0

Роботодавець це той, хто надає роботу, або Як трюк з колективним договором дискредитував ціле покоління політичної та медичної еліти

Рекомендація від чиновників звертатися до суду у пошуках справедливості уже давно в нашій країні сприймається як пропозиція відправитись у пішу еротичну подорож. Пропозиція від політичних девіантів (осіб з дивною поведінкою, які за незрозумілих обставин опинилися в парламенті та уряді) уважно підписувати колективний договір як відповідь на запитання щодо фінансового ефекту реформ в охороні здоров’я – це пропозиція продовжити рухатись у тому ж напрямку тільки йти ще дальше і занурюватися ще глибше.

Однак МОЗ разом з профільним парламентським комітетом, відправляючи медиків разом з їх докучливими запитання про підвищення заробітних плат подалі, не врахували, що використовуючи колективний договір у якості вдалої, на їх думку, «відмазки» вони візуалізують питання сторін. Здавалося б банальна річ, якісь там сторони колдоговору. Але це тільки здавалося. Візуалізація сторін договору, так ненавмисне, актуалізувала проблему роботодавця. А ось аналіз ситуації з роботодавцем дискредитує не просто сьогоднішній уряд, парламент та президента, а викриває тупість та безвідповідальність цілого покоління політичної та медичної еліти. Ні більше ні менше.

Ми не раз ставали свідками як примат технократичного підходу часто закінчувався  повним фіаско та ганьбою. Просто не хотіли цього визнавати. Провал технократа прагматика ставить під сумнів якраз його інтелектуальні здібності. Тільки цього разу все звалити на технократів не вдасться. Під підозру потрапляють також інтелектуали-теоретики, які це все розробляли з середини дев’яностих і готували суспільну думку про користь такої смислової нісенітниці як некомерційні комунальні підприємства, представляючи їх інститут свободи і самоврядування для лікарів та джерело якісної та доступної медицини для пацієнтів.

У нас провал завжди полюбляють пояснювати ексцесом виконавця, мовляв: ідея була гарна, але втілювали її тупі та безпорадні. Так ось, такі невинні речі як «колективний договір» та «роботодавець» більше викривають короткозорість та інтелектуальну обмеженість теоретиків реформи, ніж тупість виконавців.

Все починалося дуже давно, з середини 90-х, коли сивочолі словоблуди з науковими ступенями, виконуючи завдання вищої політичної влади, намагалися роз’єднати замовника та надавача медичних послуг, що згодом  перетекло у «дихотомію» закупівельник – продавець. Тільки продавця чомусь не переназвали, а так і залишили надавачом. Зрозуміло, що, де-факто, ніякого роз’єднання не відбулося і уряд сам у себе мав закуповувати послуги. Це не проблема, звичайно, але якби не так все на виду. Треба було б якось все замаскувати.

Все змінилося з приходом до влади «вінницьких», які вирішили запровадити у країні децентралізацію та новий адміністративний поділ. Так з’явилися об’єднані територіальні громади (ОТГ) – нібито самоврядні незалежні структури, яким нібито просто так передали частину бюджету (насправді за політичну лояльність до центру).

Ми всі розуміємо, кого можуть обрати бідні та залежні люди в розграбованій країні зі знищеною економікою, де відкритий підкуп виборців є нормою. Звичайно, тупуватих істот, які щось колись вкрали і знаходять у повній залежності від Києва, який контролює «незалежних» місцевих депутатів за допомогою прокуратури. Саме використовуючи цю «незалежність» Центр руками місцевих злодіїв, базарників та латифундистів примусив ОТГ взяти на себе відповідальність за трансформацію лікарень з бюджетних установ в КНП.

Первинний розрахунок таких дій – повішати на ОТГ утримання «стін», вивівши зі структури ціни на медичну послугу комунальні платежі. Це чималий тягар для місцевих бюджетів, оскільки утримання «стін» це не лише опалення, вода та енергопостачання, але й заходи з утеплення, енергозбереження, капітальні ремонти старих давно неремонтованих приміщень. З приходом до МОЗ Уляни Супрун до «стін» громадам додали відповідальність за закупівлю дороговартісного обладнання, наявність якого є обов’язковою умовою підписання угоди з НСЗУ і яке не закуповувалося всі роки незалежності.

Вторинний розрахунок був запланований давно, про нього просто ніхто не повідомляв. Задум був також нехитрий: відмовитись від «нерідних дітей», зробити їх чужими, але примусити задаром працювати на себе, тобто на своє перебування у владі. І тут кращої «мачухи» для медиків, ніж ОТГ не знайти: вона і залякає, і працювати примусить і непомітно  прикопає, коли котресь здохне з голоду, або просто тихо придушить.

Третинний розрахунок – перекласти всю політичну відповідальність за охорону здоров’я на ОТГ, а фактично зробити винними в усьому громади, які самі обирають собі подібних дебілів та злодіїв. Руками ОТГ планується скоротити зайві лікарні, а також скоротити перелік та об’єми нагальної ургенції у тих лікарнях, котрі Київ визначить як опорні.

І все воно було б і нічого, і ОТГ органічно б виглядали як власники КНП, якби не ідея з колективним договором, який візуалізував дві його сторони: роботодавця та профспілку.

Для будь-якої нормальної людини очевидно, що роботодавець у договорі це не просто абстракція, а реальний суб’єкт, який забезпечує людей роботою, тобто передусім забезпечує грошима, а декому дає можливість професійного розвитку та самореалізації.

Гроші для лікувального закладу можна роздобути двома шляхами. Перший шлях – створити медичний бізнес. Для цього потрібно отримати освіту, навчитись лікувати, а потім провести аналіз ринку, вивчити кон’юнктуру, скласти фінансовий прогноз, закупити обладнання, ризикнути, взяти відповідальність за заробітну плату найманим працівникам.

