Про природу безоплатної медицини

Обговорення доцільності існування 49 статті Конституції України актуалізує проблему безоплатної медицини. Попереднім текстом ми намагалися пояснити, що де-факто у 49 статті ні про яку безоплатну медицину не йдеться, – йдеться про ту радянську систему надання медичної допомоги, яка станом на 1996 рік і по цей день здається безоплатною. З цим зрозуміло. Але в рамках обговорюваної проблеми надзвичайно важливо зрозуміти звідки з’явилася ідея лікувати всіх громадян безоплатно.

Можливо ідея безоплатного лікування походить з найвищих гуманістичних ідеалів і нам не слід від неї відмовлятися? Можливо “безоплатна” це похідне намірів найкращих людей, яких в Україні просто немає? Мало хто звертає увагу на той факт, що в Конституції Росії також є стаття аналогічна нашій 49, тільки вона має інший номер – “41” і редакція її є наступною:

1. Кожен має право на охорону здоров’я та медичну допомогу. Медична допомога в державних і муніципальних установах охорони здоров’я надається громадянам безкоштовно за рахунок коштів відповідного бюджету, страхових внесків, інших надходжень.

   2. У Російській Федерації фінансуються федеральні програми охорони та зміцнення здоров’я населення, приймаються заходи щодо розвитку державної, муніципальної, приватної систем охорони здоров’я, заохочується діяльність, що сприяє зміцненню здоров’я людини, розвитку фізичної культури і спорту, екологічному і санітарно-епідеміологічному благополуччю.

   3. Приховування посадовими особами фактів та обставин, що створюють загрозу для життя і здоров’я людей, тягне за собою відповідальність згідно з федеральним законом.

Будемо об’єктивними, в царстві Московському безоплатність не заважає фінансувати медичну сферу і попри декларативність цієї статі справи медичні у наших ворогів куди кращі, ніж у нас, і ні боярє, ні смерди не поспішають відмовлятися від безоплатної медицини як від такого собі ідеалу, нехай і недосяжного.

Ми вирішили обговорити це важливе питання, так як нам необхідна нова редакція 49 статті. Та й для суспільства, яке переживає фантомні болі пов’язані з відсіченням московського уявлення про добро буде не зайвим  розібратися з чим ми маємо справу – з добром чи злом. Зрештою, нам треба собі якось пояснити той факт, що в більшості конституцій країн світу і згадки нема про охорону здоров’я та медичне забезпечення, а якщо і є, то в них аж ніяк не обіцяють лікувати всіх безоплатно.

Перед тим як почати роздуми на цю тему я хотів би навести висловлювання депутата II і III Державної думи Російської Імперії, племінника Д. І. Менделєєва Михайла Капустіна – російського вченого і громадського діяча, доктора медицини, професора гігієни Варшавського і Казанського університетів: «Західна Європа виробила медичну допомогу в хворобах переважно у вигляді приватної справи хворого і лікаря, який йому служить на правах ремесла або торгівлі. Російська земська медицина стала чисто громадською справою. Допомога лікаря в земстві не є особиста послуга за рахунок хворого, не є також і акт благодіяння, вона є громадська служба».

Тому, коли ми читаємо 42 ст Конституції СРСР ми маємо чітко бачити все що написано між рядками цієї статті. А написано там наступне:

• Медична сфера – це сфера інтересів держави, а не місце для отримання прибутку, а також це не місце для задоволення комерційного лібідо ремісників у білих халатах.
• Експлуатувати людське страждання спричинине хворобою з метою отримання прибутку – аморально.
• Лікар ніколи не буде визначати вартість своєї послуги. За нього це робитиме держава.
• Лікар, який бере гроші з пацієнта – аморальна людина.
• Комерційні стосунки в медичній сфері дорога до морального розкладу суспільства.

Отже, держава не тільки гарантувала всім і кожному доступ до системи охорони здоров’я, а й забороняла всім і кожному отримувати медичні послуги поза державними рамками. Забороняла, тому що медицина – справа державна. Це головний смисл. Він до нас прийшов абсолютно не з СРСР, а з надр російської культури та від російської еліти.

Однак чи медицина є лише громадською службою, як про це стверджує Капустін? Правовий аналіз 42 статті Конституції СРСР в контексті теорії права дозволяє зробити висновок, що дана норма є поєднанням позитивного права з природним правом, це поєднання імперативу «тримачів смислів» та сподівань простого російського народу. Тобто право творять люди і велике значення у правотворені має не лише воля, а й почуття, особливо, коли мова йде про право на медичне забезпечення. Ми уже говорили, що право на охорону здоров’я залежить від почуттів правлячої еліти – чим вони сильніше, тим з більшою сумою вища потіична влада розлучається на користь народу. Так ось, почуття в соціуму з рабською психологією мають свою специфіку.

Треба розуміти, що почуття любові до підданих у російської еліти виникає після приниження. Також треба розуміти, що базовою потребою російського підданого є приниження в обмін на щось. Наприклад, в обмін на турботу чи матеріальні блага.

Тому тотальне одержавлення медицини та тотальна турбота про медичне забезпечення людини – це не лише громадська служба та державна справа – це акт «благодіяння». Благодіяння взято у лапки, оскільки воно передбачає безкорисливу допомогу сильнішого слабкому. Тобто ми маємо справу з елементом культури – турбота в обмін на приниження, а також вимога у принижені в обмін на матеріальні блага та почуття.

Смисли і почуття пояснюють феномен безоплатної медицини, який виражений в радянській Конституції. Вони ж поясніють відсутність чогось подібного в інших культурах, у тому числі й відсутність правових норм, які б обіцяли всіх безоплатно лікувати від усього.

Отже безоплатна медицина, як ідеал, є абсолютним злом і не може служити для нас орієнтиром.

Захист 49 статті немає нічого спільного з безоплатною медициною. Він проводиться з метою примусу виконання державою соціальної функції та гуманістичної місії – забезпечення населення елементарною екстреною медичною допомогою. Для тих, хто не розуміє чи робить вигляд, що не розуміє про що йдеться, нагадаємо, що в Україні 26 років відсутня екстрена медична допомога. Якщо пацієнти відмовляться чи не зможуть сплачувати благодійні внески в країні припиняться апендектомії. Хоча бажання заплатити за протиботулінічну сироватку в приватному порядку ніяк не може перемогти відсутність почуттів до власного народу у політичної еліти. Сироватку для нерідних постійно забувають завозити.