0

Про призначення Мар’яни Возниці директоркою західного міжрегіонального департаменту НСЗУ, або Кілька слів про покоління оранжерейних троянд

Коли новопризначений чиновник відкриває рот і починає говорити, одразу постає питання  конкурсів на державну службу. Виникає питання критеріїв відбору. Ну, якщо говорити прямо, то виникає питання які такі тести складає кандидат чи кандидатка на державну службу, що коли вони виходять в люди, наводять приклади і дають свої перші інтерв’ю, то до них потрібно приставляти команду комунікаторів та фахівців з піару, які починали б розрулювати та відбілювати посадову особу. Тут я спокійний за Дмитра Раїмова, роботою він буде забезпечений.

Кілька днів тому Національна служба здоров’я України (НСЗУ) призначила директоркою західного міжрегіонального департаменту НСЗУ (приблизно 10 млн населення) Мар’яну Возницю, яка, власне, розкрила феномен інтелектуальної неповноцінності сучасної управлінсько-політичної еліти. У цих людей викривлена або спотворена реальність. І вона не може бути іншою, оскільки прийшло покоління оранжерейних троянд – гарних на вигляд, але вирощених неприродно швидко на хімікатах в атмосфері дурних запахів декоративних будяків. Люди виплекані в смороді хімікатів скляних оранжерей мають примітивну картину світу, примітивну логіку, примітивний інтелект. Ці люди можуть прикрашати природний інтер’єр, але вони ніколи не можуть бути самим інтер’єром, а тим більше основою капітальної споруди. Головна вада таких людей в роботі на державних посадах – нерозуміння соціальної тканини з якою вони працюють. Тому їм не можна у політику та у виконавчу владу, оскільки політичні дії на фоні ось цього нерозуміння неодмінно закінчаться соціальними потрясіннями та державними катастрофами.

Читаючи інтерв’ю Мар’яни Возниці потрапляєш у інфантильну та викривлену реальність. Саме ця реальність бодай частково пояснює логіку дурнуватої діяльності уряду та НСЗУ. В реальності Мар’яни Возниці є наступні проблеми:

  • наявність однакових лікарень, які мають однаковий штат, але проводять різну кількість оперативних втручань, проте отримують однакову кількість грошей.
  • наявність хірургічних відділень з низькою оперативною активністю, але з повним штатом спеціалістів: хірургів, анестезіологів.
  • наявність лікарів до яких не йдуть пацієнти.
  • лікарі, котрі не надають належної діагностики та лікування, наприклад, при інсультах та інфарктах отримують гроші як вузькі спеціалісти, а насправді працюють як фахівці загальної практики. А це перевитрати грошей.
  • пацієнти самі собі прописують маршрут лікування і ходіть куди їм заманеться, тоді як 75% всього лікування має відбуватися у сімейного лікаря.
  • заклади охорони неправомірно прагнуть отримати дорогу апаратуру, яка абсолютно не потрібна більшості медичним закладам.

Повторюся, така картина світу є абсолютно пояснюваною, якщо людина все життя провела в оранжереї. Вона не розуміє, що робиться назовні, поза парником. У нашому медичному випадку парниковий посадовець не помічає відсутність фінансування охорони здоров’я протягом 28 років. В реальності такої людини не існує нелегального ринку в державному сегменті зі своїми неписаними правилами. Для Мар’яни Возниця – це норма. Вона виросла в цьому ринку, і тому нічого не помічає.

Тому пані Возниця не бачить, що за цими неписаними правилами стаціонари обласних лікарень, обласних онкодиспансерів просто відібрали ресурсних пацієнтів (20-30%). Ці лікарні третього рівня оперують пацієнтів другого рівня за сфальсифікованими (гіперболізованими) діагнозами. Ресурсні пацієнти за 28 років суттєво укріпили матеріально-технічну базу ІІІ рівня і серйозно підірвали базу ІІ рівня. Саме тому у районних та міських лікарнях гірше обладнання там менше оперують, менше пацієнтів.

