0

Про медичні помилки, професійні асоціації та експертні комісії

Ринок це не лише якість народжена конкуренцією – як нам розповідали – але і невиправданий ризик, недобросовісність, незадоволення придбаним товаром, суд та самосуд.

Охорона здоров’я не є винятком. Більше того, невдоволення на медичному ринку є детермінованими, оскільки продавець продає клієнту обіцяний результат, а не готовий товар, який можна попередньо оглянути і вивчити.

Хтось скаже, що подібна ситуація властива для всієї сфери послуг. Але на відміну від ресторану, де ви можете відмовитися від принесеного супу, бо він не такий, чи на відміну від перукарні, де ви можете не заплатити за стрижку, бо ви не так просили підстригти, у приватну лікарню вас ніхто не госпіталізує без передоплати. Та й погана зачіска у порівнянні з перерізаним зворотним гортанним нервом чи мозковим інфарктом як ускладнення під час певних оперативних втручань є неспівставними категоріями.

Цілком очікувано з ринковими неприємностями в охороні здоров’я зіштовхнулися офіційні суб’єкти медичної підприємницької діяльності, які, власне,  першими помітили проблеми медичного права в Україні. Питання визрівало давно, але його порушити насмілилася сама організована професійна асоціація Репродуктивної медицини в особі її віце-президента Валерія Зукіна, який водночас є членом Правління Асоціації приватних медичних установ України.  На ресурсі інформаційного агентства «Інтерфакс» був опублікований матеріал, у якому актуалізована одна з головних проблем медичного права – кримінальне переслідування лікаря з приводу будь-якого невдоволення пацієнта. Слово «невдоволення», мабуть, є сенс виокремити.  

Для вирішення проблеми кримінального переслідування з причини невдоволення пропонується:

–   узаконити термін «медична помилка» в українському законодавстві;

– віднести спірні моменти в «медичних справах» до юрисдикції Цивільного Права і передавати їх для розгляду в поліцію в рамках Кримінального права тільки за рішенням суду;

–  узаконити проведення експертизи в медичних справах експертними комісіями професійних медичних асоціацій.

Висунуті пропозиції виглядають логічними хоча б тому, що ми не звертаємося в поліцію чи прокуратору, якщо незадоволені якістю смартфону чи праски. Ми звертаємося в управління захисту прав споживачів і отримуємо матеріальне відшкодування. Однак, насправді, не все так очевидно, перспективно і тим більше просто з втіленням усіх запропонованих пропозицій в охороні здоров’я.  

Почнемо по порядку – з медичної помилки, оскільки саме вона відкриває перспективи цивільно-правової відповідальності для учасників медичного ринку, звичайно, якщо визначення помилки з одного боку буде звільняти від кримінальної відповідальності, а з іншого боку передбачатиме розумне відшкодування. Проблема лише у тому, що у такій редакції дефініції помилки зацікавлений лише приватний сегмент охорони здоров’я. Й те – якась його частина.  

Головні бенефіціари правової невизначеності політики та юристи робитимуть все, щоб медична помилка залишалася неформалізованою категорією. Політики це робитимуть з двох причин. Перша причина – правова невизначеність створює зручні умови для управління армією медичних працівників державного і приватного сегментів. Друга причина: держава як фактичний власник і відповідальний суб’єкт усвідомлює, що за так зване страхування медичної помилки доведеться платити саме їй, чого, розуміло, робити не хочеться. Зацікавленість у невизначеності певної частини юристів можна пояснити більшими перспективами для заробітку на лікарях.

Серйозними противниками цивільно-правової відповідальності є, і буде, армія медпрацівників державно-комунального сектору охорони здоров’я, а це 95% людей у білих халатах. Бюджетники, звичайно, виступатимуть «за» введення у правове поле медичної помилки, але без будь-якої відповідальності, оскільки не бажають приймати жодних претензій на свою адресу за ті гроші, які отримують від тарифів НСЗУ на медичні послуги.  

Потенційним союзником прогресивної частини приватного сектору охорони здоров’я виступає лише суспільство. Але це неорганізована та несуб’єктна сторона процесу. Для його залучення, наприклад, через ту ж петицію на сайті Президента потрібно витратити немалі гроші. Далі – серйозна робота у парламенті, на який потрібно тиснути хоча б аргументом соціологічних опитувань. Це ще гроші.  

