Прибирання. Павло Кучиньскі
В медичному медіапросторі останній тиждень-два з’явилася низка публікацій присвячених проблемам реформ, висвітлених крізь призму аналізу громадської активності у медичній сфері. Зокрема Deutsche Welle опубліковувало цікаве інтерв’ю Наталії Соколовської під назвою «Система охорони здоров’я: мало реформ, мало громадських активістів», у якому було надано можливість «показати себе» небайдужим представникам медичної громадськості. А тижневик Аптека видав на-гора матеріал під промовистою назвою «Громадська рада при МОЗ України: курс на конструктивний толерантний діалог», у якому описано все як було на першому засіданні Громадської ради при МОЗ України нового скликання.
Аналіз аналітичної діяльності громадських активістів та колег журналістів є тієї спокусою перед якою ми не змогли втриматися.
У цьому тексті ми також спробуємо взяти курс на конструктивний та «толерантний» діалог. Треба розуміти, що саме для цього у нас потрібна легітимізація неурядової структури урядовою. Можливо ми доживемо до тих часів, коли все буде навпаки – громадськість легітимізуватиме і уповноважуватиме МОЗ на ті чи інші дії, ігноруючи його потік свідомості. Але поки так.
Метою написання даного тексту є бажання допомогти. Допомогти розібратися у питанні скільки в Україні досвідчених експертів: мало, як вважає Ольга Стефанишина з організації «Пацієнти України» чи багато, як вважає керівник секретаріату РПР Артем Миргородський. Хто ж насправді має бути рушійною силою реформ і чому «всі ми знаємо недоліки системи, але не розуміємо, що потрібно робити для того, щоб змінити ситуацію»?
Для того, щоб спробувати відповісти на ці запитання, на відміну від колег журналістів, ми пропонуємо поглянути на реформи, не крізь призму «громадянського суспільства» і його активності/пасивності, а подивитися на громадянське суспільство крізь призму ринку. Такий погляд, окрім всього, дасть можливість відкрити ще одну його корисну властивість. До речі, у нас поки ніхто не може пояснити для чого медичній сфері потрібний ринок. Ми уже пробували подивитись на сімейного лікаря через цей соціальний інститут. Видається, результативно.
Отже. Громадянське суспільство – це не абстракція і не віртуальність, це не технологія призначена для задурювання голів електорату чи отримання грантів. Це абсолютно реальна система інститутів, яка утворена суб’єктами ринку. Не бенефіціарами бюджетних структур і не постраждалими внаслідок техногенних катастроф чи стихійних лих. Не представниками професійних спільнот і тим більше не міськими божевільними. Громадянське суспільство, це похідне ринку. Воно створено самозайнятими особами, які реалізуючи свою творчу енергію та «комерційне лібідо» зрозуміли свій інтерес в житті. Всі інші, у тому числі профспілки, є «вагонами при локомотиві».
Важливо розуміти, що громадянське суспільство, створено зовсім не для стримувань і противаг урядовим структурам (й тим більше не для конструктивного і толерантного діалогу з владою). Цю користь винайшли й описали політологи. Ця система створена для реалізації своїх ціннісних та бізнесових інтересів через участь у духовному, громадському й політичному житті соціуму. Вона має ідею та фінансово-економічну основу. І немає різниці, чи мова йде про пацієнтсткі організації чи це лікарські товариства.
Людина має бути суб’єктом. Юридична та економічна суб’єктність забезпечує не лише фінансову незалежність та засоби впливу (політичні партії, ЗМІ тощо). Ринок формує індивіда, який має принципово інші за якістю життєві інтереси. Ці інтереси виходять далеко за межі забезпечення фізичного виживання. Саме вони і є рушійною силою активної життєвої поведінки людини. Саме ринок допомагає людині зрозуміти хто вона є насправді та які реальні проблеми її оточують. Він же допомагає знаходити на них відповіді.
Особи без суб’єктності, можуть об’єднуватися у якісь спільноти або організації. Але їх навіть не можна порівняти з «колегами по цеху» країн Західної Європи. Ті були і є здатні на профспілки (залишимо за дужками той факт, що більшість вітчизняних громадських діячів не створили належних профспілок на власних робочих місцях, тим більше ніяк не проявили себе у більш серйозних питаннях).
Проте у даній ситуації важливо розуміти інше – люди з «профспілковим» мисленням не збираються вечорами для законотворчої діяльності чи експертизи законопроектів, метою яких є вирішення складних соціально-економічних завдань країни. Такі активісти можуть організувати хіба що страйк або, у крайньому разі, бунт, «бессмислєнний і бєспощадний» (можливо, саме звідси і походить заклик МОЗ до «курсу на конструктивний толерантний діалог»).
Тому не треба дивуватися, що основним результатом діяльності таких громадських організацій буде встановлення дуже хороших контактів з міністром охорони здоров’я – Олександром Квіташвілі та хороших стосунків з головою комітету охорони здоров’я у Верховній Раді Ольгою Богомолець й адміністрацією президента. А чого ще можна чекати від структури яка шукає суб’єктності (а де-факто статусності), бачить проблеми, але не розуміє що з ними робити, може «бунтувати та трощити», але погодилася бути покірною?
Таким чином, громадянське суспільство є похідним свободи. І нам насправді потрібний ринок. Але не для того, як зазначав свого часу міністр, щоб запровадити страхову медицину. Ринок потрібний хоча б для того, щоб людина зрозуміла хто вона є насправді, чого вона варта, що вона хоче від життя і що вона має право хотіти. Це стосується як пацієнта, так і лікаря. І лише після цього система прийде в рух. І ніякі Громадські ради при МОЗ у 191 чи у 1191 особу не зрушать її з місця. Тому що для руху потрібна енергія, якої ніколи не буде там де ущербне та ялове. І не експерти нам потрібні. Їх і так багато, досвідчених і не дуже. Потрібні люди, які усвідомили свій інтерес і готові за нього жертвувати.
! Особа яка є суб’єктом ринку приречена до громадської та політичної активності, не залежно від того, хоче вона цього чи не хоче, розуміє вона це чи не розуміє. Пасивність, на яку так нарікають активісти, просто прирікатиме її на смерть. Примусьте людину до свободи і вона стане активною та чесною.
