0

ПДВ як податок на пацієнтів, або як виглядає державно-приватне партнерство

Українські X-Files. Василь Цаголов

Українські X-Files. Василь Цаголов

Зовсім недавно, в якості прикладу відсутності ціннісної складової у законотворчості вітчизняних політиків, довелося проексплуатувати чесне ім’я міністра фінансів пані Яресько – видатного гамериканського спеціяліста, патрійота та просто успішного урядовця. І ось як «в руку» стаття на УП Віталія Швачки про ініціативу в міністерстві фінансів за участі Олени Макеєвої, яка ходить у заступниках міністра фінансів, про введення 20% ПДВ на всі вироби медичного призначення. 7% «видать» малувато уже. Аргументом для підвищення ставки податку стало бажання отримати 10 млрд грн на рік. І так щорічно. Як зазначає автор статті імпортери медичного обладнання навіть не обурюються, вони просто сміються.

Розуму урядовцям не займати звичайно. Ці люди щиро вважають, що якщо населення споживає за рік умовний 1 млрд  кубів газу, сплачуючи 1 грн за куб, то при піднятті ціни до 7грн вони отримають 7 млрд грн.. Думки про те, що населення втричі скоротить споживання газу і скарбниця отримає 2,33 млрд у представників лінійної логіки не виникає. Тим більше у таких стратегів не виникає думки про те, що при введені 20% ПДВ на імпорт виробів медичного призначення, вони не лише не отримають додаткових 10 млрд, вони можуть втратити те, що є від нині існуючих податків, якими обкладається імпортний товар при потраплянні на митну територію та податок від прибутку суб’єктів підприємницької діяльності. Тобто, якщо було 20, то стане не 30, а 19.

Автор статті пан Швачка щиро дивується недалекоглядності урядовців та називає 20% ПДВ безумством. А чому тут дивуватися? Хто з урядовців знає що таке ПДВ та хто розуміє філософію цього податку? Про те, що його не розуміють пересічні громадяни, хоча саме вони і є його платниками, годі й говорити – якщо цього не знають начальники, то звідки про це мають знати холопи?

В останньому  «Дзеркалі Тижня» Олег Покальчук написав статтю, у якій підняв питання різниці між грамотністю та знанням: «Грамотність і знання принципово відрізнялися за станами і класами: «Знання було для тих, хто керує, карає і наглядає. Грамотність — для обслуги. Їхня подібність була подібністю маргарину і масла. Маргарин, до речі, у радянські часи пропагували як корисніший продукт. Маслом та іншими отрутами воліла мовчки труїтися партійна номенклатура».
Цікаво, що зовсім недавно (4 жовтня) в інтерв’ю одному інтернет-ресурсу Віктор Пинзеник вразив народ одкровенням після тривалого мовчання. З’ясувалося, що кожен день, коли український парламент не працює, іде на благо країні.

Єдине, що пан Пинзеник не сказав чому так відбувається? А ми скажемо. А відбувається так тому, що ті хто володіють знаннями не забезпечили кого треба грамотністю. А податок на додану вартість – це знання, причім таємні, які вимагають достатньої кількості грамотних. А тут ні того, ні іншого.

Про Віктора Михайловича мова зайшла не випадково. Пан Пинзеник – один з ідеологів ПДВ, людина, яка їла масло, а не маргарин. Тому ініціативам мінфіну нічого дивуватися. Народ там неграмотний, а про якісь знання взагалі не йдеться. ПДВ в руках сьогоднішніх парламентарів та урядовців, це як в’язка гранат в руках імбецила, який виголоднів та змерз, але не має грошей. Зайшов на базар, кинув гранату – перекусив, зайшов в Метроград – одягнувся тепленько.

Тому ми вирішили дати трохи знань. І почнемо ми з березня 2014.

27 березня 2014 р. у рамках прийнятого Закону України з промовистою назвою «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні» (№ 1166-VII), де-факто було введено ставку ПДВ на імпортні ліки в розмірі 20%. Однак уже 10 квітня урядовий законопроект «Про внесення змін до Податкового кодексу України та деяких інших законодавчих актів України щодо усунення окремих неузгодженостей норм законодавства» (№ 4645) відновив «справедливість», зменшивши ПДВ до обіцяних 7%.