Але самим важливим ресурсом будуть не гроші, а інтелект та аргументи, якими потрібно буде мобілізовувати громадську думку та переконувати політичну владу. Представлення цивільно-правової відповідальності як спосіб уникнути кримінальної та приховати за помилками злочинну недбалість – це не аргумент. А саме так читатимуть в народі рекомендації звертатися до суду та вдаватися до послуг експертних комісій професійних асоціацій (до слова – хто за це заплатить?). Просто запропонувати відкупні за помилку – це також не аргумент, тому що особа звертається до лікарні не для того, аби отримати відшкодування, особа взагалі не припускає, що може бути об’єктом помилкових дій чи злочинної недбалості.  

Аргументом у даній ситуації буде представлення з боку медиків легалізації помилок як результат внутрішньої етичної потреби спрямованої на удосконалення в роботі і  прагнення до ідеалу, а не примирення з недосконалістю. Тобто це не пропозиція фінансової подачки клієнтам, яка, до речі, буде «забиватися» у собівартість послуги, а пропозиція оприлюднення статистики прихованих від хворого професійних недоліків в роботі. На це мають відважитися всі – і лікарі, і пацієнти. Ось з такою ініціативою можна виходити на люди.

І тут ми підходимо до самого головного запитання – чи насправді відсутність дефініції та правової формалізації медичної помилки є перешкодою для статистики помилок та аналізу? Для того аби відповісти, потрібно визнати кілька неприємних речей. Невдоволення пацієнта результатами лікування, які медики намагаються завести у категорію помилки пов’язане з явними «косяками» в роботі. Іншими словами: помилки настільки очевидні, що їх бачить обиватель без спеціальної освіти. Винесемо за дужки претензії спровоковані завищеними очікуваннями спричинені маркетинговими ходами власників клінік чи просто медичних «зазивал». Можна навіть сказати, спираючись на Гегеля, що ми маємо справу «переходу кількості у якість» –  коли ретельно приховані «проколи» накопичуються і згодом проявляються у явні «косяки» в роботі.  

Чи заважає щось медикам аналізувати та обліковувати професійні проколи для того, аби профілактувати більш серйозні медичні помилки, які стануть причинами звернень у правоохоронні органи? Звичайно, ж ні! Може адміністрація лікарень та медична еліта боїться переслідування з боку прокуратури та поліції? Звичайно, ж ні! По-перше, тому, що імпліцитні помилки розглядаються в закритому режимі, по-друге, в нашій країні ніхто, ні кого не боїться, оскільки у нас будується не дисциплінарне і не тоталітарне, а безвідповідальне суспільство, у якому ніхто, ні за що не відповідає. Передусім це стосується еліти. Тоді у чому ж справа? А справа у тому, що відсутність статистики медичних помилок – неявних для пацієнта професійних «проколів» ескулапів – це етичний вибір медичних еліт – установка на ігнорування очевидних «косяків» своєї роботи разом з постраждалими пацієнтами.  

Отже, важливо розуміти: первинним є установка медичної еліти на ігнорування грубих професійних помилок, помітних пацієнтам. Байдужість до невидимих непрофесійним оком «проколів», які, власне, і є основним масивом статистичних даних є вторинною проблемою. Тобто мова іде про етичний вибір, а не про юридичне визначення помилки. До того ж треба розуміти, що дефініція медичної помилки стосуватиметься виключно медичних «косяків» – видимої частини айсбергу, тоді як справжній реєстр помилок має складатися з видимої та невидимої частин айсбергу.  

За нинішньої етичної установки медичної еліти правове визначення помилки, нав’язане правниками та політиками, максимум фіксуватиме десяток другий явних помилок на рік. Тому їх фіксація ніяк не залежить від юристів та законотворців. Зрештою, справжній перелік медичних помилок за рік – це добровільний облік професійних «проколів», який ведеться і оприлюднюється самими медиками, а не примусове внесення поодиноких випадків очевидних неозброєному оку «косяків» медичної діяльності спричинене тиском громадськості та правників.

Особливим пунктом при обговорені проблеми кримінального переслідування лікарів є посилання на важке тоталітарне минуле. Так дійсно, в СРСР не було статистики лікарських помилок, але хто може стверджувати про масове кримінальне переслідування лікарів. Його не було не лише масового, його взагалі не було. Був контроль та ідеологічний тиск медичних кураторів, але не правоохоронних органів. А першим місцем звернення незадоволених пацієнтів був не дільничний міліціонер чи прокуратура, а обком компартії. І якщо вже говорити про важкий тягар минулого, то він полягає у етичній  несуб’єктності медичної еліти, яка проявилася етичними вадами після відходу моральних наглядачів від КПРС.  

