0

Про «Відкритий діалог щодо автономізації закладів охорони здоров’я» (Частина ІІІ)

Стриптиз на лісосіці. Ігор Гусєв

Стриптиз на лісосіці. Ігор Гусєв

Заключна. Частина І і Частина ІІ.

Цим текстом ми завершуємо огляд круглого «Відкритий діалог щодо автономізації закладів охорони здоров’я»

В заключній частині ми зупинимося на фрагментах двох цікавих виступів: Романа Марабяна, головного лікаря КЗОЗ “Харківський обласний спеціалізований БД № 1″(«Можливості автономізації для медичних закладів») та Антона Зінчука, асоційованого  партнера юридичної фірми ІНЮРПОЛІС («Автономізація закладів охорони здоров’я: яких реформ не слід боятися»).

Роман Марабян:

– Що душить наш колектив і чому ми не можемо бути в існуючій системі координат. Наш будинок дитини має 60 ліжок. Ми маємо фіксований бюджет, який складає 10 млн грн..: 8 млн – зарплата, 1 млн – комунальні послуги; 600 тис грн. – харчування; медикаменти  – 300 тис і 100 тис – бензин. Що нам не дозволяє ефективно використовувати ці 10 млн грн.? Ось наприклад, ми залучили спонсорів та зекономили 100 тис на харчуванні. У кінці року в нас ці 100 тис забрали. Ті недбайливі керівники, які не хотіли підняти одне місце та попрацювати з інвесторами та спонсорами цього не зробили, їм грошей бюджетних не вистачило. Ми працювали зі спонсорами, у нас гроші забрали. Інший приклад. Знайшли спонсорів – утеплили фасад. Попросили перенести зекономлені кошти на наступний бюджетний рік. Нам відмовили.  Тобто, постає питання мотивації.

Ми не повинні забувати, що в медичній сфері працює 1 млн 200 тис людей. Це не худоба, це не бидло, це живі люди, які хочуть надавати послуги та чесно їсти свій хліб, бути корисними суспільству. Люди хочуть нести високо голову і розуміти, що вони медики. Ми хочемо бути нормальними самодостатніми людьми, а не рабами. Зараз медики в рабстві.

Як працює система охорони здоров’я? Задача головного лікаря, щоб його полюбив начальник облздороввіділу. У нього два тренда, щоб його любило керівництво, і щоб у нього не було скарг.

Антон Зінчук:

–  Кінцева мета реформи полягає у створені ефективної охорони здоровя в нашій країні. Ефективною в якому сенсі? Ефектвною в сенсі порядку витрачання муніципальних ресурсів, задоволення потреб територіальних громад в надані медичної допомоги. Медичний персонал має чесно отримувати кошти і отримувати гідну оплату праці.

КМУ і МОЗ пропонує  виділити 4 основних види закладів ОЗ в залежності від форми власності: приватні, державні, комунальні і так звані змішані. Тобто «кабмінівська» версія передбачає змішаної форми власноті, яка є породженням Господарську Кодексу України, але суперечить Конституції.

По організаційно-правовим формам КМУ пропонує: державні унітарні підприємства, комунальні унітарні підприємства, господарські товариства та будь-які інші форми, передбачені законодавством. КМУ не хоче обмежувати у виборі юридичної форми.

В законопроектах пана Мусія пропонується обмежити перелік юридичних форм в яких можуть функціонувати ЗОЗ: державні/комунальні некомерційні підприємства, державні/комунальні некомерційні заклади. Проблемою цього законопроекту якраз і  є неіснуючі в правовому полі державні/комунальні некомерційні заклади. Також чомусь виключені нині існуюча організаційно-правова форма – бюджетна установа.

За версією КМУ автономізація передбачає можливість перейти з форми бюджетного закладу в комунальні або державні комерційні та некомерційні підприємства. КМУ передбачає, що ЗОЗи, які приймуть рішення стати підприємствами та у звичайному режимі повинні були б відраховувати в державний бюджет частину свого прибутку, звільняються від цього обов’язку до 2020 року. Таким чином, відповідно до “кабмінівської” версії законопроекту ЗОЗ не повинен складати та погоджувати фінансовий план та не повинен відраховувати частину свого прибутку відраховувати в державний бюджет, залишаючи її у себе для подальшого реінвестування у медичний бізнес. Що стосується законопроекта пана Мусія, то тут питання у тому, а що буде відбуватися з прибутком? Це питання залишається без відповіді.

Наша пропозиція полягає у тому, що законопроекти мають передбачати, що на стартовому етапі всі ЗОЗ мають можливість реорганізуватися в комунальні некомерційні підприємства це дозволить уникнути низки ризиків пов’язаних з банкрутством та приватизацією, тому що в такій організаційно-правовій формі вони не є суб’єктами банкрутства, ними можуть бути лише суб’єкти комерційної діяльності, а не суб’єкти господарської діяльності.

Razdelitel_trigger

Ми вважаємо, що сухі статистичні дані про структуру витрат зведеного бюджету лікарні, наведені паном Марабяном, мають лягти в основу майбутнього пам’ятника, який увічнить образ медичного реформатора.  Десь біля входу в МОЗ можна поставити. Реформатор у вигляді «думающего мальчіка». Ні, тільки не такого, якого ми звикли бачити: голова похилена донизу, а чоло підпирає рука. Голова високо так піднята, писок привідкритий, а при ньому мікрофон. На ніс можна окуляри накласти. Поверх них очі. Погляд вдумливий такий… в глибину…власної черепної коробки. Тільки реформатор не стоїть за трибуною, а сидить на панцирній сітці старого лікарняного ліжка.

