Про епічну боротьбу з ботулізмом

Медіа. Мартін Віттфутс

Останніх кілька днів стрічки новин наповнюються повідомленнями про групове захворювання на ботулізм родини на Львівщині. Один пацієнт помер, інші у важкому стані. Повідомляють, що серед хворих вагітна жінка. У зв’язку з піднятим шумом небайдужі громадяни згадали про попередні смерті, які відбулися цього року в Україні. Аналітики, експерти, громадські активісти, журналісти почали аналізувати причини відсутності протиботулінічної сироватки. Думки різні: не пройшла реєстрацію, перестали завозити з Росії, припинили виробляти в Україні тощо. Ситуацію небезпідставно пов’язують з безладом із закупівлею препаратів, тендерною мафією, безвідповідальністю чиновників і таке інше.

Але все набагато гірше. І питання не лише у сироватці, яка ніби відсутня останній рік. 

Цю історію автору розповіла дружина, яка чергувала на вихідних в інсультному відділені. Давність події 6 років.

В одну з субот до обласної психоневрологічної лікарні по санавіації з дальнього району досвідчена і модна лікарка (у неврології сироти не працюють) привезла літню пацієнтку з діагнозом стовбуровий ішемічний інсульт. При огляді хворої черговим лікарем одразу був відкинутий діагноз інсульту.

«Очі, на мене дивилися очі мертвої людини, яка зі мною розмовляла».

При ботулізмі є характерний симптом – розширення зіниць. Їх часто доводиться бачити у помираючих пацієнтів лікарям, котрі працюють в реанімації. Анамнез хвороби, до речі, класичний – їла консервовану «кровянку».  

В інсультному відділені (!), так само як зараз у Львові в інфекційній лікарні, розпочалася епічна боротьба за життя пацієнтки. До відома були поставлені усі. Начмед лікарні зробив усе, але протиботулінічної сироватки так і не знайшов. Після того, як стало зрозуміло, що необхідних ліків немає, активність адміністрації як бурхливо розпочалася, так само швидко зникла.

З пацієнткою приїхала її дочка. Зі слів дружини дивитися на всі події без сліз було не можливо. Ви ніколи не бачили поведінку людини на очах якої помирає її мати, і яка знає, що питання у якісь сироватці?  Коли всі поважні особи і консультанти розійшлися, дружина дозволила дочці знаходитися в блоці з матір’ю. «Це все що я могла зробити для цих людей». Пацієнтка померла в неділю о 16 годині у іншого чергового ангіоневролога від зупинки дихання. 

А тепер давайте спокійно подивимося на ситуацію з висоти сьогоднішнього дня. Лікар вищої категорії везе хвору з ботулізмом у інсультне відділення і малює діагноз стовбуровий інсульт. Чому вона так робить? Думаєте помилка? Нічого подібного. Така тактика обрана тому, що вона знає – пацієнтку не приймуть у інфекційне відділення. Чому не приймуть? А тому що немає чим лікувати. Так, шість років назад також не було чим лікувати ботулізм (для тих хто не знав). Тому іншого варіанту як завести у лікарню, де вона працює і «втюхати» проблему молодій колезі у неї просто не було.

Промовистою була хамська поведінка інфекціоніста під час консультації і його запис в історії хвороби. Спочатку він спробував «опустити» чергового лікаря, розповідаючи байки про необхідність блювотних мас, які йому не привезли для аналізу, та про обов’язкове проведення дослідів на тваринах для встановлення діагнозу! Але коли зрозумів, що молодий лікар примушує розділити відповідальність за долю пацієнтки, не виставляючи діагнозу ботулізму (!), намалював схему введення протиботулінічної сироватки і гонорово залишив відділення. І ще один момент, який заслуговує на увагу. Знаючи про загрозу зупинки дихання, консиліум навіть не перевів пацієнтку в реанімацію. Пацієнтка померла без спроби підключення апарату штучної вентиляції легень. Відділення реанімації було у 20 метрах по коридору.

Коли у лютому 2014 року показували вбитих на Майдані героїв, дружина не могла собі знайти місця, все згадувала про випадок з цієї жінкою, яка померла на руках у своєї доньки. «Ти не знаєш як глибоко переживають смерть рідних прості люди, у яких в житті збереглося природне почуття любові»,  – казала вона мені тоді.

Якість і наближення медичної допомоги не залежать від страхової чи сімейної медицини, госпітальних округів чи децентралізації влади, пацієнтських громадських організацій чи громадських дорадчих органів при МОЗ, вони залежать від відповідальності, яку здатні взяти на себе лікарі. Якщо в середовищі лікарів заведеться критична маса моральних уродів, то ніякої якості і ніякого наближення не відбудеться, навіть, тоді, коли пацієнта доставити з найвіддаленішого села гелікоптером у найоснащенішу клініку, у якій працюватимуть лікарі, які підписали контракт.