Що ж до відсутності статистики медичних помилок в СРСР, то це явище передусім витікало з етичного вибору морального кодексу будівельника комунізму, відповідно до якого лікар не мав права на помилку, тому що СРСР був самою гуманною країною. Це в США ескулапи мали права помилятися, оскільки рівень моральних претензій їх медичного істеблішменту був нижчим. Що взяти з людей, котрі прийшли наживатися на хворобах та людському стражданні. В СРСР така претензійність виродилися у непогрішимість еліт, але вважати, що в Радянському Союзі не було медичних помилок, тому що медики боялися покарання чи розстрілів – це неправда. В СРСР чудово карали і без помилок, рівно як і не помічали їх, якщо партії це було не вигідно. Невірне трактування радянської спадщини просто свідчить про нерозуміння метафізики культури російських комуністів.  

Загалом, раз уже мова зайшла за радянську тоталітарну спадщину, в контексті розмови про прорахунки у лікуванні можна виділити три глобальних моделі роботи над помилками: англосаксонська, китайська, російська.  

Англосакси публічно повідомляють про помилки для того, аби їх обов’язково виправити. Китайці ніколи публічно не розбирають помилок, бо це десакралізує владу, але обов’язково їх розбирають та виправляють. Росіяни ніколи публічно не розбирають помилок і не виправляють. Але вони просто роблять на них поправки, тобто росіяни тримають ситуацію під контролем. Це робиться для того, щоб вони постійно були і щоб за них можна було покарати потрібних людей у поточний період. Їм так потрібно. Така культура.  Сучасна Україна не має ніякого зв’язку з перерахованими трьома моделями. Українців просто не цікавлять помилки, вони хочуть жити щасливо і робити, що хочеться. Повторюся, ми маємо справу не з колишнім тоталітарним і не з сучасним дисциплінарним суспільство, яке будується на Заході на наших очах. В Україні ми маємо справу з розбещенням та безвідповідальністю. Можна навіть вводити терміни розбещено-безвідповідальне суспільство як альтернатива дисциплінарному, громадянському. Тоталітарному та іншим. 

На завершення. Професійні асоціації та експертні комісії, котрі мають розглядати спірні моменти на замовлення судів, повинні користуватися довірою громадян. Зрозуміло, що ми не можемо говорити про довіру, якщо лікарська спільнота не здатна представити статистику лікарських помилок і продемонструвати прагнення до досконалості. Для цього не потрібно визначення лікарської помилки та послуг юристів.  Ми не можемо говорити про довіру до професійних асоціацій, якщо, наприклад, асоціація хірургів не може публічно представити в абстрактній формі причини смерті дружини екс-мінстра охорони здоров’я Сандро Квіташвілі.  В Україні не може бути єдина асоціація, наприклад, урологів чи нейрохірургів. Занадто різні інтереси у приватних та державних ескулапів. Приватна і державна охорона здоров’я мають мати власні профільні асоціації. Наприклад, асоціація приватних кардіологів та асоціація державних кардіологів. В Україні має бути саме так. Особливий шлях. Нема державних репродуктологів – значить є лише асоціації приватних спеціалістів. Все.  Експертні комісії можуть формуватися виключно шляхом таємних виборів всіх членів асоціацій, як приватних так і державних.Найскладнішим завданням є формування професійних асоціацій у державному сегменті охорони здоров’я. Тут потрібна масштабна і глибока ідея. Такою ідеєю має стати претензія на відображення загальному суспільного інтересу в охороні здоров’я, який зараз відображає НСЗУ та Кабмін. Обсяги і стандарти медичної допомоги мають формувати лікарі, і саме вони мають ставити завдання, у тому числі фінансового забезпечення взятих зобов’язань перед суспільством, а не навпаки. Обов’язковим елементом суб’єктності та реального самоврядування є обрання медичними колективами головних лікарів в комунальних закладах охорони здоров’я. Громади є лише балансоутримувачами лікарень. Контроль за дотриманням законодавства та взятих на себе зобов’язань, у тому числі за використання бюджетних коштів адміністраціями лікарень має взяти на себе виконавча гілка влади в особі НСЗУ.Комплекс цих заходів може суттєво зрушити ситуації в охороні здоров’я у кращу сторону.  

Анатолій Якименко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.