Можна піти іншим шляхом. Можна просто отримати освіту та навчитися лікувати, а потім рушити до Києва на інвестиційний форум, але не для того аби найти інвестора, а для того, щоб познайомитись з мільярдером і розчулити його на соціальний проект з пожертвуванням у один мільйон доларів. Потім повернутися до лікарні скласти штатний розпис для персоналу відповідно до прогнозованого кількості медичної допомоги і рік фінансувати заклад.

Давайте почнемо з останнього. Бомж Нью-Йорку, який живе на вулиці у картонній коробці може виголосити промову, яка не лише розчулить мільярдера, а переконає тисячі громадян у необхідності пожертвувати на охорону здоров’я. Ось такий бомж може стати роботодавцем. А тепер давайте уявимо собі депутатів ОТГ чи міського голову. Що можуть сказати ці люди голові уряду Гончаруку, міністру економіки Мілованову, бізнесмену Пінчуку чи Ахметову, щоб розчулити їх на мільйон доларів? Звичайно, нічого. У порівнянні з депутатом ОТГ чи міським головою українського міста нью-йоркський бомж є просто інтелектуалом та може запрошуватись в Україну у якості коуча з риторики.

Отже, зрозуміло, з цього боку ОТГ ніяк не може вважатися роботодавцем.

Тепер подивимося на депутатів ОТГ разом з їх представником головним лікарем як роботодавців, які створюють бізнес. Ну, тут взагалі нема про що говорити. Про який інтелект бізнесмена можна вести, якщо бізнесмен не може скласти ціну на медичну послугу і не збирається її відстоювати, натомість укладає угоду з НСЗУ не знаючи ціни. Або за цінами, які його не влаштовують. Де хто в світі бачив такий бізнес, такі підприємства і таких роботодавців? Що це за бізнес і за підприємство, яке гарантує працівнику мінімальну заробітну плату, а відповідно до перспектив для не бюджетних організацій – мінімальну заробітну плату на рівні прожиткового мінімуму, тобто 50% від «мінімалки».

Тобто, виникає питання: яке відношення всі ці люди з ОТГ мають до роботодавців, чому вони виступають стороною у підписані колективного договору, а саме головне чому вони претендують бути розпорядниками прибутку підприємства. Яке вони мають до прибутку відношення?

Очевидно, що таке рішення прийнято Києвом свідомо. Це оплата уряду ОТГ за організацію депутатами «дитячого будинку» тільки не сімейного типу, а казенного типу під назвою КНП. Ситуація дуже нагадує використання дитячої праці на полях та присадибних ділянках сільськими люмпенами, які на додачу до прибутку, отриманого від рабської праці дітей, які не ходять до школи і відстають у розвиткові, бюджетних грошей. Частина цих грошей, звичайно, буде діставатися рабам у вигляді «мінімалки» для відновлення фізичних кондицій. Тільки у ролі підлітків будуть виступати лікарі, медсестри та санітарки.

Як би мало все виглядати, якщо держава вирішила виступити закупівельником медичних послуг? Максимум – віддати на баланс ОТГ «стіни» лікувальних закладів. Форма професійної та виробничої організації медиків у ситуації, коли «мама відмовилася від дітей» – це не справа держави, а лікарів. Медики мають самі вирішити, що їм робити і як їм робити, а головне: прибутком має розпоряджатися той, хто цей прибуток здобуває. Виступати стороною у колективному договорі роботодавцем має той, хто цю роботу надає.

Тим ОТГ, лікарні яких не потрапили у перелік опорних потрібно створювати не КНП, а ліквідаційні комісії. Ті ОТГ, лікарні, яких потрапили до опорних, максимум мають оформлятися орендодавцями. Приймати рішення щодо форми організації медичного бізнесу мають лікарі, здатні заробити прибуток. Стовідсотково це не буде КНП. Й ось тоді держава справді буде закупівельником медичних послуг, а лікарі будуть їх продавцями, оскільки виставлятимуть ціну. Якщо такий варіант владу не влаштовує, то потрібно повертати всі опорні лікарні в бюджетні установи і не морочити нікому голову зі дурнуватими формулами закупівельника та надавача.

Головна причина низьких тарифів за послуги і низьких зарпалат – це закупівля самого у себе. Якби держава закуповувала у чужого, то з тарифами і зарплатами все було б нормально.

Держава може «впертися рогом» і все таки піти шляхом створення КНП. Зрештою, та ж Польща створила під крилом муніципалітетів будівельні компанії для будівництва та здачі житла в оренда. Але треба пам’ятати, що для того, аби піти на такий крок потрібно вибороти нішу в ринковій боротьбі з приватними будівельними компаніями. А для цього потрібна ринкова зарплата та залучити розумних людей. Мінімальною зарплатою тут не обійдешся. Безоглядно створювати державні/комунальні підприємства можна лише в рамках природної монополії (облгази, облводоканали тощо). Експеримент з КНП закінчиться дуже просто і швидко. ОТГ це не дитячі будинки сімейного типу, а медики це не безпритульні малолітні діти, яким нікуди подітися. Найкращий персонал швидко залишить створені державою притулки для рабів і перейде у приватний сектор. Безрукий та малограмотний хірург КНП це не те саме, що невмілий перукар. Погана зачіска та смерть пацієнта матимуть різні соціальні наслідки для влади і для суспільства.

Зрозуміло, що пояснювати щось людям, котрі борються з епідемією короновірусної інфекції вимірюванням температури у літках – справа марна. Але медики, висловлюючись хокейною термінологією, мають «поставити корпус» під час підписання колективних договорів, якщо вони не стадо баранів, звичайно, і пояснити «хто кому Рабінович» у цій ситуації.

 

Анатолій Якименко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.