На президентських виборах 2019 року прихильники «армія, мова, віра» звинуватили своїх опонентів у вірі в непроявлені наміри Володимира Зеленського. Тобто одні віруючі висували претензії іншим віруючим. Але у чому проблема? Чим віруючі у Бога відрізняються від віруючих у Зеленського? Так, богохульство, але і той і інший мовчать. Традиційним віруючим так само не відомі наміри Бога як і неофітам наміри «Зе». З цього можна зробити висновок, ну, добре, припущення, що людям для чогось потрібно вірити.
Потребу у вірі помічає багато думаючих людей. Наприклад, письменник Ян Валєтов, аналізуючи останні політичні події пише про 75% виборців, котрі вірять в те, що Зеленський – це символ змін. А віра не вимагає доказів.
Далі – цікавіше. Знову таки письменниця Оксана Забужко впевнена, що роль Зеленського у сценарії президентських виборів в Україні — продавець ілюзій. Ще б пак, кому як не письменниці знатися на ринку ілюзій. До речі, вам не здається знаковим, що викриття виборця Зеленського проводять письменники, які звинувачують вчорашніх читачів, які тимчасово перейшли у статус виборців, у тому, що вони вірять в ілюзії, тоді як нормальна людина вірить… у Бога.
Думку пані Забужко посилює публіцист Віталій Портников, який говорить, що велика частина українців вважає за краще перебувати в ілюзіях, з яких немає виходу. «Завдання і президента, і парламенту, і уряду, і української політичної еліти – витягнути українського виборця зі світу, в якому він живе вже довгі роки і якого не існує, – світу його ілюзій і очікувань».
Отже, з усього цього можна зробити висновки, що окрім потреби вірити мозок людини створює ілюзії. У тварин немає ілюзій, їх світ виключно реальний. І собакам не потрібна собача еліта, яка б їх періодично витягувала у реальний світ. Але тварини вірять. Оскільки ілюзій у тварин не існує, то вони вірять у наміри та почуття. Наприклад, у наміри та почуття людини. Припустимо, що людина для тварини є умовним богом. Тому, по-перше, коти та собаки легко «вираховують» штучний інтелект, по-друге, у домашніх улюбленців ефект плацебо можливий, якщо тварина вірить ветеринару чи іншій особі, яка її лікує, відчуваючи її наміри допомогти. А ось Homo sapiens так не може. Людина розумна може спілкуватися з штучним інтелектом і не «розкусити» його, а ефект плацебо у неї не залежить від відчуття та намірів експериментатора, який їй дає цю таблетку. Тобто ескулап може бажати пацієнту вічно хворіти, але якщо цей пацієнт вірить у таблетку з крохмалем та крейдою, то не зважаючи на недобрі наміри того, хто його лікує він одужає.
Таким чином, людина вірить в ілюзію, яку сама створює, а тварина вірить у свої відчуття, які виникають з намірів/почуттів інших живих істот. Плацебо-ефект свідчить про те, що для людини віра в ілюзію, яку вона часто вкладає у якийсь образ потрібна для банального фізичного виживання. Практично така форма віри це інстинкт самозбереження при безвиході. Одужання від хвороби внаслідок віри у нас зветься дивом зцілення від «живого» бога. З цього факту робиться дуже багато дивних висновків про беззаперечність існування Бога, як мертвого (причинного) так і живого, про духовність людини та значення віри у духовності.
Для 73% громадян голосування за створену їх мозком ілюзію – це спосіб вижити в умовах безвиході реального життя, яке завжди буде не влаштовувати якусь частину громадян.
Зараз таких, як ми бачимо, половина, якщо рахувати від усіх, хто має право голосу. Функцію плацебо-таблетки (placebo — я сподобаюся, буду угодний) виконує Володимир Зеленський. Президент Зеленський не продає ніяких ілюзій, а громадян, які за нього проголосували не можна засуджувати за їх природу створювати ілюзію і вірити у неї. Якщо вони цього не зроблять, то вони просто здохнуть. Назвемо це так. Щодо виведення віруючих виборців в реальний світ, то політики з цим справляються постійно і на відмінно, коли виводять громадян в лікарні, аптеки, на продовольчі ринки та надсилаючи рахунки за комуналку, тому Віталію Портникову про це перейматися не потрібно.
Задача письменників, інтелектуалів, різних моральних авторитетів – не звинувачувати людей, які не задоволені реальністю, а пояснити, що віра в ілюзію не є духовністю. Навіть, якщо цією ілюзією є сам Бог. Так само як не є духовністю віра у таблетку чи заряджену воду, які дають зцілення.
Тоді, запитаєте ви, для чого мозок створює ілюзії. Чому ми ходимо в театр і переживаємо драми героїв чи поринаємо у якийсь вигаданий нами світ слухаючи музику на концерті тощо. Мабуть, для того, щоб у нашому мозку в цей момент щось відкрилося і з’єднало нашу свідомість з вищою свідомістю. Хворіємо, до речі, ми також для цього. Хвороба є дуже надійним джерелом ілюзій. Мета з’єднання – відчути. За Кантом – відчути своє призначення і обов’язок. Тобто духовність – це відчути Бога і зрозуміти, що він від нас хоче.
У попередньому тексті, присвяченому питанням реформ охорони здоров’я, йшлося про реальну картину прекрасного у голові, з якої все мало би починатися, і яка протиставлялася моделі, котрої, насправді, немає у голові реформаторів. Так ось, картина прекрасного це не ілюзія і не віра у неї. Картина прекрасного це фідбек “зверху” у вигляді усвідомленого обов’язку, який не лише реальний, а й базується на раціональних аргументах. Але самі головні відмінністі картини прекрасного від ілюзії – готовність жертвувати та результат. Картина прекрасного завжди вимагає жертви, але ця жертва фіналізується результатом. Люди, які голосували за ілюзію не готові жертвувати за неї. Але це й не можливо, оскільки ілюзія не має конкретики. Однак це не означає, що для них все буде просто – ілюзія передбачає розплату, та, що дуже прикро, без кінцевого результату.
Проблема віри, актуалізована політичним процесом, насправді має пряме відношення і до реформи як такої і ще більше до охорони здоров’я. Можливо ми цього не помічаємо, але за 27 років незалежності цінність віри значно більше дискредитовано, ніж за 70 років радянської влади. Слово «віра» все більше використовується з негативною конотацією. Сприймати на віру на сьогодні вважається не комільфо, а бути віруючим уже не так почесно як навіть в СРСР. А ще донедавна віра була чимось світлим, вела нас до Бога і вважалася обов’язковою практикою духовної людини.
Аж ось тут ця багатопартійність, вибори та демократія. З висоти погляду сьогоднішнього дня ми можемо дозволити собі стверджувати, що свобода у нашому національному виконанні стала більш ефективною у нівелюванні віри та її значення у духовності, ніж практики комуністичного агресивного атеїзму. Але насправді віра потрібна людині і вона є важливою складовою її життя. Руйнація віри як категорії руйнує солідарність та гуманізм – головні засади системи охорони здоров’я.
