Лежащая натурщица. Семирадский Г.И.
Це друга спроба на «Trigger» дати пояснення щодо «проблеми» фінансування ліжко-місця. Перший допис на цю тему можна прочитати тут.
Автор цієї замітки, свого часу, провів не одні вихідні за купою історій хвороб, які доводилося в п’ятницю ввечері виносити з денного стаціонару для того аби документально провести десяток-другий пацієнтів і звітувати у понеділок про «виконану» роботу на ранковій п’ятихвилинці.
Ліжко-місце в умах реформаторів продовжує залишатися абсолютним і головним злом, яке не дозволяє зробити прорив в покращенні якості надання медичної допомоги. Вчергове з’ясувалося, що лікарі всіляко уникають фінансування за надану послугу і вперто бажають отримувати гроші за обслуговування ліжка, а завдання української медицини – «не лікувати пацієнтів, а виконувати ліжко-день».
В інтерв’ю газеті «20 хвилин», яке вийшло під назвою «Як має виглядати медична реформа: погляд експерта» проблеми принципу фінансування медичної сфери торкнувся один з експертів громадської ініціативи «Реанімаційний пакет реформ», Олександр Ябчанка – менеджер групи з реформ системи охорони здоров’я (http://trigger.in.ua).
Якщо послухати думки експертів урядових і не дуже урядових структур, які займаються питанням реформування медицини, то складається враження, що бюджет лікувального закладу витрачається у двох напрямках: 30% коштів (реальна наповненість ліжок в стаціонарі) використовується на лікування пацієнтів, а 70% використовується на утримання ліжко-місць.
Що розуміється під утриманням ліжко-місця, ніхто пояснити не може. Можливо мова йде про підігрів матрацу до температури 36,6 – 37,8 градусів (спробуйте нагріти поролон), для того щоб його температура відповідала температурі тіла уявного пацієнта, можливо в порожнинні елементи металевої конструкції функціонального ліжка вводиться вартісні препарати для тромболізису (актілізе, металізе), можливо кошти виділені на лікування медики просто привласнюють собі, можливо щось інше… Але у будь-якому разі списати більш як половину бюджету на вартість фейкових історій хвороб чи витрачені чорнила або комунальні платежі ніяк не виходить, тому що думаюча людина розуміє, що палати, які не заповнюються пацієнтами, можна не те що не опалювати, їх можна навіть не прибирати. Просто зачинити і опечатати.
Однак складається враження, що нас намагаються переконати у тому, що у випадку використання 70% коштів, на реальних пацієнтів, а не якісь ліжко-місця, дасть можливість пролікувати всіх та усім. Можливо й насправді це вдасться зробити, але треба пам’ятати, що ¾ з 70%, це заробітна плата медичного персоналу, тобто, для того аби перейти з фінансування ліжко-місця на медичну послугу треба звільнити більше половини лікарів та медсестер або залишити їх без фінансового забезпечення, що є рівносильним звільненню.
Свого часу, коли МОЗ очолював Микола Єфремович Поліщук, ним було констатовано два важливих факти, які використовувались як аргумент для реалізації медичної політики того часу у сфері ОЗ. Саме час їх нагадати.
Факт№1: якщо пройтися ввечері по лікарнях, то у палатах ми не побачимо пацієнтів, тому що більшість з них розійшлося на ніч додому.
Факт №2: керівництво клінік скаржиться, що МОЗ не дає спокійно працювати медичним закладам обласних центрів, оскільки спеціалізованими відділенням вештається без діла небачена кількість лікарів-інтернів: офтальмологів, урологів, дерматологів, акушер-гінекологів, онкологів тощо, які не дають виконувати функціональні обов’язки медичному персоналу. Після інтернатури їхня деструктивна діяльність не припиняється – вони «домовляються» з головними лікарями закладів та чиновниками департаментів ОЗ та працевлаштовуються на 0,25 ставки, що створює напругу у професійних колективах, адже «всім цим людям треба дати якусь роботу».
