0

Про первородний лікарський гріх, або Хто порушив неписаний суспільний договір в охороні здоров’я

Інцидент з хірургом Інституту Шалімова Олегом Котенком  став каталізатором для активізації політично активних, а головне політично грамотних лікарів, які заговорили про порушення з боку держави неписаної угоди. Питання підняте дуже правильно, але не все так просто. Передусім звертає на себе увагу нарікання на порушення неписаної угоди. Чомусь нікого не дратує неформальний та нелегальний характер цієї угоди. Потім, з огляду на характер претензій стає очевидно, що не всі об’єктивно трактують або інтерпретують суспільний договір. Отже, складається враження, що більшість лікарів за неписані правила і хочуть, аби вони були «прописані» на їх користь.

Хочеться зайвий раз нагадати, що еліта не може знаходитись у неправовому полі, вона не бере чайових, не заглядає в руки та у неї не бігають очі.

Перше питання, яке потребує відповіді: чи насправді був суспільний договір та хто є його сторонами? Відповідь: так, договір був. Але укладали його політична та медична еліти. Народ в цій ситуації не мав суб’єктності. Та й більшість лікарів були пасивними спостерігачами.

Друге питання: про що домовлялися? Політична еліта дозволила лікарям «суєтіться» перед клієнтом. Якщо українською, то запопадливо метушитися. Тобто вона запропонувала лікарям бути ввічливими паяцами, які за замовчуванням мали отримати чаєві, але, увага, для фізичного виживання. Однак практика показала, що запопадливість розцінюється пацієнтами як слабкість з боку лікаря і взагалі ніяк не оцінюється.

Тому медики всередині свого середовища переглянули соціальну практику метушні і прийняли рішення «нє суєтіться» перед клієнтом і з порогу холодно ігнорувати його присутність.

Далі – більше. З середини дев’яностих років лікарі почали активно запроваджувати практику погроз ненадання медичної допомоги при, увага, нагальній ургенції. Як наслідок, десь так до 2010 року, населення знало, що спроба не заплатити може мати трагічне завершення без будь-яких наслідків для лікаря. Відмова у нагальній ургенції не практикується в жодній нормальній країні. Але головне – лідери медичного середовища ставили під загрозу життя людини зовсім не для забезпечення свого фізичного виживання. Те саме стосується і лікарів середньої ланки. Поїздки за кордон, автомобілі навіть за 15-20 тис доларів, відпочинок в Туреччині тощо – це не фізичне виживання.

Все це викликало незадоволення в громадян, накопичувалося і чекало приходу умовної Супрун. Дискредитація лікарів відбулася не на порожньому місці. Останні роки владою був проексплуатований антигуманний спосіб заробляння 30-50% ескулапів на не дуже бідне життя. Тим більше ніхто відповідно до суспільного договору не уповноважував медичну еліту будувати на вилучені гроші трьохметрові у висоту та півметрові у ширину кам’яні мури, скуповувати елітну нерухомість та предмети розкоші. Так, цим займалося дуже мало лікарів, менше відсотка, а може трохи більше, але загалом їх виявилося абсолютно достатньо для проекції на всіх.

Так, безперечно, влада щемить лікарів зовсім не з метою забезпечити якісне лікування пацієнтів, вона експлуатує у власних інтересах первородний лікарський гріх – відсутність гідності та малодушність. Але всю провину за ситуацію несуть передусім лікарі, які з початку дев’яностих пішли шляхом найменшого опору. Вся проблема у тому, що в результаті державного терору постраждають усі: і лікарі, і пацієнти. Кожна сторона хоче вирішити свої проблеми за рахунок іншої. Пацієнти хочуть відправити з вилами на уряд лікарів, а лікарі хочуть загорнути жар руками пацієнтів. Так і живемо.

Анатолій Якименко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.