Скорая помощь. Василий Шульженко
В рамках аналізу фейкових проблем української медицини черга надійшла до розмови про розмежування рівнів медичної допомоги. Ця проблема була актуалізована давно, але фінальне оформлення необхідності проведення розмежування зафіксоване у програмі економічних реформ на 2010–2014 роки з промовистою назвою «Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава». Відсепарування первинної медичної допомоги (ПМД) від інших проводиться для підвищення доступності медичної допомоги населенню, зміцнення ролі первинної медичної допомоги та інших корисних речей.
Для того аби зрозуміти, що ПМД є штука непроста варто навести «лапідарне» визначення цього поняття.
Сучасною законодавчою базою визначено, що ПМД — це медична допомога , яка надається в амбулаторних умовах або за місцем проживання (перебування ) пацієнта лікарем загальної практики – сімейним лікарем і передбачає надання консультації, проведення діагностики та лікування найбільш поширених хвороб, травм, отруєнь, патологічних, фізіологічних (під час вагітності) станів, здійснення профілактичних заходів; направлення відповідно до медичних показань пацієнта, який не потребує екстреної медичної допомоги , для надання йому вторинної (спеціалізованої ) або третинної (високоспеціалізованої) медичної допомоги; надання невідкладної медичної допомоги в разі гострого розладу фізичного чи психічного здоров’я пацієнта, який не потребує екстреної, вторинної (спеціалізованої) або третинної (високоспеціалізованої) медичної допомоги (ст.35-1 розділу V Закону України «Про внесення змін до Основ законодавства України про охорону здоров’я щодо удосконалення надання медичної допомоги » від 7 липня 2011 р. No 3611-VI; далі — Закон No 3611-VI)
Починаючи мову про розмежування рівнів допомог як чинника здатного до підвищення доступності медичної допомоги населенню, треба розуміти, що факт існування цієї проблеми свідчить: або про злиття рівнів медичної допомоги на якомусь з етапів функціонування медичної сфери, або про відсутність такого поділу апріорі.
При наявності мінімальних інтелектуально-мнестичних здібностей можна пригадати, що Україні дісталася у спадок струнка і чітко впорядкована система організації медичної допомоги, у якій в інституті Шалімова не оперували врослих нігтів, а у Жашківській районній лікарні не проводили аортокоронарне шунтування.
З початком процесу українського державотворення перерозподіл доходів суспільства відбувся не на користь медичної сфери. Це насправді дало поштовх до пошуку джерел існування всіх без винятку суб’єктів медичної діяльності. Лікувальні заклади третинного рівня почали виконувати будь-яку роботу, за яку пацієнти були готові плати гроші, відбираючи, таким чином, роботу у лікарів вторинного і первинного рівнів. Будь-який успішний підприємець, повертаючись у неділю з шашликів, міг припаркувати свого джипа біля того ж інституту Шалімова і за умовних 1000 доларів видалити кліща. Але виникає природне запитання: до чого тут доступність медичної допомоги?
Так, багато закладів вторинного і первинного рівнів, намагаючись підзаробити, пробували й зараз пробують взятися за те, що їм не до снаги. За повідомленнями професора Л.І. Воробйової – головного онколога країни відділення онкогінекології Національного інститутут раку в рік переоперовує 50-60 пацієнток після лапароскопічних та абдомінальних операцій виконаних на вторинному рівні. Але ж знову таки – до чого тут доступність медичної допомоги?
Взагалі, дуже дивно слухати про доступність медичної допомоги в країні, де держава (!) за бюджетні кошти стимулює первинний рівень затримувати у себе пацієнтів, які потребують спеціалізованої і високоспеціалізованої допомоги, приховуючи дані про катастрофічне зростання занедбаних випадків хвороб.
Насправді, є проблема з намаганням перетягнути пацієнта з нижчого рівня на вищий. Насправді, це збільшує витрати електроенергії, води, картоплі, житнього і пшеничного хліба тощо на обслуговування «лівих» осіб. Але це ніяким чином не шкодить здоров’ю пацієнта, а ті ресурси, які «типа» перевитрачаються є величною якою можна нехтувати, адже все відбувається за кошти клієнта. Натомість адміністративно загнавши пацієнта на первинний рівень можна завдати серйозної шкоди його здоров’ю.
Що ж відбулося насправді? Ніякого розділення між первинним і вторинним рівнем медичної допомоги не сталося. Про це вам скаже будь-який чесний і думаючий головний лікар районної лікарні. Цього не могло бути й в принципі. Треба віддати належне команді Стратегічної дорадчої групи з питань реформування охорони здоров’я (ОЗ), яка не приховуючи проблеми з визначенням поняття ПМД зазначила, що дефініція ПМД є непростим завданням: «чи є первинною робота педіатра, акушера-гінеколога, терапевта?; уже очевидно, що це поняття буде різним для міста та села».
Тобто, Мінистерство охорони здоров’я (МОЗ) пішов на розмежування не маючи чіткої уяви про ПМД.
Все що зробило міністерство – відібрало у районних лікарень 30% коштів від річного бюджету медичного закладу, частина якого пішла на фінансування немедичних кадрів та служб, передбачених штатним розписом і необхідних для функціонування установ – заступник головного лікаря, бухгалтер, секретар, охорона праці, юрист, метролог, завгосп, підсобні працівники. Штатні одиниці вищевказаних служб центру ПМСД при реформуванні вимушено сформовані за рахунок медичних штатних посад.
Треба розуміти, що подібне розмежування призвело до подвоєння тендерних процедур, які проводяться обома закладами окремо. На це також витрачаються бюджетні кошти.
Також двічі витрачаються кошти на отримання двох ліцензій на медичну практику та наркотичні засоби, сертифікатів акредитації. Двічі витрачаються кошти на платні програми статистичного обліку «Медстат», програми комп’ютерного обліку «Кадри», які необхідно закупити для кожного закладу окремо та поновлювати щороку.
Але головна проблема навіть не у дублюванні адміністративних функцій, а у тому, що пацієнти як лікувалися в районній лікарні (на вторинному рівні) так і лікуються. Тобто, 30% бюджету просто використовується на утримання так званих лікарів «первинки» – осіб, які за словами колег з вторинного рівня ні за що не відповідають. Хоча чому дивуватися – а за що відповідати людям, які нічого не роблять.
Якщо до цього додати попереднє виведення 10% бюджету на створення екстреної медицини, яка у кращому разі виконує функцію таксі, то ситуація в сільській медицині взагалі виглядає абсурдною.
Звичайно, аналітики можуть апелювати до показників загальної захворюваності. Вони насправді зменшилися і в першу чергу за рахунок дитячого населення. Але це не означає, що діти того чи іншого району почали менше хворіти. Суттєвий вплив на ці показники дає відсутність педіатричної спеціальності в первинній ланці.
З причини некомпетентності штучно створених лікарів первинної ланки зменшилась й кількість виявлених онкохворих при профоглядах.
Це перша, але не остання спроба прояснити ситуацію з розмежуванням рівнів медичної допомоги. Хочеться, щоб до того часу поки у Києві реформатори розберуться, що ставка на медичних рабів – це не правильно, сільська медицина вижила.
