Трохи казки. Гном на місяці пускає мильні бульбашки на чарівне місто. Валентина Шаронова
В рамках аналізу парламентських слухань звернула на себе увагу теза екс-міністра та невгамовного реформатора Миколи Поліщука, який сказав, що «реформування медичної галузі повинно бути спрямоване на профілактику захворюваності, де ключова роль належить лікарям первинної ланки, сімейним, котрі працюють як приватні підприємці».
Дуже дивно, але чомусь ця теза стала настільки звичною, що ні у кого не виникає бажання у ній розібратись. А дарма. Будучи квінтесенцією реформи дане положення викликає безліч запитань смислового характеру. Окрім того, дуже цікаво поміркувати звідки в стані реформаторів з’являються поєднання непоєднаного.
Безперечно медична освіта має накладати відбиток на сприйняття світу, але не на стільки аби не розуміти, що головною метою підприємництва, тим більше приватного є отримання прибутку. Нагадаємо, що в нашій країні синонімами отримання прибутку є такі слова як зиск, нажива, комерція. Гуманісти від медицини ще люблять казати: «наживатися на чужій біді».
Варто погодитися, що профілактика – це дії, які спрямовані не попередження цієї біди. Тому профілактика, це не підприємництво. Профілактика – це служіння. Профілактику не можна організувати на принципах комерції. Навпаки, профілактика в медицині спрямована проти підприємництва в медицині і є свого роду системою стримувань і противаг. В одній людині не може поєднуватись підприємець і службовець. Це все одно що дільничного міліціонера назвати сімейним міліціонером, надати йому свідоцтво приватного підприємця і примусити профілактувати правопорушення, утримуючи його на диференційованій бюджетній ставці.
Напевно настав час зрозуміти, що якщо нам і потрібно щось роз’єднувати, то не первинний рівень від вторинного, а громадське здоров’я від медичної допомоги – комерційну медицину від некомерційної, МОЗ від професійних асоціацій.
Нам потрібно нарешті зрозуміти, що радянська модель медицини була декомерціалізована й тому її можна вважати суцільно профілактичною. Профілактикою займалися лікарі всіх рівнів: і лікар поліклініки, і стаціонару, і науково-дослідного інституту, і санітарно-епідеміологічної служби, і працівники кафедр.
На Заході медицина у тій чи іншій ступені націоналізовувалась, але не декомерціалізовувалась, тому вона поділяється на громадське здоров’я та на медичну допомогу. Громадське здоров’я (за нашим розумінням це і є МОЗ) займається профілактикою, а його працівники знаходяться на бюджетному утриманні. Кількість працюючих у ньому не перевищує кількох десятків. Ці особи не є приватними підприємцями.
Натомість лікарі системи медичної допомоги організують своє життя поза межами МОЗ в складі професійних асоціацій, і якщо й провадять профілактичну діяльність, то в рамках ринкової конкуренції за для власних бізнес-інтересів.
Цілком можливо, що якісь державні ініціативи є прийнятними для лікарів системи надання медичної допомоги і вони погоджуються за винагороду з бюджету щось профілактувати, але це не має відношення до профілактики на основі підприємництва тим більше приватного.
Нам насправді потрібно займатися громадським здоров’ям та профілактикою кардіоваскулярної патології, про яку вів мову на слуханнях пан Поліщук. Але це завдання сегменту громадського здоров’я, а не системи лікування інсультів та інфарктів. Якщо ж ми хочемо це закріпити за «лікувальниками», то чому тільки за первинним рівнем? А інші?
Ну добре, якщо «вішати» профілактику на первинний рівень, то тоді для чого з сімейних лікарів робити приватних підприємців? Це ж якийсь смисловий абсурд. Це все одно що примусити (саме примусити, адже інакше ніяк не вийде) приватного стоматолога щовечора та щоранку обходити квартири і слідкувати за дотриманням мешканцями будинку процесу догляду за ротовою порожниною аби зменшити для нього кількість потенційних клієнтів на пломбування зубів.
Далі. Можливо настав час зрозуміти природу первинного і вторинного рівня медичної допомоги на Заході та в посткомуністичній Україні? Треба розуміти, що на Заході ніхто адміністративно не роз’єднував первинний та вторинний рівень. Ці рівні утворилися ринком. Конкуренція вивела кращих лікарів на вторинний рівень, гірших залишила на первинному. Глобально в основі створення рівнів медичної допомоги лежала соціальна нерівність. Заможні мали змогу плати за лікуватися у спеціалістів, і це було дорожче, а бідні лікувалися і лікуються у лікарів загальної практики, і це насправді дешевше, але гірше. Заможні – це кращі. Бідні – це гірші. Тому у них все справедливо.
В Україні, по-перше, все навпаки і не справедливо. По-друге, нам нічого не потрібно роз’єднувати, у нас також первинний і вторинний рівні самі по собі роз’єдналися з впровадженням нелегального ринку медичних послуг та стихійної комерціалізації медичної допомоги. Заможні пішли лікуватися до спеціалістів, а бідні залишилися у дільничних терапевтів. Тільки на відміну від Заходу в українському медичному середовищі рівні допомоги утворювалися не на засадах чесної конкуренції, а на засадах сегрегації за соціальною ознакою. Діти «блатних» сформували сектор спеціалістів, а діти простолюдинів – сектор «первинки». На загальному фоні порушення самовідтворення системи виділяти кращих немає сенсу. З огляду на соціальне походження та традиції управління «первинці» буде відведена роль цапа-відбувайла, а можна й жорсткіше – роль помийної ями, куди вищі страти будуть скидати чорнову роботу та свої промахи. Будь-яка рабська система є безвідповідальною і повинна мати такий колектор.
Може для когось це буде новиною, але на Заході навпаки працюють над інтеграцією первинного та вторинного рівнів. В СРСР первинний і вторинний рівні були інтегровані, оскільки медицина та економіка загалом були декомерціалізовані. Ось і все. Тому лікар загальної практики приватний підприємець, який займається профілактикою – це оксюморон або просто нісенітниця. Все це свідчить про серйозні теоретичні прогалини в стані реформаторів, причини яких ми спробуємо викласти у наступному тексті.
