1

Про соціальний конфлікт і його заручників

Смерть прийшла... Олександр Левченко

Смерть прийшла… Олександр Левченко

Цього місяця на Вінниччині в районній лікарні від апендициту померла пацієнтка. Про це автору стало відомо з неофіційних джерел. Навіть якщо припустити, що це неправда, сміємо завірити читачів, що випадки невчасного надання або ненадання екстреної медичної допомоги взагалі по Україні обраховуються десятками, а може й сотнями у день. Частина з них закінчується летально.

Коротко про ситуацію. Медична драма розгорталася в одній з районних лікарень, куди в п’ятницю було доставлено пацієнтку 60 років з ознаками гострого живота. Оскільки пацієнтка похилого віку, то динаміка розвитку клінічних симптомів не була швидкою. Судячи з переказів очевидців неясності з діагнозом не було з самого початку. Всім було ясно, що у пацієнтки апендицит. Дочекалися у понеділок місцевого хірурга, який, треба розуміти виходячи з інтуїтивного відчуття складності ситуації що виникла на третій день хвороби, відмовився оперувати делегувавши ці повноваження обласному спеціалісту. Оперативне втручання наступного дня практично не мало сенсу. Пацієнтка померла від перитоніту в середу.

Для людей, які знають, що таке вітчизняна медицина не з виступів міністрів охорони здоров’я не є новиною специфіка організації медичної допомоги в районних лікарнях. Також не є новиною специфіка надання медичної допомоги у вихідний день. Всім відомо, що з ургентними хірургічними випадками у цей період часто намагається справитися терапевт – викликає хірургів, імітує лікування тощо. Кому довелося захворіти у неділю  навіть у Києві, можна сказати: не пощастило. Хто захворів в селі ввечері та ще й на вихідних є самим не фартовим.

Всім відомо, що медики у своїй основній масі є незаможними людьми, які відчувають себе ображеними і приниженими. Але це там, у глибині душі. Назовні вони часто демонстративно пихаті і діловито розгнуздані. Всім також відомо, що медики під час неформальних зустрічей, піднімаючи чарки та фужери, часто виголошують один тост: щоб побільше багатих клієнтів та поменше незаможних пацієнтів. Причім мало хто помічає, що багатих завжди називають клієнтами, а бідних – пацієнтами.

Цей «ліричний» відступ був написаний для того аби зробити підводку до глобальної проблеми глибокого соціального конфлікту в медицині. Конфлікту, який проходить всередині медичного середовища та по лінії лікар-пацієнт. Розуміння наявності цих конфліктів, на нашу думку, є вкрай важливим, оскільки ніхто з потенційних пацієнтів навряд чи захотів би стати їх заручником. Саме тому дії посадовців наділених владними повноваженнями, звичайно йдеться і про реформаторів, мають бути спрямованими на його подолання, а не на збільшення точок конфлікту по існуючим лініям та «виведення» нових ліній протистояння. Натомість на практиці все виглядає інакше.

Багато студентів-медиків вважають марнуванням часу вивчення різних гуманітарних дисциплін під час здобуття ними лікарського фаху. А даремно. Колись на кафедрі соціальної психології професор запитав у студентів: на що звертає увагу людина коли вперше зустрічається з іншою людиною? З’ясувалося, що на стать. Це відбувається підсвідомо. Але це положення не поширюється на медиків. Українські лікарі не звертають увагу на стать. Вона їм ні до чого. У підсвідомості у них відбуваються зовсім інші процеси: визначення платоспроможності пацієнта і його соціального статусу. Якщо хтось думає, що завідувач відділенням, це особа, котра переймається оптимальною організацією лікувального процесу, той помиляється. Заввідділенням намагається собі та своїм наближеним залишити заможних суб’єктів ринку, віддавши на другі руки хамовитих прокурорів та нещасних люмпенів.

Причиною такої ситуації є функціональні обов’язки та посадові інструкції, які перейшли у спадок від СРСР. Будучи індиферентними в соціально-адміністративній медицині вони набули зовсім іншої ваги в нелегальних ринкових відносинах.