Ідея введення ПДВ на імпортні лікарські засоби не є новою, а спроби його запровадження протягом останніх років здійснювалися з певною періодичністю. Останню ініціативу було зафіксовано 2 липня 2013 року, коли народні депутати від тодішньої партії регіонів Віталій Хомутинник і Тетяна Бахтєєва запропонували парламенту ввести ПДВ зі ставкою 7% на операції з постачання та імпорт лікарських засобів і товарів медичного призначення, подавши законопроект № 2475а на розгляд до Верховної Ради України, який тоді так і не знайшов підтримки в законодавчому органі країни.

Для довідки. Віталій Хомутинник, це той самий «Віталька», який очолював Комітет з питань фінансів, банківської діяльності, податкової та митної політики і «по приколу» подав законопроекту про 15%-й податок на продаж валюти. У 2012 «Віталька» також посилався на світовий досвід і обґрунтовував свої дії необхідністю наповнення бюджету.

Може хтось пам’ятає з якою метою вводилося ПДВ на ліки? Не повірите. Для їх здешевлення. Це не жарти. Всі хто бажає у цьому переконатися можуть «погуглити».

Мотиваційна частина до закону про введення ПДВ на ліки щонайменше заслуговує на Нобелевську премію в галузі економіки. «Таваріщ» Бахтєєва та її молода команда стверджували, що відсутність ПДВ приховує реальну вартість ліків при перетині митного кордону. Введення цього податку змусить імпортерів мінімізувати митну вартість медикаментів, оскільки це зменшить податкові зобов’язання по ПДВ. Тодішня голова Комітету з питань охорони здоров’я Верховної Ради України вважала, що після введення ПДВ державі буде відома реальна вартість препаратів, що створить умови для добросовісної конкуренції, поставить у рівні умови імпортерів і вітчизняних виробників ліків.

Уявляєте, держава знала все. Знала скільки коштує при ввезені на митну територію автомобіль «Мазда», перфоратор «Метабо», телевізор «Самсунг», холодильник «Електролюкс», а ось скільки коштував Плавікс не знала, і що ти кому скажеш. І щоб це взнати треба було ввести ПДВ. І тільки після цього всього почнеться добросовісна конкуренція. Ну, просто тема для нової докторської дисертації в галузі економіки: ПДВ як предиктор чесної конкуренції.

Але ж це все  Тетяна Бахтєєва не просто нашіптувала на вухо доктору економічних наук, проффесору Януковичу. Це все слухали поважні люди, які згодом і проголосували закон. І якщо, до інтелектуальних здібностей пані Бахтєєвої та більшості депутатів питань не може бути в принципі, то до економістів, які раніше автором цих строчок вважалися адекватними людьми, запитання мають виникнути бодай у психіатра. До речі, а як там із здешевленням ліків? А як там із відомостями, щодо реальної закупівельної ціни? Ми вже знаємо скільки коштує Аспірин або Плавікс? ПДВ вже діє півтора року. А, ну так, ПДВ лише 7%, а щоб ми про це взнали, треба щоб було 20%.

Спіймавши кураж прихильники впровадження ПДВ також переконували, що звільнення імпорту ліків від цього податку не сприяло їх здешевленню на внутрішньому ринку, а тільки збільшило прибутки імпортерів і реалізаторів. «Незважаючи на відсутність ПДВ на ліки, ми маємо ціни вищі, ніж у тих країнах, де ПДВ становить 25%».

Уважно слідкуємо за «мисльою»:  там, де є ПДВ – ліки дешевше, де нема – дорожче. Тому нам потрібно ПДВ. Там, де є «мерседеси» – там якісна медицина, тому нам потрібно більше «мерседесів» на дорогах.

Добре, а як же бути з іноземним досвідом, до якого традиційно апелюють ідеологи будь-яких законодавчих ініціатив у нашій країні? Як повідомляла на той час прес-служба народного депутата України Тетяни Бахтєєвої, перш ніж виступити з такою пропозицією, протягом більш як двох років профільним комітетом ВРУ вивчався досвід європейських країн, аналізувалися можливості введення ПДВ на імпорт ліків в Україні і передбачувані наслідки такого кроку. А ви думали чим займався весь цей час профільний комітет?

