російської ментальності ця модель не виховувала любов, але вона примушувала любити та експлуатувала людей у кого було природне, вроджене почуття любові. У цьому місці доречно нагадати, що система Семашка передбачала легенду: «чому я вирішив стати медичним працівником». Кожен студент складав свою легенду на співбесіді. Всі розуміли абсурдність цього інституту, але його задача була не навчити брехати, а дати чітке повідомлення: раб повинен навчитися любити у рабстві. Якою б не була потворною – радянська модель працювала.

Західна інтегрована модель створена західними цінностями епохи модернізму, її функціонування є для нас незрозумілим. Всі хто приходять в медичну сферу на Заході – приходять заробляти гроші. Вони можуть дозволити собі говорити це напряму, оскільки в Західній цивілізації любов до людини є органічною. Експлуатація людської безвиході з метою наживи у західного лікаря завжди урівноважується системою стримувань і противаг: участь у благодійній діяльності, добровільні внески у різного роду фонди тощо. До того ж медична ієрархія у них вибудована на принципах справедливості і легітимності.

В Україні дуже важко дається розуміння, що ми не можемо бездумно накласти Західну модель на українські реалії. По-перше, сам Захід станом на сьогодні живе за принципами постмодернізму, тоді як медична система є продуктом модернізму. Вони також «доїдають» свої інституційні здобутки. По-друге, українське суспільство є інфантильним. Тому ламаючи радянські соціальні інститути системи Семашка ми маємо усвідомлювати загрозу отримання небаченого потворного монстра в системі охорони здоров’я.

Ми маємо розуміти, що легалізація пороків не є вихід з ситуації. Пороки ліквідовують, а не узаконюють створенням так званих некомерційних комунальних підприємств. Тим більше пороки не заохочують. Проблема охорони здоров’я базується на глибокому конфлікті сторін, а також внутрішньому лікарському конфлікті. І будь-яка реформа має ці конфлікти розв’язувати, а не робити їх ще глибшими. Скажіть, будь ласка, в якій системі лікар, функціональні обов’язки якого полягають у вимірювані артеріального тиску та окружності талії має заробляти більше ніж лікар хірургічної спеціальності, і це враховуючи неформальні платежі?

Як це не дивно звучить систему Семашка мають підтримати ліберали. Ця система мала більше ліберального і корисного ніж неофеодальна потвора, яка зараз вибудовується урядом. Все що потрібно зробити – додати моделі більше свобод.

На завершення кілька слів про активність прем’єр-міністра у процесах медичного реформування. Володимир Гройсман виявляє непідробний інтерес до наведення ладу в системі охорони здоров’я і виглядає дуже щирим. Колись у глибокому дитинстві (мені було років 5-6), вештаючись з друзями по будівельному майданчику, один наш «колега» скотився у траншею, яка була викопана для проведення теплотраси. Глибина траншеї – 1,5 – 2 метри. На той час така відстань у глиб здавалася прірвою. Всі діти, а нас було чоловік з 10 розбіглися у пошуках підручних засобів для порятунку товариша. Я прибіг додому і ножицями відрізав тонкий шнурок з портьєри. Скільки дозволяв зріст. Думаю, що якраз з півтора метри. Тонкий – щоб мати не побачила. За півгодини наших «рятувальних» дій прийшов мужик у фуфайці та кирзових чоботях, стрибнув у траншею і витягнув нашого товариша.

Володимир Гройсман дуже нагадує людину, яка ножицями відрізає тонку смужку від портьєри для того, аби витягнути з прірви українську «медицину». Мене тоді не відлупили, тільки тому, що ще навіть не був шкільного віку, ну і справа ніби як благородна. Не впевнений, що прем’єру так просто вдасться вийти з ситуації, все таки не 6 років людині. До того ж тоді виручив звичайний дядько у фуфайці та кирзових чоботях. Дама з розпущеним волоссям та рюкзаком за плечима навряд чи зможе компенсувати інфантильну завзятість. 

 

Якщо Вам сподобалася стаття підтримайте наш сайт матеріально. Великі справи робляться малими коштами

Карта приват: 4149 4996 4053 3723

 

Анатолій Якименко

2 Comments

  1. Стаття про систему Семашка, то є великий прорив у минеле. Потрібно ще було згадати про методи лікування деяких хвороб, таких я віспа або кір зеленькою.

    • безперечно, проривом у майбутнє є непотизм, медичні клани
      і безвідповідальність.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.