0

Країна парамедиків і «парапедиків»

Без названия (1)Кілька авторитетних інтернет-ресурсів як то «Кореспондент» та «НВ», не враховуючи «Вестєй» та їм подібним, надрукували новину про заяву нового очільника МОЗ щодо реформування швидкої медичної допомоги, яке полягатиме у заміні лікарів та фельдшерів на екстрених медтехніків та парамедиків. Зі слів Уляни Супрун парамедики більш освічені ніж фельдшери. Для реалізації цієї «грандіозної» програми пані Уляна відправила аж двох інструкторів на навчання в США, які потім приїдуть і всіх навчать. Почнуть цього разу о Одеської області.

Парамедики, як пише «Кореспондент» – це фахівці з середньою медосвітою і з навичками медичної допомоги на догоспітальному етапі. Вони не мають професійної ліцензії і працюють під керівництвом і наглядом професіонала.

Після чуток про призначення Уляни Супрун на посаду «директора» МОЗ багато небайдужих, вмотивованих та зацікавлених намагалися з’ясувати чим дихає американка українського походження, які думки рояться у неї в голові та наскільки вона адекватно оцінює ситуацію та власні можливості. Не останнім було питання про інтелектуальні здібності. Про це думали, але вголос не казали. В нашій країні вважається непристойним сумніватися в інтелекті людини, котра за 5 хвилин стане начальником. Ну, мало що, може доведеться за чим звертатися. Тим більше не варто сумніватися, якщо ця людина приїхала з Америки. Раз з Америки, значить людина розумна. А якщо ця людина пройшла співбесіду з Гройсманом та Порошенком, то тут не може бути жодних сумнівів щодо IQ.

І я б також не дозволив би собі піднімати цю тему якби Уляна Супрун мовчала або якось хитрувала. Якщо людина знає де, коли і як промовчати, значить розум у неї є. Але новий очільник МОЗ не мовчить і багато говорить. Щоправда це природно, до певної міри, оскільки нова людина завжди викликає інтерес у журналістів.

В одному з інтерв’ю Уляна Супрун розповідала про причини заміни лікарів на парамедиків у Канаді. Ось цитата з УП: «Канадці забравши лікарів зі швидких та замінивши їх більшою кількістю парамедиків, зменшили час прибуття швидкої на місце інциденту та скоротили час доставки пацієнта до лікарні. Коли лікар надавав допомогу на місці інциденту, це займало 25 хвилин. Парамедики робили це за 22 хвилини. Різниця у часі – 3 хв. Це збільшує шанси виживання на 15%». В іншому інтерв’ю Супрун пояснила це тим, що лікарі переоцінюють своє значення на місці пригоди, оскільки у них більше освіти і вони намагаються зробити більше маніпуляцій, котрі часто є непотрібними.

Передусім хочеться зазначити, що в Україні лікарями бригади швидкої допомоги укомплектовані виключно у великих містах. У районних центрах лікарів не було ніколи. Далі, хто сказав, що наші лікарі на місці виклику на 3 хвилини довше надають допомогу ніж фельдшера (аналоги парамедиків)? Повідомляю, бригади, укомплектовані фельдшерами справляються з наданням першої допомоги значно швидше ніж бригади укомплектовані лікарями. Чому? А тому що їхні авто мало чим оснащені, самі фельдшери мало що знають і нічого не хочуть робити. Іншими словами говорити про час за який вони надають допомогу взагалі не коректно, оскільки у більшості випадків домомога взагалі не надається – пацієнта просто везуть одразу у лікарню. Те саме стосується і лікарів.

Отже, вести одразу у лікарню без будь-яких дій це так само погано, а може й гірше, ніж робити зайві маніпуляції і затримувати доставку пацієнта до лікарні.

Тому проблемою для нашої “швидкої” є відсутність допомоги як такої або безграмотні дії в екстреній ситуації. Причин такого стану речей на сьогодні кілька: низька якість соціальних інститутів, відсутність фінансів, низька якість освіти, брак контролю. І ніякі тренери-парамедики з США цих проблем не вирішать.

Треба сказати, що проблеми з екстреною допомогою в Україні були завжди, у тому числі і за радянських часів. Але якщо в СРСР головною прогалиною була якість освіти та якість людського матеріалу, який йшов працювати на швидку допомогу, то в Україні до цього приєдналася фінансова проблема, котра і пояснює відсутність інтересу до роботи та повільну рухливість українських бригад швидкої допомоги під час “врачєванія”.