Надзвичайно дивує нерозуміння різниці у кількості пролікованих випадків між різними районними лікарнями за умов однакового фінансування. Людина не розуміє, що пасажир, якому потрібно добратися з обласного центра у районний мусить це зробити у той же день, якщо він вийшов на дорогу. Приватний перевізник може відреагувати зменшенням розміру транспортного засобу, перейшовши з «ікарусу» на «бус», але органи місцевого самоврядування не можуть розвалити лікарню на 4 поверхи та зробити її на 2 поверхи, тим більше за умов повної безгрошів’я. А саме головне пацієнт з рідконаселеного південного районну має так само бути прооперований як і з густонаселеного північного району. Для пацієнта нема різниці, що десь у якісь лікарні хірург виконав чотири операції в день, а в іншій одну операцію.

Такі підходи показують, що реформатори не розглядають ситуацію з боку пацієнта, а розглядають її з боку осіб, котрі економлять бюджетні кошти. Вони не бачать, що одному пацієнту в день вдалося врятувати життя, їх муляє, що десь хірург прооперував чотирьох, а десь одного. Страшним є те, що намагаючись ніби встановити справедливість в оплаті праці лікаря, політики від охорони здоров’я готові позбавити медичної допомоги і відправити на той світ хворого.

Абсолютно маніпулятивною виглядає турбота про достатнє навантаження на лікаря, яке підтримує його професійну форму. Мар’яна Возниця в абзаці вище розповідає про неприпустимість розродження вагітних у стаціонарах з 20 пологами на рік, а в наступному абзаці уже обґрунтовує необхідність співпраці районної лікарні з приватним власником КТ для лікування інсультнитх пацієнтів, якщо таких небагато. Тобто мала кількість пологів для стаціонару це не припустимо, а мала кількість інсультів це привід не закуповувати КТ за бюджетні гроші, а є підставою укласти угоду з приватною клінікою для діагностики та лікування інсульту. І те що районна лікарня зібралася лікувати 10 інсультів на рік – не проблема для НСЗУ. Хотілося б лише поцікавитися скільки держава готова заплатити приватній структурі за КТ.

В інтерв’ю звертає на себе увагу також цинічне трактування ненадання медичної допомоги при інсульті як терапевтичне лікування, тобто не ангіоневрологічне лікування. І проблема виявляється у тому, що терапевтичне лікування у нас оплачується як ангіоневрологічне. Тут взагалі кричуща некомпетентність. Хочу нагадати, що 80% витрат медичної субвенції іде на заробітну плату лікарям. Лікарі ІІ та ІІІ рівнів, що ангіоневрологи, що терапевти отримують однакову зарплату по 5 тис грн.. Яка різниця, чи з діагностикою КТ, чи з тромболітиком лікували пацієнта? За роботу всі отримують однаково по 5 тис грн.. На чому ви зібралися економити? Якщо наводити справедливість в оплаті праці, то лікування інсульту державі обходиться 5 тис грн. на місяць для ангіоневролога, а лікування гіпертонічного кризу у 16 тис на місяць для оплати роботи сімейного лікаря, якщо він ще це робить.

Також треба розуміти, що закупівля діагностичного обладнання має сенс лише тоді, коли у вас є відповідь на запитання чим ви будете лікувати хворого після верифікації діагнозу. Наявність того ж КТ є дуже сумнівним, якщо інсультне відділення не має жодного медикаменту. Пацієнти не купують тромболітики за 30 тис грн.. в районних лікарнях.

Те саме стосується вільного обрання маршруту лікування, яке засіло як головна причина перевитрат бюджетних коштів. Хочеться нагадати, що власні маршрути лікування складають лише ті хворі, які мають власні гроші. І таких хворих залюбки приймають у Києві одразу в інститутах НАМНУ без зайвих питань. У тому ж Інституті Шалімова вам із задоволенням вилучать кліща, якщо у вас в кишені є тисяча доларів.

Ну і дуже важко по ходу інтерв’ю вловити необхідність переходу на НКП і зв’язати з оплатою за пролікований випадок. Платити за пролікований випадок можна було робити і в бюджетних закладах, тим більше за такими державними бюджетними тарифами. Виникає обґрунтована підозра, що автономізація робиться з якоюсь іншою метою. І нескладно передбачити з якою.

Отже, інтерв’ю Мар’яни Возниці повністю корелює з надписом на її футболці: «Моє місце там, де я хочу».

Анатолій Якименко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.