0

Чи виглядали б українці «моральними уродами», якби евакуйованих з Китаю громадян повезли до «Феофанії»?

Такої реакції українського населення на перевезення співгромадян з китайського міста Ухань в Україну не очікував ніхто. Для влади це взагалі холодний душ. Цей день стане чорною сторінкою в історії України.

Мабуть, 20 лютого 2020 року висловилися всі: експерти, політологи, журналісти, лідери громадської думки, моральні авторитети, попи, ксьондзи, пастори, равіни, пресвітери і так далі. Ще б пак, коли ще таке можна побачити, щоб здорові громадяни кидали каміння в своїх співгромадян, які евакуйовані з епідеміологічно небезпечної країни, серед яких можуть бути хворі.

Оцінка ситуації – ось що є самим проблемним і небезпечним. Ця оцінка є абсолютно хибною. Дуже багато висновків є невірними і навіть смертельними для країни. Головний фокус на населенні, звичайних громадянах, яке гучно звинувачується в аморальності та деградації. Етичні проблеми є, звичайно, але питання не в простолюдинах. Якщо зробити винним населення, списавши все на індивідуальний егоїзм, корпоративний егоїзм громад чи невдалу децентралізацію, то наступний літак не буде літати по всій країні, змінюючи аеродроми. Він буде збитий при посадці на першому летовищі. Це у кращому випадку. Засоби знайдуться. У гіршому – літак буде збито на злеті. Але це буде борт, яким будуть тікати представники вищої політичної влади.

Гаразд. Раз вже мова зайшла про моральну деградацію, то розберемо жах з реакцією на приліт літака з Китаю в етичній системі координат. Почнемо з санаторію «Пролісок». Він знаходиться десь в районі Конча-Заспи. Народний депутат Олександр Дубинський у своєму відеоблозі підводячи суб’єктивні підсумки за 13 лютого, говорить, що він аху@л, або навіть пріх@єл від ідеї МОЗ розмістити евакуйованих українських громадян в приватному санаторії у Конча-Заспі. Хоча вважає цю ідеє не такою вже й поганою, оскільки у випадку завезення коронавірусу в цей район можна суттєво прорідити ряди пиз@оти, яка там проживає. Нескладно здогадатись кого називає пиз@отою пан Дубинський. Це представники політичної еліти: колишньої та теперішньої, які грабували країну.

Але схоже пиз@ота тему просікла і сказала, що нам не потрібні карантинщики. Тобто першою послала своїх громадян нахєр саме політична еліта столиці. І про це всі знали, але промовчали. Зрозуміло, що львів’яни усвідомлюючи загрозу і знаючи про відмову Києва, а інформація про Обухів та Конча-Заспу прокотилася країною, справедливо обурилися. І обурюватися були причини. Ці причини озвучила одна з лікарок на стихійному мітингу у Львові. Виявляється евакуйованим на 70 чоловік пропонувався один душ, і не лише.

Взагалі складно сказати на що розраховувала влада після того як в Україні телеканали місяць показували протиепідемічні заходи в Китаї. Всі розуміли, що українські владні жлоби ніколи не розкошеляться для своїх громадян на такі засоби захисту.

Оцінивши потенційні здатності галичан до спротиву, уряд прийняв оперативне рішення податися на Полтавщину, але полтавчани також виявилися не галушками. Дуже переконливі аргументи навела одна жінка середнього віку. Відповідаючи на дебілкувате запитання журналіста з Києва, вона сказала, що жителі містечка ледве справляються зі збором коштів на лікування онкологічних хвороб для містян. А якщо в містечко завезуть смертельний вірус, то громада фінансово не витягне. Тобто людина напряму говорить, що у випадку виникнення спалаху інфекції люди будуть рятуватися за свої кошти. І тут виникає природне запитання: якої громадянської відповідальності ми хочемо від громадян перед державою та соціумом, якщо держава не несе ніякої відповідальності перед ними?

У нас влада настільки відірвалася від реалій життя, що не може зрозуміти, що вона організовує карантин безпосередньо в хатах та квартирах своїх громадян. Так це сприймається людьми. І так це є, де-факто. Посилює це відчуття комерційний психоз у владі, який клінічно проявляється з розпродажу державного майна та державних активів. Звичайно, жителі сіл та міст обурені і кажуть, щоб вони забиралися всі геть і організовували карантин у себе в маєтках, раз вони так дбають про «китайців». І справа тут не в децентралізації, хоча в ній також. Але це не корпоративний егоїзм і тим більше не моральна деградація населення. Це вимога справедливості. Центр залишив бюджет собі, а обов’язки з охорони здоров’я повішав на громади. Ось громади і послали нахєр всіх. Що тут не зрозуміло?