Хочеться навести декілька прикладів, які підтверджують тривалу історію проблем екстреної допомоги. 1990 рік, 15 листпада, Владивосток, в/ч 74916, ножове поранення в живіт на КПП матроса П. Мені було 20 років, я був фельдшером, начальником медпункту військової частини. Поки побіг на господарчий двір за авто, щоб завести в госпіталь на Лугову бійця, з дитячої поліклініки, яка була навпроти частини, завернули карету швидкої допомоги. Педіатрична бригада занесла постраждалого у медпункт і поклала на кушетку. Лікарка взяла з шафи мезатон і ввела в/в. Потім почалися якісь маніпуляції, сенс котрих для мене досі залишається невідомим (катетеризація сечового міхура і таке інше). “Лікування” тривало 40 хвилин (!) допоки не приїхала цивільна реанімаційна бригада, яка припинила нашу «діяльність», поставила «підключичку» та налагодила введення «фізіології» через «субклавіа». Це теж зайняло хвилин 40. Прощаючись зі мною лікар-реаніматолог сказав спокійно, що введення мезатону було помилкою, і що навряд чи цей хлопчина виживе. Ще через 20 хвилин матрос П був доставлений в госпіталь, де «благополучно» помер на операційному столі від крововтрати через 10 хв після початку операції.

Хочу наголосити, що випадок смерті в медичному плані взагалі не був проаналізований. Впевнений, що лікар з реанімаційної бригади не повідомив про дії колеги з педіатричної бригади і на її дії так ніхто і не звернув уваги. Натомість хірург сказав, що якби потерпілого просто привезли в госпіталь одразу, він би вижив. Тобто педіатрична бригада швидкої допомоги припустилася двох помилок. Замість того, щоб повантажити пораненого до себе в автомобіль, мобілізувати вену для введення розчину і рухатись в напрямку стаціонару, вона занесла потерпілого у санчастину і ввела при черевній кровотечі судинозвужувальний препарат, що робити категорично заборонено. Тобто перед нами проблеми якості освіти, якості людського матеріалу – медики виявилися не здатні приймати правильні інтегральні рішення та піднімати проблемні питання професійної діяльності. А головне – це відсутність соціальних інститутів в медичному середовищі, які б контролювали дії колег. Сюди можна було б додати ціннісні орієнтири соціуму, але вони замикаються на інституційну проблему. Повірте таких випадків за 25 років існування України відбулося тисячі.

Найбільш промовистим був випадок в Одесі на конференції нейрохірургів та неврологів 2010 року. Конференцію організовував професор Сон – одеський нейрохірург, і проходила вона на Французькому бульварі в конференц-залі готелю «Акація». Доповідь читала похилого віку лікарка з Німеччини. По її зовнішньому вигляду було видно, що пані чимось хвора. Посеред доповіді у неї запаморочилася голова і вона впала. Що було далі описати без емоцій досить складно. Зала на хвилю жахнулася, затамувала подих і дружно почала вигукувати: «позовітє срочно врача». Але саме головне не те. Ніхто з присутніх у залі чоловіків не підвівся і не допоміг професору Сону, який відлучився з президії і прибув на місце події за хвилину, дотягнути німкеню до стільців. Мою совість заспокоював лише той факт, що я сидів у кінці зали і був затиснутий біля стіни п’ятьма слухачами. Але це ще не все. Після того як доповідачка відлежала на стільцях хвилин так 20-25, до неї з медпункту спустилися медична сестра, похилого віку з індексом маси тіла більше 50 з апаратом Ріва-Роччі. Вимірявши тиск, медсестра стиснула плечима і залишила залу конференції. Німкеня прийшовши до тями продовжила свою доповідь. 

Цей випадок слід розібрати детально. В нашій країні завжди були проблеми з екстреною медичною допомогою. І якби таке сталося в середовищі офтальмологів чи урологів, запевняю, вони також би кликали на допомогу лікаря.

Але помилкою було б вважати, що головною причиною національної ганьби в Одесі – це лише проблеми підготовки кадрів. Помилково думати, що людям варто дати якісь знання і вони почнуть їх застосовувати. Причина в іншому – презирство до людини (пацієнта) і презирство до людини праці  (лікаря). Кожний з присутніх у залі вважав «приниженням» підвестися і виконати чужу роботу, а також чорнову роботу. Екстрена і реанімаційна допомога в уяві наших лікарів – це робота для «чорних». А «чорні» в нашій медицині – не ті хто погано вчилися, а ті, хто не змогли «устроіться в жізні». Тобто робота на швидкій допомозі – це колектор для скиду чорнової, неоплачуваної і непотрібної роботи для невдах ринку.

Отже можете собі уявити картину, коли 200 лікарів неврологів та нейрохірургів очікують … медсестру. Звичайно дама з тонометром буде рухатись повільно, зневажаючи тих, хто зневажає її. Точно так поводять себе лікарі швидкої допомоги навмисно вигадуючи симптоми ішемічного інсульту пацієнтам з венозним тромбозом глибоких вен руки. І повільно рухається бригада швидкої допомоги тільки під час надання допомоги. Але Уляна Супрун не бачила як хутко і злагоджено працює лікар і фельдшер карети швидкої допомоги, коли хворого виносять чи виводять з машини у приймальному відділені. Тоді наші герої не просять допомогти винести хворого сусідів з прилеглих будинків, а працюють так, щоб встигнути утекти до того як черговий лікар дійде до пацієнта.

