1

До річниці призначення Уляни Супрун. Національні особливості кадрового забезпечення державних інститутів: політичні актори, блазні та фрики

Збіг рік господарської діяльності (дуже термін подобається) на посаді міністра охорони здоров’я недоміністра Уляни Супрун. МОЗ як флагман некомерційної комунальної непідприємницької діяльності закуповувало ліки, організовувало рухавки, флешмоби (флешмоби – це коли блискавична юрба раптово з’являється в якійсь лікарні), залучалося підтримкою акторів, співаків, збитих льотчиків, але так і не досягло політичних результатів. Ну а чому дивуватися? – які політичні результати можуть бути у пінгвінів-технократів?
Так склалося, що річниця правління Супрун співпала з раптовим скасуванням громадянства Михайла Саакашвілі. В нашій країні пробували говорити про систему прийняття рішень, але ніколи навіть не намагалися поговорити про систему підготовки кадрів. Це дуже гостра проблема, яка постійно дає про себе знати в Україні.

Політична еліта будь-якої держави дбає про підготовку кадрів для державного управління.
В «московському царстві» центром підготовки кадрів був царський палац, інститут придворних, інститут дворянства, можливо ще щось. В СРСР місце підготовки кадрів були вища партійна школа, КПРС і таке інше. В нашій країні за часів Кучми, розуміли проблему і намагалися створити якийсь аналог, котрий так і назвали: Національна Академія державного управління при президенті України. Думається, що приблизно з цією метою відновили Києво-Могилянську академію у 1994 році. Її перший президент В’ячеслав Брюховецький, один з учасників ініціативної групи «Першого грудня» та за «сумісництвом» член правління благодійного фонду «Розвиток України» Рината Ахметова, навіть «погрожував» підготувати з числа своїх випускників майбутнього президента країни. Президента поки не вийшло, а ось заступника міністра охорони здоров’я, який реформує вітчизняну медицину та вчить Уляну Супрун «Києвомогилянка» нам уже оформила. Якщо на нас чекає ще такий президент, то краще вже вихідці фізико-технічного факультету Дніпровського університету (Леонід Кучма), Тернопільського фінансово-економічного інституту (Віктор Ющенко) або Донецького політехнічного університету (Віктор Янукович).

У нас часто звинувачують політиків у тому що вони є акторами. Однак в політиці завжди є запит на акторські здібності. Проблема в іншому. Актори опинилася без режисерів та сценаритсів. Останні залишилися в метрополії, що примусило писати сценарії та ставити політичні спектаклі тих, хто ще вчора грав ролі. Але на своє місце колишні актори не почали готувати таких самих акторів, а взялися залучати політичних клоунів. На сьогодні проблема ще гірше, паяци перейшли до рекрутингу в політику фриків (Шерембей, Мосейчук, Гончаренко). З жаргонної англійської freak «божевільний», «скажений», «божевільно- модний; той що вирізняється епатажною поведінкою та екстравагантним зовнішнім виглядом). Тому політичний істеблішмент на сьогодні складається з кількох акторів та армії блазнів та фриків.
Клоуни бувають різні – веселі, як покійний Чечетов; агресивні, як Ляшко та серйозні, як Уляна Супрун.

В контексті останніх подій відзначимо, що проблема з Саакашвілі викликана тим, що його рекрутували як паяца, а він захотів стати актором, котрий вирішив зіграти роль сміливого джигіта. Звичайне це не сподобалось головному актору, який тут в Україні «конає» під козака. З Супрун все вийшло «гуд» – вона виявилася паяцом, просто з серйозним виразом обличчя.
Так ось, все це добре, але при запозичені, як відомо, щось та губиться. І часто губиться дуже важливе. Вся справа у тому, що комуністи розуміли, що підготовка політичного актора справа не з простих. Політичного актора не можливо підготувати в театральному училищі, тут не поможуть просто здібності та навіть талант. Політичний актор має пройти кілька обов’язків щаблів у своїй кар’єрі і здобути життєвого, побутового та виробничого досвіду, окрім ідеологічного вишколу (піонерія, комсомол, КПРС).
Ви на задумувалися чому в СРСР еліта називалася господарсько-партійна номенклатура? А саме тому, що якісне ідеологічне становлення людини не могло відбутися в кабінеті шляхом преречитування праць Маркса. Людина мала формуватися виробничою діяльністю, творенням. Її становлення проходило крок за кроком з строгим дотриманням правил етапності.

