0

Страхова медицина: про природу речей

поздний сезон

Пізній сезон. Герхард Глюк

Висвітлення проблеми так званої страхової медицини на TRIGGER планувалося з самого початку створення сайту. Але за щасливим збігом обставин першими з цього питання висловилися фахівці у публікації «Страхова медицина: раціонально про ірраціональне». Стаття основана на матеріалах доповідей Павла Ковтонюка та Галини Третьякової, озвучених на VI міжнародному медичному форумі «Інновації в медицині – здоров’я нації». Це дало можливість нам «не бути самими розумними» хоча б у цьому питанні і зменшити кількість «букаф». Отже пропонуємо читачам кілька аматорських поглядів на проблему страхової медицини, які, сподіваємося, будуть корисним доповненням до уже висловлених думок щодо страхової моделі.

Головною ідеєю запланованих публікацій показати, що страхова медицина – це не просто інструмент для фінансового забезпечення медичної допомоги, а складний соціальний інститут – продукт культури, світогляду, цінностей, ну й звичайно РИНКУ, СВОБОДИ та оспіваного в Україні громадянського суспільства. І його неможливість і непотрібність в Україні пов’язана не лише зі складною фінансово-економічною ситуацією, тіньовою економікою тощо, а й з тим що з існуючої історичної точки, з особливостей розвитку економічних взаємин не лише в Україні, але й у світі, встановити цей соціальний інститут навіть адміністративно не вдасться. Це все одно, що сьогодні пробувати інсталювати в наш соціум інститут дуелей, який колись був поширений у Франції та Росії, або запровадити рідний українцям інститут толоки при будівництві будинків у селах. Але на відміну від інститут дуелей чи толоки, які теоретично можуть принести користь при насильницькому запроваджені, інститут страхової медицини покладений на існуючі нормативно-ціннісні орієнтири українського суспільства стане вірусом, який зруйнує не просто медицину, він зруйнує покалічений брехнею український соціум.

Для того щоб зрозуміти що таке страхування, необхідно уважно подивитися на суспільно-політичні та економічні процеси, які відбувалися в Західній Європі. Наприклад, в Англії – країні, яка, мабуть, може вважатися батьківщиною страхування.

Девід Грін у книзі «Повернення в громадянське суспільство» розповідає про історію товариств взаємодопомоги у Великій Британії. Ця історія починається наприкінці XVIII ст. і закінчується в 1911 р. Товариства проіснували до закінчення Другої світової війни, але їх витіснення зі сфери соціальних послуг почалося саме в 1911 р.

Товариства взаємодопомоги – це добровільні (!) об’єднання з метою надання допомоги у зв’язку з хворобою, підтримки сім’ям у разі смерті годувальника та ін. Це не страхові компанії, тобто – не прибуткові організації. Як і держава, вони мали справу з витратами своїх членів, не отримуючи доходу.

Товариства взаємодопомоги були основним механізмом «соціального захисту» у Великій Британії, породженим самоорганізацією громадянського суспільства. Вони надавали допомогу у разі хвороби своїм колегам і членам їх сімей, фінансову і практичну допомогу вдовам і сиротам.

До 1801 р. в Англії діяло приблизно 7200 товариств, до складу яких входили 648 тис. осіб (при населенні країни 9 млн). Через 2 роки тільки в Англії та Уельсі діяло вже 9672 товариства з 704 350 членами (дані доповіді в рамках підготовки «Закону про бідних»). Протягом XIX ст. чисельність товариств взаємодопомоги постійно збільшувалася. Спочатку товариства працювали за простою схемою – всі члени сплачували однакові внески, за допомогою яких здійснювалися виплати тим, хто звернувся за допомогою. У кінці року залишок у касі порівну ділився між членами об’єднання.

Розвиток товариств заклав практичні основи страхової справи. Багато товариств, почавши свою діяльність групою людей одного віку, згодом з’ясували, що їх внески не покривають витрат на лікування, які з віком збільшуються. Виникли спеціальні системи розрахунку майбутніх внесків, які тепер використовуються в страхуванні. Частина товариств дотримувалася принципу щорічного поділу залишків, це було хорошою гарантією від симуляції хвороб, інша частина намагалася знайти способи «з користю» використовувати ці кошти.

Однак важливо інше. Усі члени товариства дуже чітко усвідомлювали, звідки беруться кошти на «безкоштовне» обслуговування, тому випадкам симуляції чи шахрайства не було місця. Члени товариств були знайомі між собою особисто і розуміли, що використовують кошти один одного.

Такий спосіб фінансового забезпечення медичної допомоги тривав до початку ХХ століття, допоки держава не розпочала процеси націоналізації цих самоврядних структур.