Тепер повернемося до ініціативи нового очільника МОЗ. Ця ініціатива базується на сприйняті двох проблем: низької кваліфікації та повільної швидкості роботи бригад. За логікою треба було б розібратися чому так відбувається. Приблизно такі самі проблеми у російських та німецьких концентраційних таборах – там в’язні також повільно рухались та мали низьку кваліфікацію.

Але Уляна Супрун чомусь українських медичних в’язнів прирівнює до канадійських лікарів і вважає, що повільна робота пов’язана з тим, що вони багато знають. А раз вони багато знають значить їм дорога в сімейну медицину. Там ще одні такі зібралися, що мізкам тісно. І зауважимо, що Супрун приїхала із самої ринкової країни США, але це не заважає їй будувати політику на адміністративних методах. Цікаво, Супрун знає, що в США людина самостійно приймає рішення про те, яким лікарем вона має йти працювати? Дуже хотілося б подивитися як би видовжилося обличчя теперішнього міністра, якби їй якась дама з міністерства сказала, що вона після 10 років роботи радіологом має йти працювати гомеопатом. Так, хтось скаже, що швидка допомога, це державна структура і держава сама буде вирішувати, хто буде там працювати. Тільки пару запитань: а хто просив у держави це робити? Хто її уповноважував, зрештою, на такі дії? Чи держава у нас це виключно чиновники міністерства? Та й зрештою, для чого лікаря швидкої переводити в сімейні лікарі, якщо йому треба просто заплатити і він буде працювати. Дуже все нагадує ситуацію на початку 90-х – замість того, аби заплатити дільничному терапевту, йому почали дурити голову сімейної медициною? У мене запитання: краще стали лікувати теперішні «сімейники»? Чи може їх автопарк може порівнятися з автопарком обласного онкодиспансеру? До речі, жодного слова не сказано про те, які гроші будуть платитися парамедикам. Чи пані Супрун вважає, що головна причина повільної і неякісної роботи бригад швидкої допомоги – це вища освіта?

Мені ось цікаво, це всі так в США роблять у житті – спочатку палять картонні коробки в яких живуть, а потім шукають гроші на будівництво власного будинку, чи спочатку будують будинок, а уже потім рвуть на шматки картон? Так чому в Україні, не маючи коштів на заробітну плату для розумних парамедиків, розганяють швидку допомогу. Та й зрештою, ситуація з новою поліцією показує, що кошти, це далеко ще не все. Треба розуміти аспекти соціальної психології будь-якої організаційної структури. Парамедики у США – це колектор для скиду жертв конкуренції в процесі медичної освіти. Але це гірші з кращих. А саме головне кожний парамедик погоджується на роль парамедика як соціального щабля, визнаючи себе тим, хто заслужено програв кращим, а соціум в свою чергу з повагою ставиться до особи, яка ризикнула, але не справилась. В нашому соціумі з презирством ставляться до тих, хто ризикнув, але не зміг. Тому головна причина нездалої роботи української швидкої – це ущербність людського матеріалу, який там працює. Люди, які їздять на авто «03» відчувають себе ображеними, а соціум, особливо колеги зі стаціонарів, вважає їх невдахами. Ось тому лікарі та фельдшери так повільно рухаються при виконанні своїх службових обов’язків. А пані Супрун я порекомендував би дізнатися як транспортується інфарктний пацієнт з багатоповерхівки, або хто його зносить донизу.

Тепер щодо мотивацій нового міністра. Коли приходять нові міністри, то спочатку хочеться людину підтримати, розуміючи, що десь їй важко. Попереднього міністра Квіташвілі ми не критикували майже півроку, поки не зрозуміли, що думаємо про людей краще ніж вони є насправді. Але ми не будемо повторювати попередніх помилок і одразу займемося справою. У випадку з Квіташвілі ми мали справу із звичайним кар’єристом, який представляв себе прогресивним реформатором. Схоже, що у випадку із Супрун ми маємо справу з іншим пороком, про який ми поки писати не будемо. Проблеми з інтелектом у теперішнього міністра не більше як у попередніх колег. Схоже тут ми маємо проблеми морально-етичного плану.

Ну і на завершення хочеться сказати, що якщо ми перейдемо на “парамедиків” в системі екстреної допомоги, то нам залишиться у загальноосвітніх школах перейти на “парапедиків”, адже в наших школах також спостерігалася низька якість викладання та вайлуватість педагогів, які повільно рухаються шкільними коридорами. Але тут ми можемо обійтися без США, оскільки знаходимося на “вірному” шляху. За інформацією міністра освіти Лілії Гриневич для роботи вчителями фізики достатньо отримати на ЗНО 100,1 бала, що є тотожним вгадуванню навмання. Так що після допомоги США по організації швидкої медичної допомоги на основі парамедиків ми можемо запропонувати дружньому американському народу своїх парафізиків та параматематиків.

Анатолій Якименко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.