Мій старший друг, котрий уже зараз на пенсії і працював на вищих адміністративних посадах, у тому числі і в МОЗ, за чашкою кави казав мені таке: «Ти розумієш Толя, при комуністах багато жінок робили управлінську кар’єру «передком», але при цьому треба було дотримуватись щонайменше двох правил. Правило №1 – «передок» не можна було перенести з нульової сходинки одразу на десяту, його треба було довго переставляти протягом життя послідовно і методично. Правило №2 – під час пересування «передка» по службовій драбині людину вчили». Те само стосувалося і чоловіків – начальство завжди шанувало шорсткий язик підлабузника, але того, хто зализував зад начальству паралельно чомусь навчали.
В Україні про ці два правила забули, тому у нас на вищих політичних посадах опинилися Гройсман, Дєєва та їм подібні. Такий собі союз блазнів та фриків.
Є ще один аспект цієї проблеми. Ви ніколи не задумувалися чому в США демонструють дитячі фотографії політиків та виборці жваво цікавляться дитинством тих, кого вони обирають у владу? Справа у тому, що нормальні громадяни, хочуть дізнатися чим жили люди, котрі прагнуть ними керувати, в дитинстві та юнацтві. Якими були їх мрії, який шлях вони торували і які помилки вони робили. Це робиться для того, аби переконатися, що особи, які виявили амбіції вести когось самі кудись йдуть і йдуть куди треба. Це робиться для того, аби з’ясувати чи можуть ці люди вести. І одна справа, коли дивитися на фото і перед вами фото людини, у якої за плечима парашутні стропи, а інше питання, коли перед вами фото людини з опушеною матнею і шкільною сумкою, яка волочиться по підлозі. Одне питання, коли ви знаєте, що ваш обранець бився в школі за справедливість, інше питання, коли ви знаєте, що «великого» політика копали під зад в знак презирства за неохайний та неспортивний вигляд.
Тепер ви собі уявляєте яка прірва між претендентом на посаду президента США у 2008 році сенатором Джоном Маккейном та діючим прем’єр-міністром України Володимиром Гройсманом?

У 2014 році, коли ще дощі не встигли змити пролиту кров на Інститутській, жваво обговорювалися претенденти на посади в новому уряді, який формувався. На позицію міністра ОЗ прогнозували Ольгу Богомолець лише тому, що вона допомагала організації лікування покалічених на Майдані активістів. Мене уже тоді здивувало, що нікому не прийшло в голову поцікавитися доробком Ольги Вадимівни в питаннях реформ медичної сфери. Пошукова система «Google» при введені «Ольга Богомолець» видавала два типа повідомлень: авторські концерти та скандали пов’язані з сумнівними підписами на підтримку владних ініціатив. Тобто Ольга Богомолець ніколи нічого не говорила про медичну сферу і ніколи не працювала над її удосконаленням – грала на гітарі і підписувала чи не підписувала якісь ініціативи. Натомість народ у постреволюційній ейфорії розглядав Ольгу Вадимівну не інакше як провідного реформатора і пов’язував з нею якісь надії. Думаю у такій ситуації не варто ображатися на президента Порошенка, який звідкись розшукав Уляну Супрун і сказав, що ця пані буде вас страхувати і реформувати.
«Глибина» розуміння медичної проблематики в Україні американського лікаря була продемонстрована у перші дні після призначення, коли Уляна Надія виявила намір розпочати реформи з швидкої допомоги, укомплектувавши їх парамедиками, згодом легко перейшовши на інші теми. Що вражає у цій ситуації – впевненість з якою люди починають говорити про речі, якими вони не просто ніколи не займалися, а навіть про них не думали. Але, мабуть, у цьому немає нічого дивного, адже блазень завжди себе упевнено тримає в присутності господаря і йому дозволено при ньому все. Однак як тільки господаря за плечима немає політичний клоун уже не такий відважний і швидко тікає від незручних запитань. Та й в принципі паяц не для того, аби відповідати на запитання. Де ви бачили таких клоунів, котрі здають іспит журналістам?

