0

Чому нас має цікавити медична компетентність кандидата на посаду президента України та що варто було б проаналізувати окрім передвиборчих програм політиків

Координаційна рада Української медичної експертної спільноти (УМЕС) ініціювала експертизу передвиборчих програм кандидатів у президенти України на предмет наявності в цих програмах розділів, які б прояснювали ситуацію щодо планів  у сфері охорони здоров’я претендентів на вищу державну посаду.

Текст Наталі Безмен «Система здравоохранения глазами кандидатов в президенты. Мифы и реальность» є розширеним доповненням до цієї експертизи. Я також прийняв посильну участь у цій роботі і мої висновки є простими. Всі кандидати у тій чи іншій мірі не знають, що робити з охороною здоров’я, більшість не знає нічого взагалі. Ольга Богомолець найкраще розуміється на проблематиці і розуміє, що системі потрібні гроші. Юлія Тимошенко – кандидат, яка має намір ці гроші дати і частково знає як це зробити. Розраховувати, що хтось із кандидатів розбереться колись в медичній сфері так як заступниця голови ВР України Оксана Сироїд у військовій – бути жорстким оптимістом. Охорона Здоров’я – це непідйомний вантаж для дуже багатьох інтелектуалів у тому числі й для українських моральних авторитетів призабутої ініціативної групи «Першого грудня», яка нещодавно «відсвітила» закликом підтримки Петра Порошенка.

Інтерес до медичних блоків програм президентів і бажання дізнатися як вони мислять «медичне буття» не є випадковим. Не дивлячись на  повноваження глави держави, які відповідно до Конституції України обмежуються обороною та зовнішньою політикою цікавість до компетентності президента країни у медичній сфері пояснюється кількома моментами.

Передусім не може залишитись непоміченою безпосередня та активна участь трьох останніх президентів в трансформації системи охорони здоров’я. Так, якщо Віктор Ющенко демонстрував помірну активність, а Віктор Янукович дуже помітну, то Петро Порошенко демонструє вражаючу гіперактивність у цьому питанні. Діючий президент «за руку» завів у МОЗ Уляну Супрун, лобіював закон «Про державні фінансові гарантії медичного обслуговування населення» через Сергія Березенка, виступив ініціатором закону про сільську медицину, анонсував виділення 5 млрд грн.. на будівництво сільських амбулаторій і таке інше. Тобто можна говорити, що президентське втручання у сферу охорони здоров’я є зростаючим трендом української політики.

Потім – треба розуміти, що президент країни завжди був і є безпосереднім учасником парламентської кампанії. Де-факто, всі президенти, за винятком Кравчука, були і є не просто верховними головнокомандувачами та гарантами конституції, а й лідерами парламентських фракцій, діяльність яких поширюється на всі сфери нашого життя.

Цікавість до компетентності президента в охороні здоров’я також має бути виявлена хоча б тому, що дуже вже неоднозначними виявилися наслідки реформаторської медичної діяльності Петра Порошенка. Ну й нарешті – питання легітимності проведення політики в медичній сфері. Станом на сьогодні президент та пропрезидентська фракція реалізують політику за яку не голосували виборці. І так було завжди. Ось саме тому нам має бути цікава медична компетентність глави держави і тому ми аналізуємо передвиборчі програми, політичний бекграунд та намагаємося з’ясувати його наміри в охороні здоров’я.

Однак є одне «але»: а чи насправді медичну політику формує лише політичний істеблішмент і, відповідно, чи маємо ми обмежуватись аналізом виключно його діяльності?

Так, безперечно, замовником політики завжди у нашій країні була вища політична влада. Якщо конкретизувати, то це президент, прем’єр та міністр фінансів. Ці структури ставили лише одне завдання для МОЗ: вписатися у виділений бюджет – емпірично встановлену суму коштів, яка забезпечує соціальний спокій. Тобто Кабмін визначав фінансові рамки та кінцеву мету – вписатися у «кошторис» та заощадити. Але всю політику у сфері охорони здоров’я завжди формувала якась дуже невелика частина людей, яка не мала ніякого відношення до влади. І це дуже важливо розуміти. Тобто вища політична влада давала повну свободу дій, можна було робити все що завгодно. Головне – не просити грошей. Та й досить важко собі було уявити, щоб Павло Лазаренко, Євген Марчук чи Валерій Пустовойтенко давали доручення МОЗ від’єднати первинний рівень медичної допомоги від вторинного.

Саме тому не менш цікаво було б зайнятись аналізом не лише програм претендентів на пост головнокомандувача у 2019 році, але й проаналізувати діяльність ось цих невеличких груп, які насправді формували медичну політику, починаючи з початку незалежності. Тим більше, що представники цих груп самі визнають, що до 2014 року вони багато що зробили, парируючи позиціонування нинішньої «молодої» команди Супрун як єдиних реформаторів.

Імовірність зміни влади в Україні є надзвичайно високою. Національний Форум «Якісна та доступна медицина» чітко показали, що насправді нічого не міняється – вища політична влада продовжує визначати кінцеву мету (ефективність використання ресурсів) та окреслювати фінансові рамки. Так, цілком можливо ці рамки розширяться. Але саму політику так само формуватиме якась невеличка група людей. Хто будуть ці люди і що вони будуть робити? Ось у чому питання. І це ще не все. Де в Україні формується медична політика і як вона набуває суспільної легітимності?

Критики діяльності команди Супрун завжди висміювали систему прийняття реформаторських рішень, які передбачали псевдообговорення громадськістю. Але пакет альтернативних законопроектів, які на сьогодні знаходяться в надрах Верховної Ради не проходили й таких обговорень. Обговорення в атмосфері комфорту підконтрольних товариств – це не громадське обговорення.

Передчуття зміни влади – це дуже добре. Але треба розуміти, що прихильників сьогоднішньої лінії МОЗ не так вже і мало. І після того як вони опиняться в опозиції у них буде багато часу на критику. А критикувати там буде що ще на підготовчому етапі. Реалізація сьогоднішніх альтернативних законів, якщо вони будуть прийняті викриє не менше недоліків, аніж реформа Порошенка-Гройсмана.

Тому аналізувати політиків – це добре. Такого «зухвальства» ще ніколи не було. Але справжнім проривом буде аналіз самих себе. І його треба починати уже сьогодні.

Анатолій Якименко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.