Процесам націоналізації чинився опір. Великий магістр Манчестерського ордена підмайстрів, виступаючи на щорічному з’їзді у 1909 р., говорив наступне:

«Держава може змусити людину брати участь у системі страхування, але такий примус не зробить його ані обережним, ані бережливим, ані добрим громадянином».

Проте негативна реакція товариств взаємодопомоги не зупинила уряд. Закон про національну систему соціального страхування був прийнятий у 1911 р. Зазіханнями уряду негайно скористалися групи тиску – перш за все Британська медична асоціація, профспілки медиків і страховики (!), об’єднані в лобістську структуру з промовистою назвою «Синдикат». Ці групи були незадоволені конкуренцією з боку товариств взаємодопомоги, лікарі – «контролем непрофесіоналів» над своєю діяльністю. Суспільства того часу слідували нормам загального права, одна з яких свідчить, що ніхто не може бути суддею у своїй справі. Тож конфлікти з лікарями суспільства вирішували шляхом третейського суду. Організації лікарів вважали, що тільки вони самі повинні залагоджувати суперечки.

Однак неправильно було б вважати, що причиною занепаду товариств взаємодопомоги був конфлікт у площинах: «пацієнт – лікар» чи «товариство взаємодопомоги – страхова компанія». Націоналізація інституцій громадянського суспільства відбулася внаслідок гуманізації стосунків, яка проявилася в намаганні держави, як форми організації суспільного життя та інституції, покликаної задовольнити загальний суспільний інтерес, забезпечити маргінальні та малоуспішні верстви населення мінімальним рівнем медичної допомоги, що, власне, є абсолютно нормальним.

Проте важливо розуміти, що інститут взаємодопомоги був створений прогресивною частиною соціуму, здатною до самоорганізації. В основі самоорганізації велике значення має не лише усвідомлення власного інтересу, що є також важливим, а й довіра, котра в свою чергу виходить із ціннісних орієнтирів людини, головною серед яких є чесність.

Завершальний етап націоналізації товариств взаємодопомоги відбувся у повоєнній Європі і мав наслідком створення звичних нам систем охорони здоров’я – держава взяла на себе зобов’язання повністю або частково компенсувати витрати на медичні послуги. Їх вартість, до речі, була створена не в кабінетах чиновників, а ринком.

Таким чином, держава, запровадивши систему соціального страхування, не створила нічого нового, вона скористалася зразками, розробленими товариствами взаємодопомоги.

Проте держава змінила самі основи цієї діяльності. Замість добровільних некомерційних товариств взаємодопомоги вона створила примусову систему. І не важливо чи це соціальне медичне страхування через квазідержавні структури, чи це страхування через комерційні страхові компанії. Це повністю змінило мотивацію її учасників! Результати змін мотивації уже видно тим, хто хоче їх бачити. Важливо розуміти, що існує страхова модель на інерції інститутів (правил поведінки), які створені у ХІХ столітті, і які поступово «доїдаються».

Сьогодні важливо бачити, що всі страхові моделі дотуються урядами. Окрім того, держава здійснює регулювання,  яке спрямоване на зменшення сум відшкодувань та зниження рівня інфляції в медичній сфері. Тобто, націоналізація товариств взаємодопомоги мала суттєві економічні наслідки. Прийняття урядами таких важливих зобов’язань, як соціальне страхування, стало причиною інфляційної політики. Так, за даними експерта Інституту Катона (США) Майкла Теннера, інфляційні процеси властиві не лише американській медицині, а практично всім європейським країнам. Наприклад, у Німеччині витрати на охорону здоров’я до 2020 р. мають усі шанси досягти 30% від ВВП, якщо ситуацію не вдасться змінити.

Повертаючись до слів великого магістра Манчестерського ордена підмайстрів («держава може змусити людину брати участь у системі страхування, але такий примус не зробить його ані обережним, ані бережливим, ані добрим громадянином»), слід зазначити, що впроваджуючи щось у наш побут, тим більше адміністративними методами, нашою задачею є не лише наповнити щось фінансами аби когось вилікувати чи нагодувати. Нашою задачею є виховати доброго громадянина. Впровадження інституту страхування не має нічого з цим спільного.

Ми повинні розуміти, що наше буття є єдиним, воно не поділяється на економічне, політичне, медичне, духовне або ще якесь інше буття. Тому наші практики в будь-якій сфері діяльності можуть служити основою як для духовного, так і бездуховного . Поганий (нечесний, небережливий) громадянин не може бути духовним і моральним.

Анатолій Якименко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.