Звичайно треба звільнити тих, хто нічого не робить. Але причини неробства різні: в районній лікарні природа неробства одна, а в обласній – інша. І цю різницю треба розуміти.
Медики районної лікарні є неробами, тому що на одного стаціонарного пацієнта на добу виділяються суми, які житель Києва проїжджає за робочий день у маршрутках та метро добираючись на роботу та з роботи. А інших джерел на лікування, на відміну від містянина у мешканця села немає. І це не тому, що він ледачий (звичайно, якщо, хтось це хоче розуміти). Про закупівлю обладнання та відновлення інфраструктури в районних лікарнях мова взагалі не йдеться.
Далі. А кого Микола Єфремович хотів у вечорі знайти у відділені районної лікарні, якщо температура повітря в палаті – 12 градусів? Всі хто міг вийти звідти своїми ногами, або кого могли забрати родичі вийшли аби не замерзнути і не померти з голоду. Може саме тут слід пошукати причини неефективності фінансування ліжко-місця? Чомусь ніхто з МОЗ не пройшовся ввечері по палатах лікарні «Феофанія». Мабуть, отримані дані дозволили б зробити принципово інші висновки щодо ефективності використання ліжка. Що стосується медиків обласних центрів, особливо університетських міст, то вони є неробами з тієї причини, що їх не може прогодувати ринок. І причина тут не у платоспроможності пацієнтів чи завищених цінах з боку ескулапів, а у дисбалансі між попитом та пропозицією, яка виникла у наслідок безвідповідальної політики медичних функціонерів, які за «організаційні внески» перенаситили ринок медичними кадрами. Але всі розуміють, що внаслідок реалізації політики «гроші йдуть за пацієнтом» бюджетні кошти з районних ліжко-місць перейдуть на оплату медичних послуг у обласні та міські лікарні з-за кращої матеріально-технічної бази, яка створена за ці роки завдяки залученню небюджетних коштів.
Взагалі, треба сказати, медичний істеблішмент дуже зручно влаштувався. Коли виникає потреба вчергове пояснити необхідність існування необґрунтованої кількості університетів та кафедр підвищення кваліфікації, то чиновники розповідають про не достатність медиків, апелюючи до їх браку в районах лікарнях, створивши при цьому всі необхідні умови щоб їх там не було. Коли ж виникає необхідність підкреслити перенасиченість ринку ескулапами, то апелюється до перевантаженості лікарями у обласних центрах, так ніби це не справа рук «фахівців» з медичного управління.
Таким чином, проблема неефективності фінансування ліжко-місця, передусім, народжена самою державою. І те що вона намагається приховати свою причетність до цього процесу є абсолютно зрозумілим. Не зрозуміло лише чому неурядові структури їй у цьому допомагають, співаючи в один голос про неефективне використання коштів. Хто нарешті пояснить, що де-факто ніякого фінансування ліжко-місця не існує. Так, фінансуються лікарські ставки, на які припадає різне навантаження. Так є частина лікарів, яка знаходиться просто на утриманні у суспільства. Так є частина лікарів для яких лікарська ставка, це перепустка в ринок до великих коштів. Але у цьому винна сама держава. І до чого тут ліжко-місце?Ще раз хочеться нагадати про важливість принципу солідаризму в організації медичної допомоги. Він поширюється не лише на взаємини між потенційними пацієнтами: бідний лікується за рахунок багатого або хворий за рахунок здорового, але й серед лікарів: лікар лікарю – брат і товариш. Якщо у одного акушера-гінеколога на чергуванні було сім пологів, а у іншого жодного, й так цілий місяць, то що, один з них не отримає заробітної плати, тому що гроші пішли за пацієнтом?
Очевидно, що до питання ліжко-місць доведеться повертатися ще не один раз. Головне аби просвітління реформаторів відбулося раніше ніж вони знищать сільську медицину. Дуже б цього не хотілося, оскільки ми всі у неоплатному боргу перед українським селянством, яке не лише нас годує, але й відстоює нашу гідність на фронті.
