0

Профспілковий рух медсестер. Про особливості поточного політичного моменту

Не минуло й 28 років як в медичному середовищі розпочалися перші реальні спроби самоорганізації медичних працівників. Не без допомоги немедиків, але розпочалися. Поштовхом до самоорганізації виявилася заявка на акцію медсестер «БудьЯкНіна» в урядовому кварталі. На даному етапі обговорюється незалежної профспілки усіх медичних працівників.

Це по справжньому приємно несподіваний підсумок 2019 року. Однак для того, аби ця приємність мала результативне продовження у наступному році потрібно більш ретельно розібратися у тому що відбувається.

Почнемо з історії профспілкового руху. Англія є не лише батьківщиною футболу. В Англії також народилися профспілки. Важливо розуміти, що профспілковий рух сформований найманими працівниками для відстоювання своїх інтересів у стосунках з класом «експлуататорів». Звичний для нас восьмигодинний робочий день, право на два вихідних, місячну відпустку раз на рік та звичайно, боротьбу за гідну оплату працю.

Будемо вважати, що профспілкова хвиля у якомусь вигляді докотилася і до Російської імперії. Але після перемоги більшовиків та ліквідації класу експлуататорів зникла потреба і у профспілках, принаймні у класичному їх вигляді. Хтось скаже, що експлуататором стала сама держава, яка мордувала людей у колгоспах за трудодні. І вони будуть праві, але треба розуміти, що прибуток від експлуатації використовувався на загальне суспільне благо, а не на купівлю предметів розкоші, скажімо так.

На ці гроші, отримані державою в процесі експлуатації, будувалися дитячі садочки та школи, палаци спорту та нові виробничі потужності. Отже, держава фактично поглинула профспілки перетворивши їх на технічний додаток, який допомагав їй провадити у життя політику турботи про людину праці. Саме за ліквідацією цього «совкового» здобутку у виконанні Мілованова ми з тривогою сьогодні спостерігаємо. Якби радянський спадок був таким для нас нікчемним, то ми б не критикували зелених відморозків з уряду. Загалом радянські профспілки нам запам’яталися роздачею новорічних подарунків перед новим роком та розподілом путівок у будинки відпочинку.

Таким чином роль профспілки в СРСР виконувала сама держава. В Україні до 2019 року так само роль профспілки виконує держава, оскільки охорона здоров’я перебуває у її власності. Можна скільки завгодно ображатися на погане виконання своїх функціональних обов’язків, але для 10% лікарів держава була дуже навіть непоганою профспілкою. Ну, посудіть самі: уряд давав гарантований мінімум зарплати, а також обладнання та дозволяв спокійно вести комерційну діяльність, експлуатуючи державне обладнання та інфраструктуру. А на новий рік ще привітання від Діда Мороза. Різниця в доходах між членами профспілки у 100 разів. Хтось на 100 доларів перебивається, а хтось жирує на 10 тис доларів.

Проблеми в Україні почалися, як профспілка в особі держави вирішила позбавитися від половини  своїх членів шляхом обіцянок підвищення заробітної плати. Навіть не заробітної плати, а обіцянок ілюзії фінансових перспектив з переходом на нові принципи фінансування. Коли люди відчули, що цього не просто не відбудеться, то вони занервували. Медсестри нарешті переконалися, що їх викинуть на вулицю, оскільки керівники лікарні змінивши організаційно-правову форму та ставши КНП отримали повноваження самостійно встановлювати кількість працюючих, а самі лікарні віддані на утримання органам місцевого самоврядування без будь-яких інструментів контролю за їх діяльністю, окрім опції відмови фінансування з боку НСЗУ, що в першу чергу карає пацієнтів.

Зрозуміло, що сильні будуть вирішувати фінансові проблеми за рахунок слабких: адміністрації лікарень за рахунок лікарів, лікарі за рахунок медсестер і так далі. Тобто сьогоднішня профспілка викидає своїх членів на вулицю, якщо коротко. Така профспілка у нас чомусь називається державною, або залежною.

З цього  витікає головна проблема. Вперше в історії профспілковий рух створюється у боротьбі з профспілками, або з державою. А це не те саме, що у боротьбі з підприємцем експлуататором. Це значно важче, боротися з державою. До того ж державою, яка відмовилася виконувати гуманістичну місію та соціальну функцію, тобто стала моральним уродом. Тому медсестри борються, насправді, не лише за заробітні плати, а за  суспільне благо.

Медсестринство в нашій країні це етичний вибір, тому що це вибір зроблений на основі емпатії (співчутті, співпереживання). Обрання професії не відбувається для заробітку статків. Ніхто не скаже, що медсестрами ідуть працювати для того, аби стати заможними, так як це відбувається у лікарів. В нашій країні, яка успадкувала при розпаді імперії презирство до праці, медсестра представляється як невдаха та особа зі зниженими інтелектуальними здібностями, яка програла у конкуренції за «місце під сонцем» й тому призначена бути «молодщим братом».

Насправді заклик до виходу на боротьбу, свідчить, що вибір працювати медсестрою є етичним вибором і з точки зору моральних якостей медсестри знаходяться на вищій від лікарів сходинці. Вони не тримаються за світ, мирське та матеріальне. Там і нема за що триматися.

Втратити медсестер з державного сектору за допомогою механізму децентралізації, автономізації, комерціалізації або провести негативну селекцію у їх середовищі це викинути етику і мораль з охорони здоров’я. Така дія буде значно сильнішим ударом по охороні здоров’я, аніж скорочення лікарень та лікарів. Ці речі дуже важливо розуміти та відчувати самим медсестрам, оскільки відчуття дає можливість правильно позиціонуватися. Суспільство має зрозуміти, що середніми медичними працівниками керує не корпоративний егоїзм, не бажання отримати те що їм не належить. Вони не рвачі і не авантюристки, котрі взяли споживчий кредит у валюті, але хочуть віддати його через 10 років у гривні, медсестри також не євробляхєри, яким головне легалізувати свій автомобіль.  

Стратегічні задачі

У якомусь з міст України має пройти установчий з’їзд медичної профспілки медиків. По різному можна ставитись до ідеї очолити всіх медиків, але спробу повести за собою лікарів викликає водночас як і повагу, так і посмішку. Не дивно, що значна кількість ескулапів дуже агресивно налаштована до такої ініціативи, оскільки відчувають свою ущербність. Але це все не критично.

Установчий з’їзд створюється не для того, щоб зареєструвати чергове посвідчення у Міністерстві Юстиції. Завдання номер один для нової профспілки це право на страйк. Таке саме, як право на збройне повстання при спробі узурпації влади. Через це право можна буде добитися скасування так званої автономізації, а де-факто комерціалізації та руйнування державного сегменту охорони здоров’я, фрагментації взагалі системи. Щоб добитися цього права, необхідно почати розвідку боєм – починати страйк за існуючим законодавством. Ризикова річ. Для цього потрібна синхронність та наявність критичної маси людей. Цього неможливо досягнути без сили ідеї та правильного позиціонування в суспільстві. Поки з цим є проблеми.

Анатолій Якименко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.