Про правильність обраного шляху мав свідчити той факт, що майже в усіх країнах Європи практика оподаткування ПДВ поширюється на імпортні фармацевтичні препарати та вироби медичного призначення. Так, ставка цього податку на операції з поставки імпортних фармацевтичних препаратів становить: у Польщі – 7%, у Румунії – 9%, у Росії, Латвії, Італії, Словаччині, Чехії – 10%, у Німеччині – 19%, у Данії та Норвегії – 25%. Крім того, у країнах-членах ЄС спостерігається тенденція до поступового підвищення стандартної ставки ПДВ.

Не вдаючись до розлогих роз’яснень щодо ПДВ лише зазначимо деякі суттєві речі, які має знати будь-який випускник загальноосвітньої школи. Всі податки діляться на прямі та непрямі, об’єктні та безоб’єктні.

Практика оподаткування використовує кілька видів непрямих податків – універсальні та специфічні акцизи, а також мито. ПДВ є універсальним акцизом, який у процесі еволюції витіснив податок з обороту й податок з продажу.

 Далі.

  1. ПДВ – непрямий податок, який не включається до витрат підприємства і не сплачується за рахунок прибутку. Це важливо розуміти!
  2. ПДВ не включається до ціни реалізації, а встановлюється понад ціну реалізації.
  3. Платником ПДВ виступає покупець продукції (!), у нашому випадку пацієнт.
  4. Продавець виступає як стягувач податку – посередник між платником та державою або, іншими словами, «податковий агент». Імпортер не є платником ПДВ – він «допомагає» державі наповнювати бюджет, передаючи стягнуті кошти з кінцевого споживача.
  5. Далі – більше. Об’єктом оподаткування насправді є не додана вартість (!), а операції з продажу товарів (робіт, послуг). Операції з продажу далеко не завжди дорівнюють доданій вартості. Тобто, ми маємо справу з підміною понять: під об’єктом оподаткування насправді розуміється база обчислення, що дає право вважати цей податок не лише непрямим, а й безоб’єктним.

 Таким чином, ПДВ не може знижувати вартість товару за означенням, а сплачує цей податок завжди пацієнт. Підприємець є лише “податковим агентом”, який передає зібраний податок з громадян державі. І лише при певних ситуаціях підприємець може розділити «участь» у сплаті ПДВ разом з кінцевим споживачем. Держава, вводячи ПДВ на ліки розраховувала, що він ляже на плечі підприємців, які отримують надприбутки. Теоретично так може бути, але практично – дивись попередні 4 пункти. Не слід також забувати, що ціни на фармацевтичному ринку формуються не лише співвідношенням попиту і пропозиції, а й безвихіддю пацієнта, що дасть можливість імпортерам виконати функцію «податкового агента», переклавши податкові зобов’язання на плечі громадян, нічого при цьому не втративши.

Що ще слід розуміти. ПДВ на імпорт та ПДВ на товари вітчизняного виробництва – це дещо різні речі. У випадку з ПДВ на імпорт треба виходити з того, що мова йде про універсальний акциз, який здорожуючи імпортний товар робить його менш конкурентним на місцевому ринку. Саме тому у країнах з розвиненою фармацевтичною промисловістю він високий – Данія, Норвегія, Німеччина, а в Польщі, Румунії, Чехії він нижчий. В країнах де немає фармвиробництва такого акцизу взагалі не повинно бути, оскільки там нічого захищати, а наповнювати бюджет за рахунок хворих не гуманно, особливо, якщо цей бюджет розкрадається.

Чому, власне, світ пішов шляхом впровадження непрямих податків? Відповідь на це запитання полягає у протистоянні між платниками податків і їх збирачами.

Усім відомо, що ставка податку на прибуток (прямий податок) понад 35% «убиває» будь-яку ініціативу до підприємницької діяльності.

Головною «цінністю» непрямих податків є їх прихованість від усвідомлення. Так, переважна більшість людей не усвідомлюють, що саме вони є платниками ПДВ та різних акцизів. Фактично верхня планка ставок на непрямі податки знаходиться поза межею «добра і зла», визначається монопольно державою без згоди громадян (вона не потрібна, оскільки не викликає ніяких емоцій) і обмежується купівельною спроможністю населення.

