0

Чи здатні медики сприймати ідеї. Результати зустрічей з медичними колективами виборчого округу № 11

Думаю, всі розуміють, що «естафетна паличка» медичних реформ передається наступним представникам постмодерної епохи «техно». Якщо говорити персоніфіковано, то Сергій Лещенко та Мустафа Найем передають справи Дмитру Разумкову та Руслану Стефанчуку.

У нас з Наталі Безмен триває дискусія як розмовляти з такими людьми, аби переконати їх, що вилучення грошей з економіки за допомогою податків відбувається з метою резервування фінансових ресурсів для організації надання ургентно-стаціонарної допомоги. Примусити випустити гроші з рук на лікування іншої людини може або емпатія – від грецької «patho» – співпереживання – розуміння відносин, почуттів, психічних станів іншої особи в формі співпереживання, або очікування прибутку, тобто економічна доцільність.

Вся проблема полягає у тому, що охорона здоров’я не є галуззю економіки і не приносить прибутку. Якби було б інакше, то Олександр Данилюк пропонував би об’єднувати МОЗ з Мінфіном та Мінекономіки, а так він пропонує об’єднання з Міністерством соціальної політики. Таким чином переконувати вкладати гроші у охорону здоров’я людей «техно» – марна справа. Ще більш безперспективно апелювати до їх почуттів та емпатії. Єдине почуття до якого можна апелювати це почуття страху, яке може з’явитися з усвідомленням розправи. Страх перед розправою безперечно є, тому всю відповідальність за нечутливість Центр вправно перекладає на місцеві органи влади і навіть закликає влаштовувати страйки та протести, ну, боротися за свої права. Отже, з тримачами смислів та розпорядниками бюджетних коштів все зрозуміло.

Я дотримують категоричної позиції, що охорона здоров’я – це емоційно-чуттєва сфера. Якось так обережно це визнають великі люди з Києва, які завжди ухиляючись від прямих відповідей на незручні запитання вживають незмінне речення: «Ну ви ж розумієте – охорона здоров’я – сфера дуже чутлива».

Адольф Гітлер готуючи німців до «великих» звершень також апелював не до цифр. Він казав, що громадянин не піде вмирати за восьмигодинний робочий день, а ось за почуття гідності – легко. Після приниження Німеччини у червні 1919 року Версальським договором цей розрахунок спрацював. Безперечно, дуже некоректно апелювати до практик нацизму, але мене завжди цікавив один момент – чи є почуття у громадян і чи можна до них апелювати для здійснення великих справ. Іншими словами мені завжди кортіло поспілкуватися з живими людьми і сказати те, що їм ніхто ніколи не говорив.

І ось, дуже несподівано, мене запросили попрацювати в рамках парламентської кампанії 2019 року з медичними колективами 11 виборчого округу спільно з кандидатом в народні депутати, діючою депутаткою міської ради Ганною Давиденко. Центр округу знаходиться на правому березі Вінниці та включає половину сіл Вінницького району.

Округ №11 це «медичний» округ, у якому розташовані майже всі медичні заклади міста: обласна лікарня ім.. Пирогова, обласний психоневрологічний диспансер ім.. Ющенка, обласний наркодиспансер, обласний госпіталь інвалідів війни, обласний тубдиспансер, обласний ендокринологічний диспансер, обласний онкодиспансер, обласна дитяча лікарня, обласна станція переливання крові, обласний спеціалізований диспансер радіаційного захисту населення, перший пологовий будинок, перша міська лікарня  та Вінницька районна лікарня. Також на території 11 округу знаходиться музей-садиба М.І. Пирогова.

Протягом двох тижнів нам вдалося зустрітися з колективами всіх лікарень та працівниками музею, окрім першого полового будинку та обласної дитячої лікарні. В обласній дитячій лікарні головний лікар акуратно відмовив нам, пояснюючи це тим, що «всі у відпустці», а у перший пологовий ми просто не встигли.

На зустрічах ми говорили виключно про утилітарні речі, тобто про фінансові перспективи для медичних працівників переходу на оплату за пролікований випадок. Якщо коротко, то пояснювали, що мета реформи «первинки» принципово відрізняється від мети реформи вищих рівнів. Якщо головною метою місця де працюють сімейні лікарі було підвищення заробітної плати і більше нічого, то головною метою реформи вторинного та третинного рівнів ніколи не було підняття заробітної плати лікарям. Про це ніхто і ніколи не говорив і нічого не обіцяв.

Погоджуючись на цю авантюру (ми з Ганною Давиденко не були знайомі) виступи перед медичними колективами, мене цікавило кілька моментів. По-перше, чи здатні люди у білих халатах чути аргументи і цифри, по-друге, чи  можна до людей приходити з ідеями, розраховуючи на їх почуття.

Зустрічі з людьми це зовсім інше, ніж писати чи навіть віщати з телевізора або сперечатися у студії. Ви відчуваєте реакцію залу, дивитись на людей, вони дивляться на вас. Кожен рух у залі, зміна положення тіла, спрямованість очей, перемовляння під час виступу, наявність коментарів, репліки та запитань після виступу – все це має значення.

Перше, що нас вражало – це тиша. Інколи неприємно мертва. Приємно вражала увага. Головний висновок: люди відчувають, що ніяких перспектив немає і їх обманюють. Але! Відчуваючи, що все не так, продовжують вірити і шукати нових людей, котрим можна було б повірити. Увага, люди не хочуть розбиратися у своїх відчуттях і шукати причину душевного дискомфорту для того, аби приймати рішення і діяти. Люди хочуть вірити, витискаючи почуття і відчуття, відмовляються від рефлексії та саморозуміння, перекладаючи проблеми на інших людей.

Друге, що вразило – скептичне ставлення до ідеї значної частини медичної спільноти. Люди віри скептично ставляться до ідеї. Ми пропонували головну ідею – боротьбу за бюджетні кошти. Люди почуттів добре ставилися до цієї ідеї і категорично підтримували необхідність прояви волі та зусиль.

Взагалі, треба сказати, в нашій країні ніхто, ніколи не пропонував боротися і проявляти вольові зусилля. Людям у білих халатах пропонували терпіти і вірити. Медикам пропонували притлумлювати свої почуття, дискомфорт сумління і йти легким шляхом – експлуатувати безвихідь пацієнта і витягувати з його кишені гроші. Так легше. Але там грошей нема. Для більшості, принаймні. Ми ж пропонували розвернутися на 180 градусів і піти важким шляхом – не оббирати хворого і бідного, а вимагати належне у багатого та ситого – розпорядника бюджетних коштів.

Кого більше, людей віри чи людей почуттів, серед медиків я не знаю. Але точно можу сказати, що медики не є стадо баранів. Більшість медиків сумлінно виконували свою роботу сподіваючись, що державні діячі, поки вони терплять, налагодять економіку і встановлять справедливість. І люди віри, і люди волі розуміють, що їх обманули. І всі відчувають себе скривдженими. Значна частина, ті хто молодші, готові до еміграції.

Ви запитаєте чи є перспективи в охороні здоров’я? Відповідально хочу сказати, що перспективи є. З медичними працівниками можна і треба працювати, вони здатні відчувати, рефлексувати, розуміти і діяти. Вони здатні сприймати ідеї. Проблема полягає лише у тому, що нема самих ідей та нема їх носіїв. З медиками, поки вони тяжко працювали, говорили не ті люди і говорили не те що треба. Ось у цьому вся проблема.

 

Анатолій Якименко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.