Це тільки у нашій країні при 10% витрат на комунальні послуги можна було вигадати теорію про фінансування інфраструктури, представити ліжко-місце як головну проблему, для вирішення якої запропонувати теорію «гроші йдуть за пацієнтом». Саме головне, що всі це слухають і не заперечують, хоча розуміють, що це все ідіотизм. Всі розуміють, що якщо з лікарні прибрати 50% ліжок, то це нічого не змінить – пацієнт як лікувався за свої гроші, так і лікуватиметься, лікар як заглядав до хворого в руки так і заглядатиме.

Але перейдемо до більш цікавої теми, вперше порушити яку, нам дозволяє доповідь головного лікаря з Харкова. Дуже рідко можна почути, коли посадовець такого рівня піднімає політико-філософські проблеми. Дуже рідко можна побачити людину в Україні, яка 18 років пропрацювала в системі на керівній посаді солідаризується з колективом, піднімає питання людської гідності, виступає проти рабства.

Однак є одна суттєва проблема. 24 роки не минули для нашої країни даром. Чомусь всі знаходяться у полоні хибної уяви, що від комуністичного рабства рухатись можна лише у напрямку свободи, демократії, капіталізму тощо. Одним словом рухатись до добра. Але це не так. З радянського минулого можна рухатись і в зворотному напрямку. Напрямку феодалізму, наприклад. У нас є переконання емансипації. Але в медицині емансипації не відбулося. Це ілюзія. В медицині збудоване модернове рабство. Про що, власне, і говорить головний лікар з Харкова. Однак його біда у тому, що він не помітив серйозної трансформації власної свідомості та розуміння добра. Посадовець собі уявляє, що він бореться з рабством. Насправді він бореться за рабство під гаслами свободи.

Давайте подивимось на ситуацію більш уважно. Посадовець свого часу переступив дві речі, які він не помітив: не висунув претензій по недостатньому фінансуванню політичній владі, не напрацював форм спротиву; погодився виконувати не властиві для своє посади  функції залучення інвесторів – подався жебракувати.

В його розумінні він робив добро для дітей та колективу, рятуючи всіх від “голодної смерті”.  Головний лікар вважає, що в очах людей його вчинки були благородні і заслуговують на повагу. Зараз він міркує, що його дії заслуговують на винагороду і навіть соромить своїх колег за безініціативність. Але він не розуміє, що в очах політичного істеблішменту він «терпіла» і раб. І якщо він зігнувся раз, значить згинатиметься і другий, і третій. Той факт, що йому ніхто не дозволяє залишити собі заощаджені кошти мав би бути для нього сигналом, що таких людей ніхто не поважає і не збирається цього робити.

Проте наш герой тішить себе ілюзіями, що автономізація ЗОЗ дасть йому свободу. Але він помиляється, тому що не розуміє, що свобода не дається, свобода виборюється. А те що йому дають – це ярмо. З реципієнта бюджету йому готують роль донора бюджету, про що чітко свідчить наступний виступ юриста Антона Зінчука. Все що можуть дати головному лікарю, це нову схему розкрадання коштів. Але свободи, можливості чесно заробляти собі на життя, йти з піднесеною головою йому ніхто не дасть.

Якщо спробувати провести аналогію, то діяльність головних лікарів дуже нагадує діяльність армійських тиловиків, яких примусило військове керівництво «працювати» з волонтерами. Нам ось цікаво, після цих всіх військових подій на україно-російському фронті,  начальники медичних частин також захочуть якось капіталізувати свої зусилля в матеріальному та моральному плані?

В завершені ми ще раз торкнемося правових проблем, які вчергове спливли після доповіді юриста.

Якщо суспільство не може називати речі своїми іменами, і це триває дуже довго, якщо суспільство не може відрізнити мрію від «хотєлки», і цих «хотєлок» стає багато, то воно народжує культуру словоблудства, яка проникає в усі сфери його життя, передусім у сферу права та юриспруденції.

Мова правників – це мова словоблудства, яка може порівнятися хіба з проповіддю православного попа. Якщо справи так підуть і далі, то українських теоретиків і практиків права скоро можна бути переодягати у попівські ряси.

Ми дійшли уже до того, що спокійно говоримо про підприємства, які займаються підприємницькою діяльністю і підприємства, які не займаються підприємницькою діяльністю.

Треба розуміти, що незабаром  ми почуємо нові шедеври словоблуддя  як то проститутка яка займається проституцією та проститутка, яка не займається проституцією.

Вражає з якою легкістю правники оперують такими поняттями як медичний бізнес, ринок медичних послуг, реінвестиції, податок на прибуток. Взагалі все дуже лихо – з реципієнтів бюджету ЗОЗ перетворюються на наповнювачів бюджету. А пан Мусій тим часом турбується про приватизацію лікарень. Головне, що всі роблять вигляд, що проблема 49 статті КУ вирішена. Ми впевнені, що в Україні знайдеться Юрій Кармазін, і не один.

Цікаво, що з метою диверсифікації ризиків відповідальності всі вказують, що автономізація ЗОЗ, це не головне, більше того, це має стояти на останньому місці. Проте чомусь починають саме з автономізації. Також цікаво, що головним аргументом автономізації ЗОЗ є аргумент «треба з чогось починати». Це все одно, що посівну навесні почати зі змагань з танкового біатлону. Все ж якісь процеси у полі відбуватимуться. Інший аргумент – дати можливість помилятися. Якщо не знаєш, що робити, а робити щось треба – починай з помилок. Це гарна і оригінальна теорія, звичайно. Але практика показує, що потім ці хиби ніхто не виправляє. До речі, помилок уже стільки, що їх уже навіть озвучують самі реформатори. Тільки чомусь жодної адекватної реакції на помилки немає. Складається враження, що мета реформ, це наробити якомога більше помилок. І потім сказати: ну, ми хоча б щось робили.

Анатолій Якименко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.