До певної міри можна стверджувати, що непрямі податки призначені для тіньової економіки і нечесної держави. Чим вищій рівень тінізації, тим вищий рівень непрямих податків – якщо систему не можна контролювати на «вході», то її намагаються контролювати на «виході».

Тому автор статті вірно апелює до децентралізації і прив’язує її до ПДВ. Оскільки децентралізація – це не збільшення дотацій дотаційним регіонам за політичну лояльність, це економічна суб’єктність і самодостатність. Децентралізація – це свобода та незалежність. Децентралізація – це регіональна економіка, це виробництво, а не споживчі кредити. Про реальну децентралізацію ми зможемо говорити тоді, коли люди з Чернігова, Житомира, Черкас, Вінниці перестануть на роботу їздити до Києва.

А те, чим займаються Гройсман та інші децентралізатори не має ніякого відношення до свободи. Тому нічого дивного у ініціативах політиків немає, оскільки для реалізації всіх їх ідей, і не лише децентралізації, потрібен котел з якого можна красти та підкуповувати місцеві еліти. Непрямі податки є надійним джерелом для підтримки та поширення рабства та залежності. Хто дуже хоче може поцікавитись структурою дохідної частини бюджету США та подлубатись у відкритих джерелах. У цій країні непрямі податки в структурі бюджету в рази поступаються прямим. Тоді як в Україні орієнтовно 50%  на 50%. Тому в США реальні громади та справжнє самоврядування – на засіданнях органів місцевого самоврядування депутатів в залі може бути у рази менше, аніж представників громади, тоді як в Україні за спробу потрапити до зали обласної ради можуть «закрити» на невизначений термін. 

Отже, повертаємося до суті питання. Як треба розуміти ініціативу міністерства фінансів. Держава у пошуках додаткових коштів вирішили звернутися «за допомогою» до імпортерів виробів медичного призначення, щоб ті до своєї ціни приліпили 20%, обібрали пацієнтів і передали кошти до бюджету. Звичайно імпортери не бажають виконувати функцію податкових агентів. Передусім тому, що їхній товар не повсякденного вжитку. Це не бразильська свинина – вранці завіз, до обіду продав. Деякий товар, за який сплачений універсальний акциз, може продатися через рік, два, три. За той час не лише може відбутися триразова девальвація національної валюти, може суттєво змінитися цінова кон’юнктура на ринку. Припустимо, можна перейти на роботу по передоплаті. Але 20% від 1000 доларів це не 20% від однієї гривні. На сьогодні і так ємність ринку суттєво зменшилась, що, відповідно, зменшило споживання. Додаткові 20% ще більше зменшать споживання. Реакція на такі процеси одна – зменшення кількості суб’єктів підприємницької діяльності.

Безперечно, тримачі смислів та володарі знань будуть розповідати холопам, що 20% заплатять жируючі імпортери, а отримані кошти підуть на фінансування медичних програм. А бізнесменам в рамках державно-приватного партнерства будуть казати, що за все сплатять “лохи”. До речі, багато хто запитувався, що таке партнерство держави та бізнесу. Так ось це воно і є.

Але головне питання у цінностях та моралі. Наповнювати бюджет за рахунок хворих – аморально. Розуміючи механізм дії ПДВ, не можна залишити поза увагою той факт, що спочатку ми збираємо гроші з пацієнтів, а потім їх роздаємо. Такий механізм виглядає досить сумнівним з точки зору справедливості, навіть якщо припустити, що пацієнти з еректильною дисфункцією фінансуватимуть осіб жіночої статі з артеріальною гіпертензією. Тим більше це буде не справедливо, коли зібрані з хворих людей кошти підуть на пенсії прокурорам та генералам або на реалізацію інфраструктурних проектів у регіонах.

Отже, апелювати до Олени Макеєвої не потрібно, немає сенсу. Треба здобувати знання. Тільки треба розуміти, що джерелом знань є не Віктор Пинзеник, не бібліотеки і не таємні товариства. Джерелом знань є людська гідність. До гідності людини належить її свобода. Тільки людина, яка себе поважає в усьому сама розбереться і сама себе захистить. А ПДВ це податок, призначений для того аби вас обманювати. Всі хто про нього починають щось говорити, просто хочуть вас обманути. Ось і все. Це і є справжні знання про ПДВ, все решта – грамотність.

Анатолій Якименко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.