Порок української медичної системи полягає у тому, що не ринок визначає соціальний щабель лікаря у соціумі, а завідувач відділенням визначає місце лікаря у ринку.

Ринок виховує пихатих. Ринок плодить ущербних, ницих і злобних.

Ринок живить гірших. Ринок медичних послуг вбиває кращих. Ринок медичних послуг породжує соціальний конфлікт.

Українських лікарів уже давно дратують незаможні пацієнти. Українські лікарі ненавидять бідних. Вони їх втомили. Не останню «ролю» у цьому процесі відіграли медичні менеджери – ефективні управлінці, які використовуючи свої повноваження виховали хворобливу огиду до цілої соціальної страти. І якщо підсвідоме при першому знайомстві підказує, що окрім бідності, пацієнт беззахисний і не здатний створити неприємностей він стає об’єктом сатисфакції. Безперечно ніхто не хотів смерті пацієнтки. Їй просто хотіли провчити, щось показати, щось довести, може просто послати подалі.

Важливо розуміти, щось смерть у даному випадку настала не тому що лікарі терапевтичного профілю не змогли поставити діагноз, а тому, що не хотіли турбувати на вихідних хірурга. Дійсно, за ради кого турбувати? Потерпить, нічого з нею не зробиться. Але не витерпіла, зробилося.

За кадром залишається ще один важливий момент. Це соціальний конфлікт в середині лікарського  середовища. Практикуючі лікарі, добре знають, що таке міжлікарські взаємини і що таке виклик консультантів. Велика кількість лікарів обласної лікарні вважають себе богами і зневажливо ставляться до колег на нижчих рівнях. Лікарі нижчих рівнів вважають лікарів третинного рівня блатним сміттям, які незаслужено займають провідні позиції. Це все не говориться, це все реалізується під час надання медичної допомоги. Кожен хоче когось провчити та «навчити». Нерідко лікарі настільки не толерують один одного, що намагаються уникати зайвого виробничого спілкування, тобто намагаються не викликати, не тривожити і таке інше. Зрозуміло, заручником цих стосунків є пацієнт. Інколи все закінчується трагічно.

Таким чином, ми знову виходимо на проблему гуманітарної освіти в Україні. Очевидно, що ми бачимо лише ті проблеми, які можемо бачити. Як показує практика бачимо ми далеко не все, і розуміємо також не все. Більше того, ми не бачимо головного. Але треба сказати не бачимо, тому що питання тут не лише в освіті. Питання у тому чи людина може минати правду чи не може. Якщо може, то їй звичайно не потрібно витрачати час на філософію чи соціальну психологію. Просто дайте їй скальпель та клієнта, а пацієнти почекають до понеділка. Виживуть, то виживуть. А не виживуть, то ми їх все одно не побачимо. Не побачимо, тому що вчимося мислити позитивно. Тим хто мислить позитивно, правда не потрібна.

 

Анатолій Якименко

One Comment

  1. Ну да, хер забили, затянули, отросток лопнул, гнойняк разлился и “exitus.” И абсурдна эта история, и кажется, что мало информации для объективной оценки ситуации с бабулькой, но это реальность… Не могу быть уверенным, что ЭТО было. Но могу УТВЕРЖДАТЬ, что такое может случиться в нашей системе. Легко. К сожалению…
    А линия врач-пациент – это не правильно. Нужна другая линия – через и насквозь врача! Две вещи – обязательные и связанные. С одной стороны – на блюдичке условия для работы и достойная оплата труда, а с другой стороны – ЖЁСТКАЯ ответственность прямо возле задницы. Только тогда ты будешь крутым, на машине, получать по несколько штук баксов в месяц, но и будешь ВСЕГДА понимать, что если забьёшь хер на хотя бы одного пациента, то будет тебе полный п…ц: ни работы, ни машины, ни свободы.
    Ни одного, ни другого у врача пока нет.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.