Отже, ми бачимо погані сценарії та погану режисуру, написані непрофесійно колишніми радянськими акторами (Порошенко, Тимошенко, Садовий), ми бачимо погану гру клоунів (Ляшко, Луценко, Семенченко, Супрун) та дурнуваті виходки фриків (Мосейчук, Гончаренко, Шерембей). Виникає питання чому це все існує та функціонує? Існує це все тому, що немає реакції з боку соціуму. Але важливо розуміти, що суспільство не реагує не тому, що не розуміє поганих сценаріїв та не бачить фальші у грі блазнів, а тому, що не знає що треба робити. Також важливо розуміти, що демонтаж радянської системи триває, але вона нікуди не поділася. Ми просто перейшли на інший, більш примітивний, рівень, де чорнову роботу виконують уже навіть не клоуни, а фрики. І так триватиме доти, доки соціум не дасть відповідь на питання «що робити». Але це зовсім не означає, що “порошенки” управлятимуть вічно. Як і при СРСР відбудеться вичерпання ресурсної бази і настане черговий етап фрагментації. Нормальною мовою в медицині відбудеться наступне. Зменшення грошей в системі та руйнація правил (все перераховане буде неминуче) призведе до остаточного розвалу залишків системи Семашка і глобального хаосу. І ми перейдемо на ще нижчий рівень, на якому писатиме сценарії та ставитиме політичні постановки буде уже навіть не “супрунихи”, а Діма Шерембей. Хочу нагадати, що на повному серйозі перед призначенням Супрун на посаду “в.о” розглядалася кандидатура політичного фрика Олексія Гончаренка.
Тому у нас немає виходу окрім як шукати відповідь на питання «що робити». І не треба себе тішити ілюзіями  поки в нашій країні не знають відповіді на це питання. Індикатором цього незнання є домінування політичних клоунів та фриків, які вільно ходять по ЗМІ і розповідають все що вважають за потрібне. Оскільки завданням цього тексту не є висунення якихось глобальних пропозицій для реформування, то дозволю собі зупинитися на проблемі діагностики різної соціальної патології. Це дуже помічна річ для реформ, між іншим. Найкращим клінічним матеріалом для вивчення соцпатології є якраз політичні клоуни і фрики. Приклад, який я хочу представити дуже органічно поєднується з темою цього допису – національних особливостей виховання кадрів для державного управління.
На сторінках «Українського Тижня» вийшло розлоге інтерв’ю заступника міністра охорони здоров’я Олександра Лінчевського http://m.tyzhden.ua/Society/197155.
Не буду приховувати, у мене, як у людини, котра пройшла хірургічну школу, здобуваючи хірургічну спеціальність, було і залишається упереджене ставлення до представників будь-яких професій розмовного жанру. Людина, котра змушена руками доводити правоту своїх слів завжди відрізняється від людини, котра правоту своїх слів доводить словами. Знаю, що не зовсім правий, але так є.
Вперше зерно сумніву в моїх переконаннях посіяв міністр Поліщук – нейрохірург і водночас, без перебільшень, батько національної медичної реформаторської схоластики. Мене вражала безвідповідальність його теорій та злочинність намірів. Неусвідомлена, звичайно. Для хірургів це не характерно. Але таке-сяке пояснення безвідповідальним теоріям Миколи Єфремовича для себе я знайшов. І тут спливає ще один хірург, але уже на позиції заступника міністра – Олександр Лінчевський. Читаю інтерв’ю Лінчевського і розумію, що або у власній теорії щось треба міняти, або шукати відповіді на питання яким чином людина, котра тестує вербальне хірургічною майстерністю і теоретизує на базі досвіду практичних дій може говорити абсолютно безвідповідальні речі і штовхати всю країну у прірву. Йдеться про пропозиції у фінансовому забезпечені медичної сфери. І тут до мене приходить прозріння – особливість медичного ринку виховує особливий тип людей, котрих категорично не можна пускати до фінансів. Хірургів категорично не можна пускати до публічних грошей. І тут питання не підготовки управлінських кадрів, політологічної, економічної чи фінансової грамотності, тут питання професійної деформації.