Тепер перейдемо до «потерпілих». Зрозуміло, що у країні, де держава методично знищує економіку звинувачувати людей у комерційних поїздках – гріх. Але ці люди мають враховувати, що вони перебували в епідемічно небезпечному регіоні і, повертаючись додому, несуть загрозу своїм співгромадянам. Перед тим як сідати у літак треба було поцікавитись своєю долею після того, як вони спустяться з трапу. Зрозуміло, що наші «китайці», як і більшість пересічних є далекими від українських політичних реалій, але з них відповідальність не знімається – політикою треба цікавитися. В нашій країні це обов’язок. Не питання, звичайно, можна і не цікавитися, але тоді треба бути готовими ухилятися від каміння, яке летить в голову. Отже з пересічними все зрозуміло. Але політична влада на те і політична влада, аби розуміти політичну ситуацію, і вона мали б передбачити таку реакцію і пошукати місця для організації карантину у себе. Повірте, якби людей з борту повезли до «Феофанії», то люди б з квітами зустрічали літак і несли б їм засоби гігієни.

Люди вимагали, щоб влада організувала карантин у себе вдома. Ось що хотіли люди. Чому? Тому що вона сама розділила наш суспільний будинок і відокремилася від нас. Але не лише, вона відбирає гроші з бюджету, які мали б використовуватись на охорону здоров’я та використовує ці гроші для розваг, забудовуючи береги Дніпра дорогими палацами. А проблеми хоче вирішувати за наш рахунок.  Ось у чому суть. Людей з Китаю шкода, їх приймають за своїх, наші люди не можуть формувати етичних норм (жорстких конструкцій, які створюють інституції та системи), але вони мають відчуття та емпатію і можуть допомогти людині, яка потрапила в біду, тобто ми не є моральними уродами. Але народ так само відчуває несправедливість і дає реакцію.

Поясню на прикладі. Мені часто доводиться користуватися послугами залізниці і їздити плацкартними вагонами. Наші провідники інколи беруть лівих пасажирів. І беруть з них не вартість квитка, а подвійну суму, тобто не сто гривень, а двісті. Не складно догадатися чому, бо треба ділитися з начальством. Я і сам не раз так їздив, але у таких випадках завжди питав, де я буду їхати і вимагав чіткої відповіді. При такій постановці питання провідник забирав мене або в купе провідників, або звільняв останні бокові місця на яких зберігалися комплекти білизни та ковдри.

Однак більшість провідників рекомендують «лівим» пасажирам самим пристроюватися. І ось ви лежите на нижній полиці і вам в ноги хтось сідає. Звичайно, ви задаєте відповідне запитання. Пасажир вибачається (або просто з нахабним та незадоволеним обличчям) і пересідає на друге місце, і так поки не натрапить на якогось безхребетного. Зауважу, до пасажира з квитком не підходить провідник і не пропонує йому підсадити «лівого» за 100 грн. Може б хтось і погодився. Але так не відбувається, бо гроші діляться з іншими.

Аналогічна ситуація з «китайцями» та карантином. Журналісти віднайшли дідуся, який каже, що візьме двох, але за мільйон, бо йому не багато вже лишилося. Однак дідуся чомусь виставляють моральним уродом. Але чому? Він же робить пропозицію заплатити не потенційно зараженим, а ось тій пиз@оті, яка цей мільйон викрала і вклала його у маєтки на Конча-Заспі. Якщо пиз@ота не платить, то нехай забирає до себе в маєтки на карантин. У чому аморальність?

Станом на сьогодні ми бачимо, що пиз@ота таки організувала карантин у чужому приміщені, а для того, аби показати, що вона є моральною відрядила у цей карантин міністра охорони здоров’я. Тобто, тепер у вас в ногах сидить не лише «лівий» пасажир, а й провідник, демонструючи як всі терплять і разом страждають. Мораль і справедливість по-українськи в усій красі.

Замість висновків. Журналіст та блогер Сергій Іванов, задаючи питання Олексію Арестовичу, поцікавився, чи не здається практикуючому психологу, що в нашій країні всі ї@банулися. На що Арестович відповідає: так ми живемо у ї@анутій країні, з йо@нутими людьми. Випадок з карантином – це воно. Ї@ануті політики, ї@ануті люди, ї@нутий карантин, ї@нуті вчинки та ї@ануті оцінки ситуації.

Анатолій Якименко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.