З приходом в МОЗ команди Супрун ми сотні разів чули про фінансові катастрофи, яких зазнають пацієнти при зверненні до закладів охорони здоров’я. Однак це лише частина правди, причім менша її частина. Оцінка результатів лікування як “фінансова катастрофа” виникає у людини, яка заплатила гроші за лікування і не отримала ніякого результату, або отримала погіршання стану. Пацієнт котрий заплатив кошти і отримав результат ніколи не заявить про фінансову катастрофу. І головною причиною всіх фінансових катастроф є якраз хірурги: загальні, торакальні, онкологи тощо.
Але це ще не все: лікарі-хірурги часто провокують пацієнтів на лікування, котре не можна логічно завершити. Тобто почати лікування можна, а завершити ніяк. Люди, які все життя пропрацювали в медицині і не знайомі з іншими ринковими сферами навіть не здогадуються, що, наприклад, ринок будівельних послуг живе за іншими законами, і якщо на ньому спробувати застосувати правила медичного ринку, то вам як мінімум не заплатять, а як максимум – дадуть у «табло».
Двадцятирічний пацан, який три роки як навчився класти керамічну плитку знає, що якщо він не перевірить на метраж та цільність, куплену господарем плитку, і потім з’ясується, що плитки не вистачає, а купити її уже ніде, то він матиме неприємності. А якщо майстер проведе демонтаж чогось, а потім не зможе змонтувати, скажімо систему опалення з причини браку ресурсів у господаря, то йому не просто не заплатять, а дадуть у «табло» лише за те, що він розпочав роботи без належних матеріалів чи ресурсів. Мій старший син, після закінчення теплоенергетичного факультету працює у фірмі, яка проектує та реалізує сучасні системи опалення. В його функціональні обов’язки входить узгодження всіх фінансових питань. Якщо він прорахується у кошторисі, або дасть старт роботам без належної суми у клієнта, то фірмі доведеться або закінчувати роботи за власні кошти, або нести репутаційні втрати. Сину 21 рік. Він уже розуміє, що не можна давати початок роботам без точних прорахунків.
Хочу наголосити, що в суспільстві немає не те що консенсусу, а навіть компромісу з приводу запропонованих реформаторських кроків Уряду. Більше того, ініціатива «ремонту» належить виключно МОЗ, тобто виконавчу владу суспільство не просить проводити «ремонт». Попри це, що ми бачимо? МОЗ хоче зайти в нашу квартиру і без кошторису, без будь-якої фінансової конкретики хоче провести демонтажні роботи. Мета – пройти точку неповернення. Тобто просто демонтувати. Хірург Олександр Лінчевський на це все дивиться і каже, що вони не просять у держави кошти для цього, а наявний обсяг ВВП дає можливість піднімати зарплати. А ми потім дивуємося фінансовим катастрофам пацієнтів.
Висновки. Реформаторський медичний пул в Україні складається з політичних блазнів та фриків. Всі ці люди мають дуже сумнівний трудовий шлях, сумнівну компетентність та сумнівні моральні якості. Більшість з них ніколи не займалися питаннями удосконалення медичної сфери і є кон’юнктурними особами. Всі ці люди не є політичними або громадськими суб’єктами і мають абсолютну залежність від своїх політичних господарів. Вони говорять лише те, за що їм платять або те, що їм потрібно для кар’єрного зростання. Безвідповідальність – головна об’єднуюча риса сучасного «державного» діяча епохи постмодерну.

Анатолій Якименко

One Comment

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.